Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 49)

— Локвуде! — Джордж підхопився. — Зачекай! Ми глибоко під землею. Звідки ти знаєш, що тут є вихід?

— Поглянь на дим! — Локвуд ломиком показав на струмінь диму, що зникав у стіні. — Якщо дим проник туди, то ми проникнемо й поготів!

То була правда. Ні я, ні Джордж не помітили, що дим у комірчині майже розвіявся; останні сірі струмені зникали в щілинах між каменями пошкодженої стіни.

— Різниця тиску! — вигукнув Локвуд. — Ці струмені диму проникають до якогось просторішого приміщення. Тут мусить бути підвал! Підвал — за цією стіною! Вибух уже виконав свою справу. Залишилося тільки пробити більший отвір. Уперед!

Його завзяття ніби розбудило нас. Забувши про втому, ми з Джорджем узялися за ніж та ломик і заходилися розсовувати камені. Локвуд працював збоку, часом виламуючи камені просто руками. Його очі палали, а губи стяглись у вузьку бліду лінію.

— Цієї ночі ми зіткнулися з двома проблемами, — бурмотів він крізь зуби. — Вони нібито пов’язані між собою, та насправді — цілковито різні. По-перше: полювання в Кумб-Кері-Голлі закінчено. Ченців вигнано, а решта привидів теж скоро забереться геть. Небезпека в замку добігає свого кінця. А друга проблема... — він поклав убік ломика й допоміг Джорджеві виламати зі стіни важку брилу, — друга проблема пов’язана з нашим приятелем, паном Джоном Вільямом Ферфексом. І до її вирішення ще далеко.

Зі стіни посипалися камені; я прибрала з дороги їхні уламки. Локвуд із Джорджем залізли до заглибини, далі орудуючи ножем та ломиком.

— То що ж таке з Ферфексом? — запитала я.

— Від самого початку було зрозуміло: тут щось не так, — відповів Локвуд. — Його пропозиція видавалася більш ніж дивною. Спокуслива, цікава, — але це тільки додавало питань. Чому він обрав саме нас, а не звернувся до «Фіттес», «Ротвела» чи будь-якої з дюжини інших агенцій? Наша репутація досить-таки... е-е... зіпсована, проте це його навіть привабило.

— Він казав, що теж був колись невдахою, — пригадала я, відсовуючи вбік каменюку. — Йому подобалось наше завзяття, наша... ой, обережно, Джордж, — ноги! Пробач... — наша незалежність мислення...

Локвудові вуста скривились:

— Авжеж, він саме так і говорив нам. Однак я дещо прочитав про його молоді літа й дізнався, що все своє багатство він успадкував від батька. До того ж, крім питання «чому саме ми?», мене тривожили ще три речі. Перша: чому саме зараз? Він купив цей замок багато років тому і дотепер не дуже переймався привидами. Друга: навіщо так поспішати? Він дав нам лише два дні на підготовку — сміх та й годі! І третя: чому він заборонив нам користуватись вогнем?

— Остання вимога — взагалі казна-що, — обізвався Джордж. — Жоден агент не погодиться полювати на Гостя найвищого класу без Грецького Вогню!

— Крім нас, — підкреслив Локвуд. — І Ферфекс про це знав. Він знав, як нам потрібні гроші. Тому він і заплатив шістдесят тисяч фунтів — тільки за те, щоб ми сюди приїхали. Як на мене, це якась нездорова щедрість. Тут мусив бути певний мотив — який саме, я хотів дізнатись. І задля цього — вже наступного дня! — навідався до села поблизу Кумб-Кері...

— Ми пробили стіну! — вигукнув Джордж і витяг камінь, за яким причаївся маленький отвір. За ним виднілася темна порожнеча.

Локвуд кивнув:

— Добре. Відпочиньмо хвилинку. Котра година, Люсі?

— Третя година ночі.

— Ніч минає. Ми виберемося звідси ще вдосвіта... Отже, я вирушив до села, перебравшись роз’їзним крамарем.

— Що ж ти там продавав? — поцікавився Джордж.

— Твою колекцію коміксів, Джордж... Не бійся, вони всі на місці! Я заправив за них надто високу ціну. Зате це дозволило мені поговорити з селянами.

— І як це добі вдалося? — запитала я.

Локвуд насупився:

— На жаль, сільська говірка мені не допомогла. Мене майже ніхто не розумів, а троє дядьків навіть прийняли за злочинця й ганялися за мною круг ставу біля млина... Та тільки-но я змінив свою вимову, як мені пощастило — і я дізнався деякі чутки про Ферфекса. Він частенько приїздив до замку однією зі своїх фірмових вантажівок. Привозив новий залізний крам і наймав селян розвантажувати його. Здебільшого то було звичайнісінькі хатні речі — залізні двері, ґрати на вікна... Та траплялися й більші речі — у велетенських дерев’яних ящиках. Через кілька днів він вивозив усе це назад. Селяни кажуть, що він випробовував нові залізні вироби на привидах Кумб-Кері-Голлу. Власне кажучи, — Локвуд відгорнув з чола пасмо волосся й знов заходився длубати стіну, — це не злочин: так роблять усі корпорації. Але й тут виникає питання. Якщо це місце ставало йому в такій пригоді, чому він раптом вирішив позбутися його? Чому запросив сюди нас?

