Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 53)

Першу тривалу зупинку вони зробили, зрозуміло, в бібліотеці: саме тут було знайдено тіло Ферфекса. Він лежав ниць на килимку в центрі кімнати, з виряченими очима й простертими, наче в благанні, руками. Йому навіть не спробували вколоти адреналін — було вже запізно. Ферфекс зазнав дотику привида Першого Ступеня, від чого набряк, посинів і закляк назавжди. І кімнату, й уламки кулона переповнювала негативна енергія. Привида Енні Ворд, дух якої возз’єднався зі своїм убивцею, ніде не знайшли — він покинув цей світ.

Потім — за Барнсовим наказом — агенти вирушили до східного крила, щоб розпитати там слуг, а також узялися до субстанцій у західному крилі. Локвуд із Джорджем спостерігали за їхніми діями біля дверей Червоної Кімнати, які виявилися замкнені. Ключ, як і припускав Локвуд, був у Ферфекса в кишені. Відімкнувши нарешті кімнату, команда агентів навшпиньки зайшла всередину: там було порожньо, тихо й холодно.

На превелику Джорджеву втіху, серед агентів «Фіттес», якими командував Барнс, був і наш давній знайомий Квілл Кіпс із помічниками — байдужою білявкою та русявим хлопчиною. Джордж охоче давав поради Барнсові і радо спостерігав, як інспектор віддає після цього Кіпсові накази.

— За потаємним коридором ви знайдете славнозвісні сходи, — казав Джордж. — Гадаю, що ми очистили їх від тіней, які кричать, хоч Кіпсові не завадило б піти й перевірити. А внизу — той самий колодязь, куди було скинуто ченців. Може, його команда загляне й туди? Ні? Щось їм бракує завзяття — мабуть, надто страшно... Тоді тут є ще Сірий Серпанок у туалеті — з ним, сподіваюсь, вони впораються.

Насправді жодної небезпеки в замку вже не було. Перші сонячні промені зазирнули у вікна Довгої Галереї — і розлили своє тепле золоте сяйво по підлозі.

Інспектор Барнс, за своїм звичаєм, сердився на нас — навіть тоді, коли вітав нас із вдало закінченою роботою. Його вуса їжачились, коли він стояв у бібліотеці й докоряв Локвудові за те, що той так довго не відкривав секрет кулона.

— Правду кажучи, я мушу покарати вас за приховування інформації! — бурчав він. — І за викрадення доказів з місця злочину — теж! А ще ви необачно піддали себе й цих двох дурнів смертельній небезпеці — приплентались сюди, сподіваючись на милість убивці!

— Імовірного вбивці, — виправив його Локвуд. — На той час я ще повністю не розшифрував напис на кулоні.

Барнс вирячив очі. Його вуса витягтись у довгу смугу:

— Імовірного вбивці? Незбагненно! Сподіваюсь, ви поділилися цим припущенням з паном Кабінсом чи панною Карлайл?

Про це я й сама, правду кажучи, хотіла поговорити з Локвудом.

Він глибоко зітхнув, зрозумівши, що рано чи пізно все доведеться пояснити — і Барнсові, і нам з Джорджем.

— Я не мав вибору, — почав він. — Я мусив прийняти Ферфексову пропозицію. Це був єдиний спосіб заробити грошей, щоб сплатити наші борги. І я цілком покладався на здібності своєї команди — навіть за такої небезпеки. Люсі й Джордж — найкращі оперативники в Лондоні, як ви самі це бачите з наслідків нашої роботи. Ми знешкодили головне Джерело в замку, вижили в сутичці з рішучим і безжалісним ворогом. І при цьому обійшлися без дорослих керівників, пане Барнсе. — На Локвудовому обличчі заграла його найсліпучіша усмішка.

— Годі шкіритися! — скривився Барнс. — Уже ранок, а я ще не снідав... О, Кіпсе!

Квілл Кіпс аж зігнувся під тягарем трьох величезних пластикових ящиків. У двох лежали Ферфексові театральні записники, що мали слугувати доказами, а в третьому — акуратно складена кольчуга й два химерні залізні шоломи.

— А де друга кольчуга? — запитав Барнс.

— Досі на трупі, — відповів Кіпс.

— Її треба негайно зняти, доки він не набряк ще дужче. Чуєш?

— І не воловодься! — підхопив Джордж. — Тупу-тупу ніжками!

— Я дещо пригадав, — провадив Барнс, коли насуплений Кіпс пішов. — Ці шоломи... вони належали Ферфексові?

— Так, пане Барнсе, — простодушно відповів Локвуд. — Мені самому дивно, звідки він узяв їх.

— Що ж, дивуйтеся собі далі, бо я їх вилучаю. Тепер це справа ДЕПРІК. — Інспектор повагався й пригладив вуса. — Ферфекс... казав що-небудь про це чудернацьке місце? Про те, чим він сам тут займався? — несподівано запитав він.

Локвуд хитнув головою:

— Він був надто заклопотаний тим, щоб убити нас, пане Барнсе.

— І ніхто не може дорікати йому за це. — Барнс знову скривився. — До речі, на одному з шоломів бракує захисних окулярів. Ви не знаєте, де вони?

— Ні, сер. Може, їх там і не було.

— Може, й не було...

Нагородивши нас останнім недовірливим поглядом, Барнс пішов улаштовувати наш від’їзд із замку. Ми сиділи на місцях, немовби прикипівши до бібліотечних стільців. Ніхто з нас не говорив ні слова. Нам принесли ще чаю. А за вікном денне світло вже заливало поля.

