Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 40)
Ферфекс, проминаючи всі ці кімнати, прямував уперед — на захід. Нарешті коридор закінчився замкненими дверима.
Господар зупинився. Чи то від довгого підйому сходами, чи від задушливого повітря він помітно захекався.
— За цими дверима, — нарешті промовив він, — те саме місце, про яке я розповідав вам. Червона Кімната.
Замкнені міцні дерев’яні двері нічим не відрізнялись від решти дверей, які ми щойно проминули, — хіба що знаком: грубо видряпаним скісним хрестом на середній дошці. Одна лінія хреста була коротша за другу; видно було, що його видряпали гарячково, з люттю, глибоко продерши дошку.
Ферфекс міцніше сперся ціпком об підлогу:
— Пане Локвуде, зверніть на цю кімнату особливу увагу. Це небезпечне місце, тому двері сюди постійно замкнено. Як я вже казав, у мене є ключ від неї: зараз я передам його вам.
Старий ще довго молов язиком, порпаючись у кишенях. Нарешті він знайшов ключ — маленький, золотий, на темно-червоній стрічці. Локвуд спокійно взяв його.
— Я переконаний, що Джерело тут, — провадив Ферфекс. — А ви вже самі вирішуйте, чи вірити мені, чи ні. Вам не треба заходити сюди
Не пам’ятаю, що він там казав іще. Я щосили намагалася приглушити ледь чутний, але наполегливий хор голосів, що несподівано обірвав тишу. Голоси лунали так близько, що це мені аж ніяк не подобалось. Я помітила, як зблідло Локвудове обличчя, а Джордж позеленів так, ніби його занудило, й підняв комір, немовби відчувши холод.
Унизу, у вестибюлі, телефон нарешті встановили біля вази. Його дріт тягся кудись до бібліотеки. Лакеї вже пішли. На тлі напівтемного прямокутника дверей стояв старий Берт Старкінс.
— Десять хвилин, сер! — вигукнув він.
— Пане Локвуде, вас це влаштовує?— поцікавився Ферфекс.
Локвуд кивнув:
— Цілком. Десяти хвилин нам вистачить.
Ми мовчки працювали під високим вузьким вікном у Довгій Галереї — розбирали наші торбини, діставали знаряддя, підтягали ремені й поправляли руків’я рапір. Кожен з нас мав свій особистий комплект зброї — навіть із певним доповненням, замість каністри з Грецьким Вогнем.
На пояс собі я почепила рапіру, ліхтарик із запасом батарейок, три свічки з коробочкою сірників, п’ять маленьких срібних печаток (усі — різного розміру), три соляні бомби, дві каністри з лавандовою водою, термометр, записник і ручку. До того ж через плече я перекинула ремінь із двома рядами пластмасових посудинок: у кожній був фунт залізних стружок і півфунта солі. Через інше плече були перекинуті міцно скручені шестифутові залізні ланцюги. І, нарешті, в кишені моєї куртки лежав запас їжі— пляшечка енергетичного напою, бутерброди й шоколадка — про всяк випадок. Термос із міцним гарячим чаєм, найдовші ланцюги та найважчі срібні печатки ми поклали до окремої торбини.
На додачу до звичайного вбрання, на мені були теплі рукавички, жилет, леґінси й вовняні шкарпетки. Поки не настав холод, я зібгала свій кашкет і запхала його до кишені. А на моїй шиї досі ховалася срібляста скляночка з кольє.
Мої приятелі вбралися так само; Локвуд також заховав у нагрудну кишеню свої темні окуляри. Знаряддя висіло на нас справжнім тягарем: ми взяли з собою більше заліза, ніж зазвичай, бо від цього по-справжньому залежало наше життя. Якщо ми розійдемось, то кожен з нас може оточити себе залізним колом. У торбинах ще залишались ланцюги завтовшки в два дюйми — для найдужчих Гостей, — проте ми вирішили поки що не діставати їх.
Приготування скінчилися. Сонце за вікном майже зайшло. Червоні язики полум’я в каміні поволі згасали. Темрява повзла Довгою Галереєю, закрадаючись до кожного закутка великих кам’яних сходів. Ну то й що? Так, день скінчився, надходить ніч, і всі Гості в замку прокидаються, але агенція «Локвуд і К°» — напоготові. Ми працюємо разом, і нам нема чого боятися.
— От і все, — мовив Ферфекс, стоячи разом зі Старкінсом на дверях. — Я повернуся сюди вранці о дев’ятій, щоб вислухати ваш звіт. Чи є ще якісь запитання?
Він пильно дивився на нас. Ми стояли й чекали. Локвуд лагідно всміхався, поклавши руку на рапіру. Поруч із ним стояв Джордж — у своїх незмінних окулярах, незграбніший, ніж будь-коли, бо його штани ледве трималися через вагу торбин із сіллю й залізом. А я... Цікаво, який я мала вигляд цієї останньої миті? Сподіваюсь, непоганий. А ще сподіваюсь, що я нічим не виказала свого страху.
— Чиє запитання? — повторив Ферфекс.
Ми втрьох стояли мовчки, чекаючи, коли він зачинить двері й піде собі.
— Тоді до побачення вранці! — Старий підняв на прощання руку. — Успіхів вам усім!
