Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 54)

Джордж кивнув:

— Це тому, що ми не спалили Кумб-Кері-Голл дощенту. Хоча, правду кажучи, вбили клієнта. Це навіть краще за пожежу.

Локвуд знову наповнив наші склянки. Ми заходились їсти мовчки.

— Тільки шкода, — нарешті озвалась я, — що Барнс змусив тебе збрехати про Ферфекса. Старий заслужив, щоб люди дізнались про нього правду.

— Мені це теж не до вподоби, — погодився Локвуд. — Та що вдієш — зачеплено інтереси однієї з найвпливовіших родин і однієї з найважливіших компаній Англії. Якщо стане відомо, що голова цієї компанії був убивцею й негідником, то від її авторитету нічогісінько не залишиться. А з цим — особливо тепер, коли Проблема завдає дедалі більшого клопоту, — ДЕПРІК аж ніяк не погодиться.

Я поклала вбік виделку:

— Виходить, усе було даремно? Ніякої справедливості? І ніхто ніколи не дізнається правду ні про Ферфекса, ні про Енні Ворд...

— Завдяки тобі, Люсі, — перервав мене Локвуд, — привид Енні Ворд домігся свого. Справедливість перемогла — якнайбільшою мірою. Енні Ворд нарешті поквиталася з убивцею, Ферфекса покарано...Так, Барнс переконав нас приховати правду, зате дозволив розповісти репортерам «Таймса» всі інші подробиці пригоди. Тепер ми уславились на цілу країну!

І всі від цього тільки виграли!

— Крім Ферфекса, — додав Джордж.

— Еге ж, звичайно. Крім Ферфекса.

— Цікаво, що іще приховує ДЕПРІК, — зауважила я. — Ви помітили, як швидко вони прибули, як блискавично забрали всі речі — начебто докази? Здається, їх більше цікавили Ферфексові кольчуга й шолом, ніж його злочини. Шолом узагалі був якийсь химерний... Хотілося б роздивитись на нього ближче.

Локвуд сумно всміхнувся:

— Не пощастило. Зараз він лежить десь у підземеллях Скотленд-Ярду. Більше ти ніколи не побачиш цього мотлоху.

— Добре, що я поцупив оті окуляри, — обізвався Джордж і зняв зі спинки стільця окуляри з товстими лінзами. — Вони й справді химерні. Навіщо вони потрібні? В них усе розпливається перед очима... А тут якась незрозуміла марка. Що ти скажеш про це, Люсі?

Він передав окуляри мені. Вони були важчі, ніж мені здавалося, й холодні. Придивившись пильніше, я побачила невеличку емблему на внутрішньому боці лівої лінзи.

— Схоже ніби на арфу, — сказала я. — Таку, як у стародавніх греків. Ось викривлений корпус, а ось три струни...

— Будь-що це не Ферфексова марка, — перервав мене Джордж і поклав окуляри на стіл, між порціями желе. — Треба буде зробити з ними кілька експериментів.

— Скільки хочеш, Джордж, — відповів Локвуд, і ми знову підняли наші склянки.

— У нас майже закінчилось імбирне пиво! — несподівано сказав Джордж. — І пончиків теж залишилось мало. Цю місію дозвольте виконати мені! — Він підхопився, відчинив двері в підвал і подався туди.

Ми з Локвудом зосталися сам на сам. Дивились одне на одного — й трохи збентежено всміхались, як за давніх днів.

— Послухай-но, Люсі, — мовив Локвуд. — Я хочу дещо спитати в тебе.

— Будь ласка, питай.

— Коли ми прийшли до бібліотеки — і Ґріб хотів застрелити тебе... Ти тоді навмисне витягла кольє й звільнила привида?

— Звичайно.

— Твоя рішучість урятувала нам життя. Чудова робота! Але цікаво... — Якусь хвилину він мовчки дивився на стіл, заставлений бутербродами. — Звідки ти знала, що привид заодно не нападе на нас?

— Я цього не знала... Ферфекс усе одно збирався нас убити, тож я вирішила ризикнути.

— Виходить, нам тоді ще раз пощастило... — Він завагався. — До речі, дівчина-привид розмовляла з тобою?

— Ні.

— Вона не просила тебе дістати кулон із склянки?

— Ні.

— А тоді, на Шин-Роуд, вона не просила тебе забрати кулон з її тіла?

— Ні! — відповіла я йому з фірмовою посмішкою від Люсі Карлайл. — Локвуде... ти що, натякаєш, ніби цей привид контролював мене?

— Аж ніяк. Просто часом я не дуже розумію тебе... Там, у бібліотеці, коли ти дістала кольє, на твоєму обличчі не було й тіні страху!

Я зітхнула. Це теж непокоїло мене.

— Послухай-но, — сказала я. — Неважко було здогадатися, що привид передусім націлиться на Ферфекса. Гадаю, що всі ми могли це передбачити. Але твоя правда: я була певна, що нас він не займатиме. Так, привид не розмовляв зі мною. Я просто відчувала його наміри. Це ще один бік мого Таланту. Я не тільки переживаю минулі почуття привидів; часом я відчуваю їхній теперішній настрій...

