Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 39)

Поряд Джордж тупотів своїми здоровенними товстими ногами. Старкінс кректав і пихкотів, тягнучи першу з наших робочих торбин. Лакеї несли таці з чайними чашками, тістечками й ложечками. З сусідньої кімнати долинув Локвудів сміх.

Інакше кажучи, гомону довкола не бракувало. Однак, прислухавшись, я почула й дещо інше. Тишу. Глибоку тишу замку, яка огортала мене, напливаючи з коридорів та кімнат, із оцих величезних кам’яних сходів, з відкритих дверей і вікон, звідусіль. Цій тиші не було кінця. Замок правив їй лише за браму. Вона була всюди. І вона чекала нас — я це відчувала. Щось важке, мов скеля, височіло над нами, ладне будь-якої миті обвалитись нам на голови.

Джордж нарешті скінчив витирати черевики й вирушив навздогін за лакеями та їхніми тістечками. Старкінс порався з нашим багажем. Усі інші пішли.

Я озирнулася — на стежку, посипану рінню, на парк за моєю спиною. Промені надвечірнього сонця світлими плямами лягали на траву. Дерева вдалині вже поринали в темряву: скоро настане ніч, землю огорне темрява, й моторошна тиша в замку наростатиме...

Страх стиснув моє серце. Я розуміла, що не хочу йти туди. Ще є час повернутися додому.

— Нервуєтесь, панночко? — зауважив Берт Старкінс, тягнучи повз мене нову торбину. — Не соромтеся. Тридцять років тому оте бідолашне дівчатко з «Фіттес» теж боялося. Якщо ви втечете, я на вас не нарікатиму. — Він з гірким співчуттям дивився на мене.

Його старечий голос перервав мої роздуми. Мій параліч минув. Я труснула головою, поволі переступила поріг, перетнула холодний вестибюль і увійшла до Довгої Галереї.

То була гарна кімната неймовірної довжини, з рядом високих вікон. Вона походила, напевно, з тих самих літ, що й вестибюль: такі самі білені стіни, дубова стеля, різьблені статуї в затінку, потемнілі портрети. У великому каміні палав вогонь; удалині на стіні висів вицвілий гобелен. На ньому я розібрала якусь міфологічну сцену: шістьох амурів, трьох пишнотілих напівголих жінок і ведмедя. Біля каміна стояв стіл, на якому лакеї розставляли чайний посуд.

Джордж уже взявся до тістечок, не зводячи водночас очей з гобелена.

— Смакота, — промовив він. — Скуштуй оце, з заварним кремом.

— Ні, не хочу. Мені треба поговорити з Локвудом.

— Скуштуй, скуштуй. Ось і він.

До кімнати увійшли Локвуд із Ферфексом. Локвудове обличчя було спокійне, проте очі палали завзяттям.

— Відчуваєш атмосферу цього замку? — почала я. — Ми...

— Тільки уявіть! — перервав мене Локвуд. — Вони обшукували наші торбини.

Ми з Джорджем витріщились на нього:

— Що?!

— Обшукали, поки ми гуляли тут зі Старкінсом. Ферфекс наказав своїм людям оглянути наші речі. Вони хотіли переконатися, що ми не привезли з собою Грецький Вогонь.

— Це неможливо! — Джордж аж присвиснув.

— Атож! Отак вони дотримують свого слова.

Тим часом Ферфекс біля чайного стола картав лакеїв. Він вимахував рукою й стукав ціпком по підлозі.

— Як ти дізнався про це? — запитала я.

— Він сам сказав мені — після того, як я зателефонував до банку. Просто й щиро. Треба ж, мовляв, захистити стародавню будівлю, надзвичайно дорогі меблі... ну, й таке інше. Та найголовніше, що він натякнув мені: це його будинок — і тут грають за його правилами. Або так, або ніяк.

— Це було зрозуміло від самого початку, — зауважив Джордж. — У тім і річ. Уся ця наша робота — безглузда. Він заборонив нам брати вогонь. Не дав часу на дослідження. І водночас запроторив до будинку, де — за його власними словами — привидів більше, ніж будь-де в цілій Британії...

— Це не тільки слова — підтвердила я. — Хіба ви цього не відчуваєте?

Я подивилась на приятелів. Локвуд коротко кивнув:

— Відчуваю.

— І ти досі вважаєш, що ми повинні...

— Пане Локвуде! — розлягся галереєю гучний Ферфексів голос. — Ваш чай готовий! Ходіть до столу і розкажіть, як ви плануєте свою роботу на цей вечір.

Вечеря була чудова, чай — найкращого ґатунку від «Братів Піткін», а тріскотіння вогню в каміні на деякий час розігнало мертвотну тишу. Поки ми їли, Ферфекс сидів збоку, оглядаючи нас своїми чорними очима з важкими повіками, і розповідав про замок. Він описав численні тутешні скарби — середньовічні стелі, колекцію севрської порцеляни, меблі часів королеви Анни, унікальні портрети доби Відродження у вестибюлі й на сходах. Він згадав і про великі льохи з вином, що містились просто в нас під ногами; і про аптекарські городи, які він сподівався найближчим часом відновити; і про затонулі в озері рештки монастирських споруд. Він не згадував лише про мету нашого нинішнього приїзду — доти, доки ми не допили чай. Лише тоді, відпустивши лакеїв, він перейшов до справи.

— Час настає, — розпочав він. — Ще до заходу сонця ми зі Старкінсом покинемо вас. Вам, безперечно, треба підготуватися до нічної роботи, тому скажу коротко. Як я вже розповідав вам, це крило замку найбільше потерпає від привидів. Це ви, напевно, вже відчули самі.

