Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 47)

— Локвуде, зачекай! — нарешті сказала я. — Ти не чуєш...

— Годі вже з мене! — відрубав Джордж. — Локвуде, ти вже кілька днів якось химерно поводишся. Поясни нам, що коїться! Це все через Ферфекса і його замовлення] Ти затяг нас у цю небезпеку — ти повинен усе пояснити нам!

Локвуд кивнув:

— Гаразд, поясню. Тільки спочатку нам треба знайти Джерело. А потім...

— Ні! — наполягав Джордж. — Так не вийде. Поясни все зараз!

Крик тим часом знову гучнішав. Свічки замерехтіли. Тіні застрибали на стінах.

— Локвуде! — благала я. — Прислухайся!

— У нас тривожна ситуація, Джордже, — говорив тим часом Локвуд. — Нема часу на пояснення.

— А ти говори швидше й коротше!..

— Замовкніть обидва!!! — не витримала я.

Хлопці поглянули на мене. Мої пальці вп’ялися в скроні, зуби цокотіли. Моторошний звук уже лунав на всю потужність.

— Невже ви не чуєте?— прошепотіла я.— Не чуєте цей крик?

Локвуд зморщив чоло:

— Крик? Ні. Здається, ні...

— Повірте мені! Це сходи! Нам треба звідси тікати!

Ми на хвилину завагались, та Локвуд був надто хороший керівник, щоб не зважати на таке застереження. Він ухопив мене за руку:

— Гаразд. Вирушаймо в підвал. Можливо, крик там ущухне. Ти, Люсі, напевно, єдина, хто може...

Він не договорив. Його пальці стиснули мою долоню. Я відчула, як він хитнувся. Звук набрав нової сили — ніби зламав якусь перепону, що робила його нечутним для будь-чиїх вух, крім моїх.

Я озирнулася: Джордж теж закляк, вирячивши очі. Він щось говорив, та я його не чула. Крик лунав надто гучно.

— Вниз! — вигукнув Локвуд: принаймні, це я прочитала за його вустами. — Вниз! — Досі стискаючи мою руку, він потяг мене за собою. За мною тупотів Джордж, затискаючи долонями вуха. Ми опинились у вирі світла й темряви: полум’я свічок шалено підстрибувало, по стінах скакали наші перелякані тіні.

Довкола нас лунав крик — просто зсередини кам’яних сходів. Він боляче відлунював у вухах, але тривога, що долинала разом з ним, робила його справді нестерпним. Голова аж розколювалась, в очах усе мерехтіло. Це був голос смертельного страху, нескінченний, усюдисущий. Він обертався довкола нас, застромляв пазурі в нашу свідомість.

Униз, униз... Поворот за поворотом... Тіні на стінах були ніби не наші— темні, з гострими головами й тонкими руками, що сягали стелі. Униз... униз... Ми падали, підскакували, продиралися крізь завіси павутиння. Поворот за поворотом... Тіні більшали, не відставали від нас ні на крок. Їхні примарні пальці тяглися до нас. Ці сходи, здавалося, ніколи не закінчаться, а крик розпеченим залізом пробивав наші голови — й мені хотілося тільки одного: щоб цей моторошний звук ущух...

Аж нарешті ми втрьох опинились у ще одній квадратній комірчині.

Не втримавшись на ногах, ми попадали на підлогу. Свічки вилетіли з пальців — і покотились по каменях. Наші голови йшли обертом, нас нудило, ми не могли підвестись — через цей нескінченний крик, що так і не припинився. Тіні збігли зі сходів і перекинулись на стіни комірчини: їхні силуети закружляли в якомусь пекельному танці. З їхніх зап’ястків звисали примарні мотузки.

— Ченці! — прошепотіла я. — Це ченці! Ті, що загинули тут!

Семеро ченців, як розповідала легенда. Сімох ченців за їхню єресь кинули в колодязь.

Я підняла голову, оглядаючи кам’яну підлогу. В полум’ї розкиданих свічок, що горіли далі, я побачила цей колодязь — широкий, круглий, обкладений каменями бездонний отвір у підлозі. А поряд...

Між нами й колодязем лежала купка кісток і ганчір’я, обплетена щільним шаром павутиння. В’язи кістяка було зламано під чудернацьким кутом. Одна рука — на ній був залишок рукава форменої куртки — вчепилася за край кам’яної цямрини, ніби прагнучи підтягтися й ковзнути вглиб, у темряву.

Хлопець із «Фіттес» ішов тими самими сходами, що й ми, перш ніж крик убив його. Я уявляла, як він падав сюди, перекидаючись, аж поки зламав собі шию.

На його щастя, він помер одразу. А я вже просто божеволіла від цього крику. Я підхопилася, не спроможна ні думати, ні робити щось за цим жахом. Джордж із Локвудом, схоже, почувались так само.

У Локвуда з вуха цебеніла кров. Він, як п’яний, ухопив нас за коміри.

— Шукайте Джерело! — вигукнув він. — Воно повинне бути тут. У цій кімнаті!

Потім він пустив нас. Джордж обернувся до стіни, до однієї з примарних тіней. Аж тут із стіни висунулась огорнута світлом рука — кощава, довгопала, обросла світлими волосинками, з мотузком на зап’ястку, — й потяглася до нього. Локвуд негайно витяг із-за пояса соляну бомбу й пожбурив її в кам’яну стіну. Сіль спалахнула зеленим вогнем. Рука втяглася назад у каміння. Тінь на стіні люто відповзла вбік, наче змія.