Локвуд насупився:

— Кілька разів я вже помічав це за тобою. Хоча б з отим привидом у садку, під вербою. Ти казала, що він тужить за близькою людиною... Може, ти його чула?

— Ні, він нічого не казав. Я просто відчувала це, хоч могла й помилитись. Часом важко буває визначити, коли вірити цим відчуттям, а коли — ні. — Я взяла зі стола трюфельну цукерку, покрутила її в пальцях і поклала назад. Мені зненацька сяйнула думка. — Річ у тім, Локвуде, що я не завжди чиню правильно. У мене трапляються серйозні помилки. Я ніколи не розповідала тобі про свою останню справу — перед тим, як я приїхала до Лондона. Я тоді відчула, що привид сильніший, ніж здається, але не довірилася своєму чуттю, а мій керівник не схотів мене й слухати... То був Перевертень, і він пошив нас усіх у дурні. Однак я майже здогадалась про це. Якби я послухалася свого чуття, то встигла б усіх порятувати... — Я втупилась у скатертину. — Проте я цього не зробила, й через це загинули люди.

— Здається, тут більше винен твій керівник, ніж ти, — заперечив Локвуд. — Послухай мене, Люсі: ти довірилася своєму чуттю в Кумб-Кері, й це допомогло нам вижити. — Він усміхнувся мені. — Я довіряю й твоєму Таланту, й твоїм рішенням. Я пишаюся, що ти в моїй команді! Не переймайся минулим. Залишмо минуле привидам. Ми всі раніше коїли щось таке, за чим шкодували. Тому нам слід прямувати вперед! Правда, Джордж?!

Джордж відчинив двері носаком черевика. В руках він ніс ящики з імбирним пивом.

— Усі задоволені? — спитав він. — А чому це ви не їсте? Стільки їжі пропадає марно!.. Хай йому дідько — я забув пончики!

Я вмить підхопилася:

— Не турбуйся. Я сама принесу їх.

У підвалі було прохолодно — тому ми й зберігали там харчі. Після теплої кухні мене аж пронизало холодом. Я ступала залізними сходами, дослухаючись до голосів хлопців, що лунали згори. Розмова з Локвудом утішила мене, та я була рада уникнути її продовження. Мені не хотілося розповідати ні про своє минуле, ні про зв’язок із привидом. Ні, я йому не збрехала... Я справді не виконувала жодних наказів дівчини-привида — принаймні свідомо. А несвідомо? Правду кажучи, це було важко пояснити... Цей вечір не підходив для таких міркувань. Ми відпочивали й веселилися.

Пончики лежали в найхолоднішому місці нашої секретної комори. Я взяла тацю з полиці — для цього мені навіть не знадобилося світло. Аж тут я перечепилась об велику коробку з чипсами «Смак креветки», яку Джордж поклав прямісінько посередині кімнати. Втративши рівновагу, я налетіла на полицю, копнувши ногою спочатку щось тверде, а потім — щось м’яке.

Пончик! Звичайно ж, я наступила на пончик! Я обтрусила зі спідниці цукрову пудру й заходилася шукати на підлозі тацю.

— Люсі...

Я заклякла. Двері поволі зачинились. У кімнаті було темно — тільки мерехтіли якісь жовті вогники.

— Люсі...

Тихий голос шепотів мені просто у вухо. Зблизька — з відстані витягнутої руки... А в мене — ні рапіри, ні робочого пояса! Нічим захиститись...

Я наосліп простягла руку до дверей, шукаючи клямки.

— Я спостерігав за тобою...

Я намацала клямку й потягла за неї. Жовті вогники в темряві засяяли яскравіше. Навпроти мене, над полицею з пончиками, стояла склянка, накрита носовичком.

— Так... — шепотів голос. — Це я... Поглянь на мене...

Я стягла носовичок і позадкувала. Сьогодні плазма в склянці була світло-зелена. Моторошне обличчя набуло сформованого людського вигляду, майже затуливши собою череп на дні склянки. Ніс привида був довгий, в очних ямках горіли ті самі жовті вогники, рот вишкірився в недобрій посмішці.

— Я завжди кликав тебе... — провадив привид.

Я вирячилась на нього.

— Отак, моя маленька... Обніми мене. Нам є про що поговорити...

— І не сподівайся,— відрубала я, уважно оглянувши склянку. Я зачепила її, коли падала, проте скло було ціле. Що ж тоді змінилося?

— Не роби цього... — обличчя привида скривилося з болю. — Ти не така, якусь Ти знаєш це...

Я нахилилася, щоб роздивитися пластмасову кришку на склянці. Так і є — вона зсунулась, і зі склянки тягся жовтавий промінь світла.

— Ти не така черства, як Локвуд. І не така огидна, як Кабінс, — говорив привид. — О, якої ганьби він часом завдає мені! Одного разу — ти не повіриш! — він занурив мене у ванну і...

Я взяла склянку в руки. Рот привида скривився ще дужче:

— Ні, зачекай! Не роби цього! Я багато що можу розповісти тобі. Багато важливого. Ось, наприклад... Смерть іде! — Рот широко вишкірився. — Що ти на це скажеш?