Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 46)

Я потяглася до шиї, щоб перевірити шнурок. Склянка холодила мені шкіру на грудях. Мені спало на думку: цікаво, чи засвітиться вона, якщо її зараз витягти?.. Проте тривожитись не варто — кольє під надійним захистом. Зараз треба думати не про Енні Ворд.

Локвуд натяг рукавички. Джордж нап’яв на голову свою зелену шапку. Ми далі прямували коридором. Локвуд високо підняв свою свічку: павутиння аж танцювало в її слабкому світлі.

За кілька кроків Джордж гукнув, щоб ми зупинились. Він показав на стіну праворуч, де видніла масивна арка, викладена цеглою серед каміння.

— Первісний прохід до Червоної Кімнати, — пояснив він. — Його замурували під час перебудови замку. Зараз ми в одному з монастирських коридорів.

— Чудово, — відповів Локвуд. — Ану, погляньмо на карту. Ми тоді побачимо, де...

Зненацька він крутнув головою. Полум’я його свічки затремтіло й зблідло. Кожен з нас відчув наближення Гостя.

Ми чекали, тримаючи напоготові рапіри й намацуючи знаряддя на поясах.

Спочатку не було нікого, аж тут... перед нами з пітьми виступив хлопчик, оточений сяйвом. Важко сказати, як далеко він був від нас, стояв на підлозі чи ширяв у повітрі. Світло, що виходило від нього, осявало лише його самого. Прислухавшись, я почула тихий плач, проте обличчя хлопчика залишалося спокійним і незворушним. Він дивився на нас порожніми, невидющими очима, як і всі привиди.

— Погляньте на його одяг... — прошепотів Локвуд.

Зовні хлопчина був не старший за мене — білявий, гладкий, повнощокий. Якби Джордж акуратніше зачісувався й ошатніше вдягався, цей підліток міг би зійти за його двоюрідного брата. На ньому були темні штани й довга, трохи навіть завелика сіра куртка. Щось у стилі його вбрання (хоч я й не дуже знаюсь на моді) підказувало мені, що йому принаймні кілька десятиліть. Проте хай там скільки років минуло, цю уніформу — які руків’я рапіри в італійському дусі — не можна було сплутати ні з чим...

— Боже милий! — зойкнула я. — Це ж хлопець із «Фіттес»! Той самий, який тут загинув!

Плач посилився. Привид поволі розвернувся й поплив коридором геть.

Ми знову насторожились. Нічого — довкола темрява, тиша й солодкавий запах, що лоскотав мої ніздрі. Вогники свічок знову яскраво спалахнули. Ми трохи оговтались.

— Тут і справді не обійтися без м’ятних льодяників, — обізвався Джордж.

— Привид нічого не казав тобі, Люсі? — поцікавився Локвуд.

— Ні. Але намагався.

— Це вічна проблема привидів. Вони нічого не можуть пояснити до ладу. Можливо, він хотів застерегти нас?.. Проте нам усе одно треба йти далі. Іншого вибору в нас немає.

Ми рушили далі — дещо повільніше, ніж дотепер. Менш ніж через три метри — приблизно там, де ми бачили хлопця, — перед нами з’явилися сходи.

Сходи були кручені, вузькі й вели вниз. Коридор вів прямісінько до них, і вхід було викладено меншими за розміром каменями.

— Чотири градуси, — оголосив Джордж. Світло термометра відбивалось у скельцях його окулярів, а пара від морозного дихання здавалася зеленкуватою.

— Здається, нам треба йти вниз, — підсумував Локвуд. — Ці сходи є на середньовічному плані, Джордж?

— Не знаю... Напевно, є. Сходи між спальнями й трапезною. Перевірити?

— Ні. Нам усе одно треба вниз.

Ми ступили на сходи: перший — Локвуд, за ним — я, останній — Джордж. Місце виявилось не дуже затишне. Нас не полишало відчуття, що ми десь далеко від денного світла — і в часі, і в просторі. Незважаючи на холод, повітря стало задушливішим — стіни з обох боків немовби тиснули на нас. Нам доводилось нахиляти голови, щоб не зачіпати павутиння, яке повсюди звисало зі стелі. Від диму зі свічок у мене сльозились очі, тож мені було видно лише наші спотворені тіні на тесаних каменях.

— Локвуде, не наступи на хлопця з «Фіттес», — попередив Джордж. — Він десь тут лежить.

