Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 38)
— Ні. Він досі стоїть у дворі, але багато років тому, коли я був ще хлопцем, його закрили залізним віком і засипали піском.
Ми з Джорджем пильно оглядали будівлю. Я намагалася пригадати, в якому саме вікні стояла ота примарна постать із фотографії пана Ферфекса. Це було вельми непросто. Я виявила кілька придатних для цього вікон — і на першому, й на другому поверсі.
— Як ви гадаєте, чи могло це все розпочатися з ченців? — поцікавилась я. — Здається, що причиною тут саме вони...
— Це вже не моя справа, — відповів Берт Старкінс. — Може, й ченці, а може, й божевільний сер Руфус Кері, що 1328 року побудував на руїнах монастиря цей замок... О, ваш слабий на сечовий міхур приятель повернувся!
Локвуд підскоком наблизився до нас:
— Пробачте. Я щось пропустив?
— Ми почали слухати розповідь про божевільного сера Руфуса Кері, — відповіла я.
Старкінс кивнув:
— Так. Його знали в околицях як Червоного Герцога — через його вогнисто-руде волосся й море пролитої ним крові. Кажуть, що він піддавав своїх ворогів тортурам у комірчині в глибині замку — там, де... — Він завагався. — Ні, при дівчині я далі не розповідатиму.
— Розповідайте, — запевнив Джордж. — Наша Люсі — нівроку міцний горішок. Бачила й не таке.
— Ще б пак, бачила, — усміхнулась я.
Старий крекнув:
— Ну, одне слово, він там улаштовував нічні... забави. А потім виставляв черепи тих дівчат на головних сходах, а в очних ямках запалював свічки. — Старкінсові старечі очі вибалушились зі страху. — Так тривало багато років, аж поки однієї буремної ночі одна його жертва вирвалась на волю — й перерізала серу Руфусу горло краєм іржавих кайданів. Відтоді привид Червоного Герцога блукає коридорами замку, а душі замордованих ним дівчат виють серед цих стін. Здається, ніби кричать самі сходи.
Ми з Локвудом і Джорджем перезирнулися.
— Так і з’явилися Сходи, що кричать? — запитав Локвуд.
Старий стенув плечима:
— Напевно.
— А ви коли-небудь чули цей крик? — підхопила я.
— Ніколи! Ніхто не затягне
— А взагалі хто-небудь чув? Може, хтось із ваших друзів?
— Друзів? — зморшки на чолі сторожа аж переплутались. — Це не моя справа — заводити
Старий пан Старкінс обвів нас довкола будівлі, вказуючи на кожну його зовнішню деталь. Із його слів виходило, що чи не всякий камінь та дерево в садку мали свою моторошну історію. Ченці та сер Руфус, виявляється, лише задали тон. Майже всі наступні власники замку були чи жорстокі, чи божевільні, чи ті й ті водночас. Ніхто з них не обходився без численних убивств, і так тривало роки і роки. Теоретично, привид кожного з них міг і досі жити в страхітливій атмосфері замку, проте сторож додавав до своєї розповіді стільки всіляких небилиць, що в них уже важко було повірити. Я побачила, як Локвуд ледве ховає на своєму лиці недовірливу посмішку, а Джордж без
Перед східним крилом простяглося сіре озеро в формі підкови. Далі видніли трояндові кущі й висока кругла вежа із залишками зубців.
Берт Старкінс показав на неї:
— Хочу ще звернути вашу увагу на цю вежу. Її прозивають «дурний сер Лайонел».
— Чудернацька вежа, — зауважив Локвуд.
— Не заважай, — прошепотів Джордж.
Старий кивнув:
— Саме з вершка цієї вежі 1863 року, приємного літнього вечора, кинулася леді Керолайн Трокмортон. Вона стояла отам між зубцями, на тлі криваво-червоного неба, а слуги марно намагались виманити її звідти чаєм і пирогом... Звичайно ж, марно. Вона ковзнула звідти так легко, ніби вийшла з омнібуса.
— Хоч її спіткав спокійний кінець, — зауважила я.
— Ви так гадаєте? Вона так верещала, поки падала з вежі...
На мить запала мовчанка. Вітер здійняв холодні брижі на озері. Джордж кахикнув:
— Гм-м... гарненький трояндовий садок.