Ми з Локвудом і Джорджем марно обшукували кімнату. Джерела ніде не було. Комірчина виявилась порожня — ні дверей, ні полиць, нічого, крім кам’яних стін, підлоги й глибокого, темного, похмурого колодязя.

Спалахнуло біле полум’я, вибухнули сіль і залізо. Джордж пожбурив каністру з Грецьким Вогнем у тіні, що скупчились у кутку кімнати. Каністра брязнула об стіну; стіна здригнулася. Тіні на мить пропали, а потім застрибали знову.

Нас огорнув відчай. Ми почали останній бій. Залізні стружки, соляні бомби, каністри з вогнем — усе це ми кидали в стіни, щоб зупинити примарні тіні, вгамувати цей страхітливий крик! Камені тріскалися, комірчину затягло димом, завіси павутиння горіли. Купки солі й залізних стружок палали й мерехтіли десятками кольорів. Проте тіні замордованих ченців і далі танцювали по стінах, а їхній крик лунав так само.

Нічого не виходить! Відчай аж пригнітив мене. Ми ніколи не знайдемо Джерело, наші пояси й каністри спорожніли, зброя та сила закінчуються... Це дивним чином заспокоїло мене. Проте Джордж і далі сліпо вимахував перед собою рапірою, не думаючи — влучить він у стіну чи ні. А Локвуд стояв біля самісінького колодязя — насупившись і завзято шукаючи виходу...

Бідолаха Локвуд! Виходу зараз немає. Наші Таланти безсилі, зброї немає...

Мої руки опустилися, голова похилилась. Так, ми ніколи не знайдемо Джерело. І цей крик ніколи, ніколи не вщухне.

Хіба що...

Я поглянула на колодязь.

Яка ж я дурепа! Ось як можна зупинити крик! Ось він, шлях від шуму до тиші, від болю до миру й спокою. А найголовніше — це так легко...

Джордж випустив рапіру, впав навколішки й закрив руками голову. На стіні над ним переможно застрибали тіні.

Я рушила до колодязя. Переді мною була лише цямрина — сходинка з сірого тесаного каменю, що вела до спокійної темряви...

Так. Це справді легко. І я знала про це від самого початку. Саме це обіцяв мені цей замок — ще відтоді, як я кілька годин тому стояла у вестибюлі. Саме сюди, я знала, мені й судилось прийти — через усі ці Перші Типи, примарні тумани, лиховісний шепіт, криваву кімнату й, нарешті, — кручені сходи... Саме цим усе й закінчиться. Саме тут, у цьому мовчазному місці, в самісінькому серці замку з привидами для мене настане вічна тиша... Все дуже просто. Ще два кроки — і крик ущухне. І я стану частинкою цієї тиші...

Я хутко зробила перший крок. Аж тут мої груди обпік раптовий біль — гострий, холодний. Я зупинилася, вчепившись у шнурок на шиї. Кулон! Його сила нуртувала: я відчувала її навіть крізь посріблене скло. Енні Ворд в останню мить нагадала про себе! Нічого — вона зникне разом зі мною...

Чорне провалля чекало. Воно манило мене спокоєм... Я більше не вагалася. З полегшенням зробила ще один крок, вибралась на край цямрини...

І зависла над бездонним колодязем.

Зненацька щось ухопило мене й потягло назад, на безпечну кам’яну підлогу.

То був Локвуд. Його обличчя було зморене, волосся — скуйовджене, пальто — подерте і вкрите плямами. Комір сорочки заливала кров. Він схопив мене за стан і міцно притулив до себе.

— Ні! — вигукнув він просто мені у вухо. — Ні, Люсі! Це хибний шлях!

Відпустивши мене, він нахилив голову, стяг із себе ланцюг і кинув його на підлогу.

— Сірники! — наказав він. — Дай мені сірники. І свій ланцюг — теж! — Він гарячково шукав щось на поясі. — Мені треба якнайбільше заліза й срібла. Мерщій! Що ми за дурні! Джерело — це колодязь! Саме звідти й з’являються Гості!

Його рішучий голос пробився крізь примарний набридливий крик. Я скинула свій ланцюг, відстебнула від пояса срібні печатки, дістала з торбинки на поясі коробочку сірників від «Світанку», а Локвуд тим часом готував останню каністру з Грецьким Вогнем — велику, в темно-червоній обгортці. Ту саму, що спричиняє надпотужну вибухову хвилю, якій не здатен протистояти жоден привид...

Кишеньковим ножем Локвуд відкоркував каністру:

— Бери! Запалюй!

А наступної миті він уже оточував колодязь ланцюгами, намагаючись не звертати уваги на нестерпний крик. Сім тіней по стінах зупинились — ніби від раптової тривоги. Примарні руки потяглися зі стін, майже сягаючи нас; за ними з’явилися голови в каптурах.

Я тернула сірником і піднесла його до баклаги. Спалахнула невеличка іскорка.

Локвуд тим часом копнув ногою ланцюги з печатками: вони полетіли в колодязь. Далі він позадкував, узяв у мене каністру — й знову гукнув мені просто у вухо:

— Тікай, Люсі! Біжи до сходів!

Проте я не могла поворухнутись. Я відчувала, як мене досі тягне до колодязя. Моє тіло ніби влипло в смолу: бракувало сили навіть обернутися.

Гості вже вийшли із стін і зусібіч підступали до нас. Двоє з них наближалися до Джорджа, що досі стояв навколішки на підлозі. Інші націлились на нас: їхні білі обличчя визирали з-під зітлілих каптурів. Щелепи повідвисали, гострі зуби блищали. А крик дедалі гучнішав.