Він помовчав. Локвуд, що тим часом ганяв родзинку довгим пальцем по тарілці, лагідно всміхнувся:

— Ніч обіцяє видатися дуже цікавою, сер.

Ферфекс реготнув:

— Оце так витримка! Гаразд, тепер щодо правил. Коли смеркне, вас замкнуть тут, але парадний вхід залишиться відчиненим — на той випадок, якщо вам знадобиться покинути замок. До того ж на кожному поверсі є залізні двері, що ведуть до моїх кімнат у східному крилі. Їх теж замкнуть, та в разі надзвичайної потреби ви можете гучно постукати, й тоді до вас прийдуть на допомогу. Через активність привидів електрика в західному крилі не працює, але у вестибюлі ми поставимо телефон, що з’єднає вас із вартівнею Старкінса. Усі внутрішні двері в крилі будуть відімкнені, тож можете ходити собі, куди схочете. За одним винятком... — Він поплескав долонею по кишені піджака. — Для цього винятку в мене тут є ключ, і ви скоро його одержите. Є ще якісь запитання?

— Було б добре, сер, якби ви показали нам місця, де привидів найбільше, — спокійно попросив Локвуд. — Якщо ви, звичайно, маєте час...

— Так. Так, авжеж... Старкінсе!— несподівано гучно гаркнув старий; з вестибюлю негайно з’явився сторож, заламуючи кощаві руки. — Візьми Бориса й Карла, нехай вони займуться телефоном. А я тим часом проведу пана Локвуда замком... Він хороший служник, — провадив Ферфекс, коли сторож подався геть, — тільки в біса боягузливий. Надвечір сюди його нічим не заманиш — навіть якщо сонце ще не зайшло. Можливо, тому він і залишився дотепер живий... Що ж, ходімо.

Він провів нас вестибюлем до арки. За нею виявилась квадратна кімната, застелена килимом, з рядами книжкових полиць по стінах; у дальшому її кінці видніли міцні металеві двері. Бридкі сучасні залізні стільці, оббиті шкірою, стояли біля кількох столиків для читання. Одну стіну майже суціль укривала велика колекція фотографій у рямцях — часом кольорових, та здебільшого чорно-білих. На найбільшому знімку, що висів на почесному місці, ми побачили серйозного молодика в камзолі й вузьких штанях, який дивився на запліснявілий череп.

Локвуд зацікавлено поглянув на фотографію:

— Пробачте, сер... Це ви?

Ферфекс кивнув:

— Так, це я. Замолоду я грав Гамлета. Взагалі я переграв багато шекспірівських ролей, але Принц Данський — мій улюбленець. «Бути чи не бути?» — герой на роздоріжжі між життям і смертю... Це бібліотека, де я проводжу більшу частину свого часу, коли приїжджаю сюди. Мої попередники не дуже зналися на книжках, тому я привіз до замку власну книгозбірню. Звідси один крок до моїх кімнату правому крилі, а залізні меблі — виготовлені, до речі, на моїх власних заводах, — відганяють привидів.

— Як на мене, дуже затишна кімната, — зауважив Локвуд.

— Вам не варто тут затримуватись, — мовив Ферфекс, ведучи нас до вестибюлю, де Старкінс саме розміщував на столику, біля мальованої вази, чорний старомодний телефон. — Джерело, безперечно, знаходиться в найстарішій частині замку. Десь у вестибюлі, Довгій Галереї чи, радше за все, нагорі... Агов, обережно! — гукнув він двом лакеям, що тягли телефонний дріт до столика. — Це ваза доби династії Хань! Знаєте, скільки вона коштує!?

Поки Ферфекс картав лакеїв, я подалася вестибюлем в інший бік і прислухалася своїм внутрішнім вухом, проте почула лише власне серце — воно несамовито билось у мовчазному чеканні. Попереду мене височіли великі кам’яні сходи, що вели нагору, в темряву. Перила були оздоблені зображеннями якихось химерних істот із рогами та лускою: кожна з них підтримувала пазурами невеличкий постамент.

— Ти щось чуєш? — пробурмотів Джордж, який вирушив слідом за мною.

— Ні. Схоже, що Джерело чимось накрите або завішене.

— Бачу, що вас зацікавили славетні Сходи, що кричать! — Ферфекс нарешті повернувся до нас. — На отих постаментах, що в пазурах різьблених драконів, Червоний Герцог виставляв черепи вбитих ним дівчат — якщо, звичайно, ці історії кажуть правду. Щоправда, цієї ночі ви самі зможете це виявити. Сподіваюся, що вам — заради вашого ж добра! — не доведеться почути крик цих сходів.

Він помалу рушив угору, стукаючи ціпком по кам’яних сходинах. Ми мовчки подалися за ним, не звертаючи уваги одне на одного, силкуючись зосередити свої чуття на нашій меті. Я поклала руку на перила, ловлячи своїм розумом сліди потойбічної сили і увесь час прислуховуючись.

Ми проминули вікно — чотири мляві постаті в останніх промінцях надвечірнього сонця — і дісталися другого поверху. Тут темно-вишневий килим і оксамитові червоні шпалери поглинали всі звуки. Повітря заполонила дивна мішанина запахів — від свіжих тропічних квітів до гнилизни. Довгий широкий коридор — як я пам’ятала з Джорджевих планів — вів зі сходу на захід, уздовж усього будинку. Обабіч ішли ряди напівпрочинених дверей: за ними було видно темні старовинні меблі, картини, дзеркала у важких золотих рамах...