— І чому він не розповів нам більше про небезпеки замку? — додала я. — Якщо він тут проводив експерименти, то мусив знати й про Червону Кімнату, а може — й про потаємні сходи...

— Отож!.. Треба відсунути вбік цю каменюку... Тоді навіть Джорджеві вдасться сюди протиснутись.

Джорджеву відповідь заглушив гуркіт каміння під ломиком. Кілька хвилин ми відсували вбік велику брилу, аж доки нарешті подужали її, — і знову зробили невеличку перерву.

— Отож, — вів далі Локвуд, — цей Ферфекс і його мотиви викликали в мене добрячу підозру. У Джорджевих матеріалах, які я встиг прочитати в потязі, мене багато що здивувало. Замолоду Ферфекс був страшенний шибайголова. Батько марно намагався залучити його до родинного бізнесу. Синкові більше до душі було веселе лондонське життя — пиятика, азартні ігри й спроби стати актором. Проте мені це все нічого не дало б, якби не відкриття, яке зробила Люсі...

Він зробив драматичну паузу.

— Яке ще відкриття? — запитав Джордж. Я зраділа, що він спитав про це, бо сама не розуміла, що Локвуд має на увазі.

— Вона показала мені оце. — Він випростався й пошукав у кишенях пальта. Повитягавши звідти обгортки від м’ятних льодяників, недогарки свічок та мотузки, він нарешті показав нам пожмаканий складений аркуш паперу.

То була копія фотографії з журналу, знайденого Джорджем в Архіві. На ній було видно групу багатої молоді — завсідників лондонських дорогих кав’ярень та казино п’ятдесят років тому. Посередині групи, що з’юрмилася біля фонтану, красувалась Енні Ворд. З іншої, окремої, фотографії на мене зирило вишкірене обличчя Г’юґо Блейка.

— Придивіться до фонтану! — порадив Локвуд.

У білому світлі магнію важко було розгледіти деталі, тому Джордж присвітив ще й своїм ліхтариком. Позаду веселої групи стояла компанія молодиків у білих краватках і фраках. Вони оточили фонтан, прикрашений візерунками. Від них так і віяло здоров’ям і самовпевненістю... Один з молодиків, найвищий, стояв у затінку, окремо від інших. Він був кремезний, широкоплечий, із кучмою довгого темного волосся. Ми ніяк не могли до ладу розібрати рис його обличчя, однак найголовніше — довгий гачкуватий ніс, широкі насуплені брови, міцна квадратна щелепа — відразу впадало в око.

Ми з Джорджем мовчки втупились у фотографію.

Так, за багато років він розгубив і свої м’язи, й волосся, проте жодного сумніву не було.

— Ферфекс... — тільки й промовила я.

Джордж замислено, з жалем кивнув:

— Так я й думав.

Я поглянула на нього:

— Що?! Не бреши. Ти й гадки про це не мав!

Джордж подав фотографію Локвудові:

— Я хотів сказати: так я й думав, що з ним не все чисто.

— Коли я показала цю фотографію привидові Енні Ворд, — заходилась я пояснювати, — вона збожеволіла з люті. — Я трохи помовчала: посріблена склянка на грудях знов обпекла мою шкіру холодом. — Але це не доводить...

— Твоя правда, — перервав мене Локвуд. — Це нічого не доводить — крім однієї суттєвої речі. Того, що Ферфекс бреше. Коли він приїздив до нас, то вдав, ніби вперше чує про Енні Ворд. Улаштував виставу, начебто не пам’ятає такого імені. А насправді він чудово знав її. Замолоду вони навіть грали в одній акторській трупі.

— І не тільки! — Моє серце аж розривалося, голова паморочилась, ніби я повернулася назад, на кручені сходи, до примарних тіней. У моїй пам’яті аж кричало те, на що раніше я не звертала уваги. — Вона теж була актрисою! Як Ферфекс! Пам’ятаєте — в старій газеті було написано, що вона мусила облишити акторську кар’єру — через те, що...

— Через Г’юґо Блейка, — знов обірвав мене Локвуд. — Вона потрапила під його вплив.

— Чи не пора вже ворушитись? — насподівано обізвався Джордж, простукуючи черговий камінь. — Ніч не триватиме вічно!

З ним важко було не погодитись. Ми мовчки пішли в останню атаку на стіну. Вона забрала наші останні сили: два ломики й ніж дико вгризались в уперту каменюку, перш ніж вона подалася — й нарешті впала на підлогу. Перед нами була велика діра.

Локвуд підійшов до неї й зазирнув усередину:

— Нічого не видно... Це, мабуть, той самий підвал, де я раніше бачив привид ченця. Чудово... Зараз ми зійдемо нагору — й вирушимо звідси геть. Дай-но мені ліхтарика, Джордж. Я піду перший.

Тримаючи ліхтарик у зубах, він проліз у діру, крутнувся, пацнув ногами — й зник.

Запала тиша.

Ми з Джорджем мовчки чекали.

Блимнуло непевне світло, а потім долинув Локвудів шепіт:

— Пробачте. Я впустив ліхтарик. Усе гаразд — це той самий підвал. Лізьте до мене! Люсі — перша.

Це не забрало в мене багато часу. Тільки-но мої руки й голова опинилися по той бік стіни, як Локвуд витяг мене до підвалу.

— Пильнуй, поки я тягтиму Джорджа, — прошепотів він. — Ніч уже минає — решта Гостей, напевно, вгамувались, проте все може бути.