Він коротко кивнув Бертові Старкінсу, обернувся й подався до сходів. Старкінс узявся замикати двері: вони жалібно зарипіли. На якусь мить ми побачили силует сторожа між половинками дверей, що скидався в сутінках на старе покручене дерево... Нарешті двері гучно ляснули. Я почула, як цей ляскіт прокотився відлунням від вестибюлю до галереї — й далі, по всіх запорошених коридорах замку.
— Якби він забув тут ціпок і повернувся по нього, — зауважив Джордж, — пропала б така ефектна сцена! Правда?
Ніхто з нас не відповів йому. Відлуння вщухло, й мертвотна тиша замку знов оточила нас зусібіч, наче вода на дні колодязя.
20
— Передусім — найголовніше! — мовив Локвуд. — Зачекайте тут.
Тупаючи черевиками по кам’яних плитах, він хутко перетнув вестибюль, де на нього похмуро зирили портрети давніх господарів замку, — і підійшов до невеличких дверцят біля сходів. Тоді відчинив дверцята і майнув усередину. Запала тиша. Ми з Джорджем мовчки перезирнулись, Щось клацнуло, потім у туалеті зашуміла вода. Локвуд вийшов і неквапом подався до нас, несучи під пахвою великий пакунок.
— Отак буде краще, — зауважив він.
— Що це таке? — запитав Джордж.
Локвуд підняв пакунок:
— Найпотужніший Грецький Вогонь від Сетчела! Сім каністр! Почепіть їх собі до поясів, як завжди, — і вирушаймо.
Він зірвав захисну стрічку і розгорнув мокрий пластик. Звідти на його долоню випали дві блискучі срібні каністри.
— Локвуде, як тобі вдалося... — почав Джордж.
— Ти сховав ці каністри під одягом! — вигукнула я. — А потім — у туалеті, коли ми приїхали! Тоді, коли ми чекали тебе разом зі Старкінсом!
Локвудові зуби блиснули в сутінках.
— Твоя правда. Я припасував каністри до підбою свого пальта. Потім навмисне вдав, ніби мені закортіло до туалету, й сховав їх у бачку. Тримай, Люсі. Це тобі.
Я почепила каністри, як завжди, до свого пояса. Локвуд тим часом витяг ще дві й простяг їх Джорджеві.
— Я передбачав, що Ферфекс захоче обшукати нас. Тому й не поклав вогонь у торбини, а сховав його в замку, геть від чужих очей, ще до обшуку. Проте, правду кажучи, я й не підозрював, що він зробить це
— Що ж це за людина? — перепитав Джордж, оглядаючи свої каністри.
— Страшна людина. Хіба це не помітно? Оці дві каністри — для мене...
Я приголомшено хитнула головою:
— Якщо Ферфекс дізнається...
— Не дізнається! — Локвуд вишкіривсь у своїй вовчій посмішці. — Будь певна: мене ночами не мучитиме совість через те, що я обдурив його. Він зарано виклав нам свої правила. Це дало нам право підлаштувати їх до свого смаку.
— Я не згоден з тобою, Локвуде, — заперечив Джордж. — Робота в нас, звичайно, серйозна. Та якщо ми підпалимо ніжку якого-небудь стільця доби королеви Анни, то — прощавай, грошенята. Локвуд обдере нас незгірше за Гоупів.
— Гаразд, подасть він на нас позов, — кивнув Локвуд. — То й що? А цей Грецький Вогонь може врятувати нам життя. Пам’ятаєте, що сталось з останніми агентами, які провели тут ніч? Ніхто не знайде
Він дістав з розірваного пакунка сьому каністру, трохи більшу за решту. На її боці так само стояла марка корпорації «Світанок», однак обгортка була не біла, а темно-червона. З одного кінця каністри стирчала довга трубка.
— Новий сорт Вогню, — пояснив Локвуд, чіпляючи каністру до свого пояса. — Хлопець із «Сетчела» розповідав, що агенти «Фіттес» і «Ротвела» користуються ним у найскрутніших випадках. Цей вогонь спричиняє надпотужну вибухову хвилю із срібла, заліза й магнію. Жоден привид не може протистояти їй — під її захистом ми будемо в безпеці. Та й коштує ця штучка нівроку! Так, а що нам тепер робити з цим мотлохом? — Він зібгав розірваний мокрий пакунок і запхав його до Ферфексової вази доби династії Хань. — Отак! А тепер — до роботи.
Ми обладнували свій штаб у бібліотеці. Вона містилась однаково близько й до парадного входу, й до переходу в безпечне крило; до того ж тут було чимало залізних меблів, що мало помітно згасити активність Гостей. Ми затягли сюди свої торбини й поставили на одному з столів електричний ліхтар. Локвуд увімкнув його на низьку потужність.
— Місце ми вже трохи оглянули, — сказав він. — Які є думки?
— Тут усюди повно потойбічної енергії, — зауважила я.
— А де її найбільше? — запитав Джордж.
— У коридорі біля Червоної Кімнати.
— Ти щось чула там, Люсі?
— У тому коридорі? Шепіт. Надто тихий, щоб розібрати слова, але голоси були... розлючені. В усіх інших місцях — тиша. Щоправда, здається мені, що вночі ця тиша припиниться... — Я ніяково всміхнулась. — Ні, ви не подумайте, що я лякаю вас.