Через кілька тижнів до Кумб-Кері-Голлу прибули фахівці з зачистки. Вони виявили, що активність надприродних сил у замку помітно зменшилась. Передусім — відповідно до нашого звіту — вони взялися за колодязь. Там, на самісінькому дні, вони знайшли старі кістки сімох дорослих чоловіків, перемішані з частками срібла та заліза. Кістки підняли нагору й знищили: після того, як Локвуд і передбачав, усе пішло якнайкраще. Кілька менших Джерел було виявлено під плитами підлоги у вестибюлі і в стародавніх скринях в одній із спалень. Проте після того, як було знищено кістки ченців, більшість дрібних Перших Типів зникли самі собою.

Локвуд хотів, щоб ми теж узяли участь в остаточній зачистці замку, однак проти цього заперечили нові власники Голлу — Ферфексові небіж і небога, що успадкували його фірму. Замок їм не сподобався, й вони незабаром продали його. Через рік після того там відкрили приватну школу.

Ні дружини, ні дітей Ферфекс не мав. Напевно, Аннабел Ворд справді була його єдиним коханням.

Щодо решток кулона, то Барнсові помічники знову сховали їх до посрібленої склянки. Що сталося з духом дівчини-привида — чи залишився він у цих рештках, чи зник назавжди (на що я, правду кажучи, сподіваюся), — я достеменно сказати не можу, бо більше ніколи його не бачила.

Тіло загиблого хлопчини — агента «Фіттес» — забрали з потаємної кімнати його сучасні колеги. Дещо пізніше Локвуд одержав лист від Пенелопи Фіттес — голови агенції й прямої спадкоємиці легендарної Маріси Фіттес. Пані Пенелопа вітала нас з успіхом і дякувала за те, що ми знайшли тіло друга її дитинства. Його звали Сем Мак-Карті, й на момент загибелі він мав дванадцять років.

26

Жах Кумб-Кері!

КРИВАВІ СТРАХІТТЯ «ЧЕРВОНОЇ КІМНАТИ»!

ТАЄМНИЦЮ СХОДІВ, ЩО КРИЧАТЬ, РОЗКРИТО! Ексклюзивне інтерв’ю з Ентоні Дж. Локвудом.

Уже кілька днів поширюються різні чутки про останні події в Кумб-Кері-Голлі та раптову смерть власника цієї садиби, відомого підприємця пана Джона Вільяма Ферфекса. В цьому номері «Таймса» ми раді запропонувати вам справжню дивовижну історію тієї ночі, яку нам розповів один з головних учасників тих подій — Ентоні Локвуд, вельмишановний голова агенції «Локвуд і К°».

В ексклюзивній бесіді з нашим репортером пан Локвуд змалював моторошне скупчення привидів Другого Типу, яке його команда відкрила в замку, а також згадав про секретний прохід, що привів їх до сумнозвісного «колодязя смерті» в самісінькому серці будівлі.

Він також пояснив обставини трагічної загибелі пана Ферфекса, який помер від серцевого нападу, що став наслідком дотику привида. «Він увійшов до західного крила замку, нехтуючи нашими порадами, — зауважив пан Локвуд. — Він був сміливою людиною й хотів на власні очі побачити Гостей, хоч це й небезпечно для недосвідченої особи».

Пан Локвуд також поділився з нами новими відкриттями в справі вбивства Аннабел Ворд. «Знайдено нові докази, — запевнив він, — які доводять, що підозрюваний у цьому злочині пан Г’юго Блейк не має жодного стосунку до вбивства. Особа справжнього вбивці залишається загадкою, й нам щиро жаль, що передчасні звинувачення завдали шкоди репутації чесної людини. Ми завжди раді прислужитися справі закону».

Повна версія інтерв’ю Е. Дж. Локвуда: читайте на с. 4-5. Джон Ферфекс — некролог і спогади: читайте на с. 56. Найуспішніші сучасні психологічні розсліди: читайте на с. 83.

Через тиждень після нашого повернення до Лондона, коли ми відпочили як слід і цілком оговтались від пережитого в замку, в будинку 35 на Портленд-Роу відбулася вечірка. Вечірка була не дуже людна — в ній брали участь лише ми втрьох, — але це не збентежило агенцію «Локвуд і К°». Джордж замовив у крамниці на розі пончики найрізноманітніших сортів. Я накупила паперових гірлянд і розвісила їх у кухні. А Локвуд повернувся з походу до Найтсбриджа з двома торбинами, повними всіляких смаколиків: ковбасних рулетиків і желе, пиріжків і тістечок, пляшок кока-коли й імбирного пива[2]. Смаколики просто загромадили нашу кухню. Здавалося, що ми потрапили до казкового світу.

— За Кумб-Кері-Голл! — виголосив Локвуд, піднімаючи склянку з кока-колою. — За успіх, який він приніс нам! До речі, сьогодні в нас нове замовлення.

— Добре, — відповів Джордж. — Сподіваюсь, це не та сама леді з котом?

— Ні. Це жіночий коледж у Челсі. У ванній їхнього жіночого гуртожитку бачили безногого чоловіка із закривавленими культями.

— Звучить заманливо, — мовила я, беручи ковбасний рулетик.

— Мені теж так здається, — підтакнув Локвуд, запихаючись величезним шматком пирога. — Останнє інтерв’ю в «Таймсі» додало нам роботи. І принаймні повернуло добру репутацію.