— Так. Його насадили там, де вона впала.
— І озеро теж гарненьке...
— Там загинув старий сер Джон Кері. Вирішив скупатись уночі й потонув. Розповідали, що він доплив до середини — й пішов на дно під тягарем власних нестерпних спогадів...
— А це що за будинок? — Локвуд показав на маленьку хатину, оточену живоплотом.
— І його тіла так і не знайшли...
— Справді? Шкода. То що це за будинок?
— Він і зараз там — серед мулу, каміння й затонулого листя... Пробачте, що ви сказали?
— Цей будиночок... У нього є якась моторошна історія?
Старий замислився:
— В цього будиночка? Жодної.
— Жодної?
— Так.
— Ви певні? Жодного злочину чи пристрасті? Нічогісінько?
Сторож розважливо поглянув на Локвуда:
— Пробачте, сер, це у вашому коледжі звикли так жартувати?
— Та що ви! — заперечив Локвуд. — До того ж, я не навчаюсь у жодному коледжі.
— Можливо, ви й не вірите всім цим історіям, — промовив старий. Повільно, наче колеса воза, що застряг у болоті, його очі обернулися спочатку до Джорджа, а потім до мене. — Можливо, й ніхто не вірить.
— Ні, ні! Ми віримо! — вигукнула я. — Віримо кожному вашому слову! Правда, Джордж?
— Так... майже кожному.
Берт Старкінс насупився:
— Скоро ви переконаєтьсь у тому, що все це — правда. Будь-що привидів немає лише в цьому будинку, бо тут живу я. І я ретельно стежу, щоб тут не водилися Гості.
Навіть із такої далекої відстані ми почули, як бряжчить залізо під дахом хатини.
Більше старий не розповідав нічого. Він провів нас до останнього рогу, й ми знов опинилися біля парадного входу. Там виявилось, що наші торбини вже перенесено нагору, до дверей, а біля них стоїть високий зморений чоловік і привітально махає нам ціпком із залізною бамбулькою.
19
— Ласкаво прошу, пане Локвуде!
Джон Вільям Ферфекс зустрів нас на порозі, потис Локвудові руку й коротко кивнув нам із Джорджем. Мені здалося, що від нашої минулої зустрічі він став ще вищий і худорлявіший; темно-сірий костюм висів на його висохлому тілі, як порожній лантух.
— Ви саме вчасно, як і обіцяли! І ви переконаєтесь, що я теж дотримую своїх обіцянок. Десять хвилин тому я переказав на ваш банківський рахунок потрібну суму. Тепер, пане Локвуде, майбутнє вашої агенції забезпечене. Вітаю! Якщо ви підете зі мною до східного крила, де я мешкаю, то зможете зателефонувати до банку й переконатися, що все гаразд. Пане Кабінсе, панно Карлайл, — на вас у Довгій Галереї чекають теплий камін і вечеря. Ні, ні, облиште свої речі! Старкінс їх догляне.
Ведучи нас, він гучно розмовляв, а його ціпок стукотів об кам’яні плити підлоги. Локвуд вирушив із ним далі; Джордж затримався біля входу, витираючи підошви черевиків об килимок. Я теж загаялась — проте з іншої причини. Уперше — відтоді, як я була ще дівчиськом і Джейкобс послав мене всередину заклятого млина, — я порушила найголовніше правило агента: я злякалась і завагалась на порозі будинку з привидами.
Вестибюль замку виявився величезною квадратною кімнатою зі склепінчастою дерев’яною стелею й простими вибіленими стінами. Згідно з Джорджевими планами, це мав бути залишок монастиря; і справді, розміри й простота кімнати пасували радше церкві. Угорі, біля перетинів стародавніх балок, видніли крилаті статуї в довгому вбранні: час майже стер їхні обличчя. Стіни були завішані старовинними портретами лордів та леді.
Арки з усіх боків вестибюлю вели до інших кімнат. Навпроти мене була найбільша арка — висока, майже до самісінької стелі, — а за нею...
А за нею починалися сходи — широкі, кам’яні. За багато століть вони витерлись аж до блиску, ставши гладенькими, наче з мармуру. Обабіч сходів височіли кам’яні перила; останні сонячні промені, що пробивалися крізь шибку
Поглянувши на сходи, я заклякла. Я дивилась на них — і