Я невдоволено поглянула на нього:

— Навіщо ти це сказав?

— Мабуть, просто нервуюся...

Я зітхнула:

— Мабуть, і справді... я — теж.

Ми всі напружились: наші почуття були ладні зреагувати на якнайменший подразник. Довкола, однак, усе було тихо — ні звуків, ні Смертних Вогнів, ні плазми. Та це ні про що не свідчило. В Червоній Кімнаті все починалося так само.

Сходи привели нас до маленької квадратної комірчини із замурованими обабіч арками. Локвуд зупинився.

— Ми на першому поверсі, — сказав він. — Напевно, за отим дурнуватим гобеленом з ведмедем — пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю, — відповіла я. — Там було оте холодне місце.

— Еге ж, три з половиною градуси, — зауважив Джордж. — Найхолодніше місце в замку. Ми підходимо до нього.

— Ходімо ще повільніше. — Локвуд подав нам м’ятну жувальну гумку. Байдуже пережовуючи її, ми рушили сходами далі, до підвалу. Аж тут мені сяйнула думка.

— Ці сходи... — мовила я, — це не ті самі Сходи, що кричать?

Джордж позаду зареготав:

— Ні, не бійся. Це інші сходи.

— Ти певен? Легенда каже, що це головні сходи замку...

— Авжеж.

Ми обережно сходили вниз — крок за кроком, поворот за поворотом. Локвудова свічка замерехтіла, а потім знову яскраво засяяла.

— Насправді, — провадив Джордж, — це не зовсім так. У легенді згадані лише якісь «старі сходи». Проте кожен вважає, що це саме головні сходи — з їхніми різьбленими драконами, постаментами для черепів і таким іншим.

— Еге ж... це тільки припущення. Насправді ці «старі сходи» можуть бути де завгодно!

— Твоя правда.

— І до того ж там ми не бачили жодного прояву потойбічної сили!

— Так. Хоча тут ми їх теж не відчуваємо... Це просто легенда, — незвично твердо промовив Джордж.

Я нітрохи в цьому не сумнівалась. І для того, щоб остаточно заспокоїтися, зняла рукавичку й запхала її собі в кишеню. А потім — з чистісінької цікавості— торкнулася кам’яної стіни вздовж сходів.

На своє полегшення, я відчула тільки холод — глибокий, сухий, мертвотний, що ховався в цих каменях багато років. Він обпік мені шкіру, пронизав електричним струмом аж до кінчиків волосся. Відчуття було неприємне, проте звичайнісіньке. Холод собі й холод.

Я вже хотіла відпустити камінь, коли зненацька почула звуки.

Спочатку вони були тихі, проте швидко почали гучнішати. Тупіт. Тупіт чобіт і брязкіт металу. Відлуння чоловічих голосів, шелест убрання, ляскіт мечів. Голоси хутко оточили нас — і разом з нами вирушили вниз. Я відчула запах гарячої смоли, диму й поту, а ще — надзвичайно сильний дух страху. Хтось вигукнув щось незнайомою мовою. То був крик відчаю, благання порятунку. Потім до мене долинули брязкіт ланцюга, звук удару й болісний стогін.

Тупіт лунав і знизу, й згори. З кожним нашим кроком страх ставав дужчим і відчутнішим. Ось долинуло вже кілька благань про допомогу — дедалі гучніші, відчайдушніші, різкіші... Нарешті вони поглинули всі інші звуки — тупіт, брязкіт — і злилися в один-єдиний істеричний вереск, що виходив, здавалося, звідкілясь із глибин землі...

Я відпустила камінь.

Голоси вщухли. Я ковтнула димне повітря й стривожено торкнулася стіни. Дякувати Богові, все гаразд! Щоправда, на мить мені здалося, ніби моя тінь стала довша, тонша й виразніша... Ні, це мені примарилось. І звуки справді зникли.

Я натягла рукавичку на занімілі пальці. Тиша...

Аж ні. Я досі чула далекий-далекий відгомін крику.

— Агов, хлопці... — мовила я.

Локвуд зупинився попереду мене.

— Ну, звичайної — вигукнув він. — Що я був за бовдур!

Ми з Джорджем вирячились на нього:

— Що?! Про що це ти?

— Увесь цей час вона була поряд!

— Хто?!

— Відповідь! Відповідь на всі наші питання! Який же я бовдур!

Насупившись, я притулила свою долоню в рукавичці до вуха. Я слухала — слухала якнайуважніше...