Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 32)
— Твоя правда, — погодився Локвуд. — Хоч мені й не дуже приємно мати справу з Барнсом. Я волію, щоб ми виступали в цій справі самостійно. Однак... — У конторі раптово пролунав телефонний дзвінок. — Однак тепер у нас немає вибору. Візьми, будь ласка, слухавку, Джордж!
Джордж вийшов на кілька хвилин. Коли він повернувся, Локвуд уже сховав кулон у склянку, а я почала підмітати підлогу.
— Тільки не кажи мені, що це знову Барнс! — вигукнув Локвуд.
— Ні, — трохи почервонів Джордж. — Це новий клієнт.
— Знову якась літня леді з привидом кота на дереві?
— Ні. Люсі, облиш цей підвал і вирушай прибирати горішні кімнати... Це пан Джон Ферфекс, голова компанії «Залізо Ферфекса». Скоро він буде тут.
Проблема, що охопила Британські острови, відбилась якнайгіршим чином на економіці. Мерці, що повертаються й переслідують живих, нічні візити привидів — усе це не могло залишатися без наслідків. І моральність у суспільстві, й продуктивність роботи серйозно підупали. Ніхто не хотів залишатись на роботі ввечері. Взимку підприємства зачинялись відразу по обіді. Проте деякі фірми — ті, що виробляли найнеобхідніше, — процвітали. Однією з таких компаній і було «Залізо Ферфекса».
Ця компанія — провідний виробник залізних товарів ще до кризи — негайно заходилася постачати стружки та ланцюги агенціям «Фіттес» і «Ротвел». Із часом, коли ситуація загострилась і уряд почав масово встановлювати захисні ліхтарі, саме «Залізо Ферфекса» почало виробляти для них металеві деталі. Це забезпечило компанії розвиток. Проте цього було замало. Потворні залізні гноми, яких люди понаставляли в садках; залізні прикраси «Протекто»; пластмасові браслети з залізними «смайликами» на рученятах у немовлят, які їм надягають перед випискою з родильного будинку, — все це була продукція «Ферфекса».
Власник компанії, Джон Вільям Ферфекс, урешті став одним з найбагатших підприємців у країні — разом зі «срібними баронами», спадкоємцями Маріси Фіттес і Тома Ротвела та акціонерами лавандових плантацій у Лінкольнширі. Мешкав він десь у Лондоні, й за першим-ліпшим порухом його пальця міністри чинного уряду поспішали зі своїх контор до його будинку.
І цей чоловік зараз мав завітати до нас.
Зрозуміло, що вітальню ми прибрали вдвічі швидше, ніж звичайно.
Через кілька хвилин надворі замуркотів автомобільний двигун. Я визирнула у вікно: розкішний «ролс-ройс», що заповнив собою цілу дорогу, зупинився біля нашого ґанку. На вікнах автомобіля були поліровані срібні ґрати, вздовж бортів тяглися так само срібні нитки, а на капоті в промінні зимового сонця виблискувала срібна фігурка.
Шофер у сірій уніформі піднявся з переднього сидіння, обійшов автомобіль і відчинив задні дверцята. Я відскочила назад до кімнати. Локвуд тим часом завзято підбивав подушки, а Джордж змітав з канапи крихти від пирога.
— Він уже
— Гаразд, — зітхнув Локвуд. — Нам треба справити на нього гарне враження.
Ми зустріли пана Джона Ферфекса стоячи. То був довготелесий, худорлявий чоловік, що височів і наді мною, й над Локвудом, а Джордж узагалі губився в його тіні. На свої сімдесят чи вісімдесят років він мав чудовий зріст — такі велетні трапляються хіба що серед докерів у Саутгемптоні. Натомість його руки й ноги були тонкі, неначе висохлі. Довгий шовковий піджак вільно висів на його кощавих руках; ноги — навіть попри те, що він спирався на ціпок, — помітно тремтіли. Мене вразила ця дивовижна суміш сили й кволості. Навіть серед натовпу з сотні людей його неможливо було не помітити.
— Доброго ранку, сер, — привітався Локвуд. — Це Люсі Карлайл, моя помічниця.
— Радий познайомитись, — пробасив Ферфекс, простягаючи руку.
До мене схилилася величезна квадратна голова з плямистою лисиною; я виразно побачила гачкуватий ніс, блискучі чорні очі й важкі насуплені брови. Коли він усміхнувся (то була поблажлива усмішка, таке собі підтвердження мого існування), в його роті засяяли срібні щелепи. Це було обличчя людини, що звикла владарювати й наказувати.
— Ми також раді зустрічі з вами, — прожебоніла я.
Ми посідали. Наш гість поринув у крісло. Його ціпок був з червоного дерева, з залізною бамбулькою у вигляді голови собаки — здається, мастифа чи бульдога. Пан Ферфекс притулив ціпок до свого коліна й поклав руки на поруччя крісла.
— Ваш візит, сер, — велика честь для нас, — мовив Локвуд. — Дозвольте запропонувати вам чаю.
Пан Ферфекс хитнув головою й задоволено мугикнув:
— Якщо ваша ласка, то «Десертного» від «Братів Піткін». Тільки попросіть служника, щоб приніс цукру.
— Служника? Так, так... Джордже, принесіть нам усім, будь ласка, чаю!
Джордж, який так і не скинув свого фартуха, спокійненько вирушив на кухню.
— Тепер — до діла, пане Локвуде, — розпочав Джон Ферфекс. — Я — людина заклопотана, тож вам, напевно, цікаво, чому я зателефонував до вас у п’ятницю вранці й відразу ж завітав. Переходьмо до суті нашої справи. У мене труднощі з привидами. Якщо ви допоможете мені, я щедро віддячу вам.
Локвуд серйозно кивнув:
— Звичайно, сер. З охотою.
Наш відвідувач оглянув кімнату:
— У вас гарний будинок. І чудова колекція пасток для привидів з Нової Гвінеї... Вам, як я бачу, ведеться добре?
— Непогано, сер.
— Ви брешете, як політик, пане Локвуде, — провадив старий. — Гладенько й невимушено. Моя мати, — земля їй пухом, щоб вона ніколи не повернулася серед ночі, — вчила мене розмовляти з усіма щиро й чесно. Я все життя дотримуюсь її поради. Отже, — він ляснув себе широченною долонею по коліну, — краще буде розкрити карти відразу! Ведеться вам
М’язи на Локвудових щоках напружились, та більше він нічим не виказав свого гніву.
— То правда, сер. Зараз ми саме збираємо ці кошти. У нас є чимало серйозних замовлень, за які непогано платять.
Ферфекс зневажливо махнув рукою:
— Знову брехня, пане Локвуде! Я маю зв’язки в ДЕПРІК, і дещо дізнався про ваші «серйозні замовлення», — Сірі Серпанки, Холодні Діви, Тумани-Реготуни... Найслабші й найбуденніші Перші Типи, які лише можна уявити! Цікаво, скільки ви платите за роботу панні Карлайл?
Цікаво, що він подумав, ніби мені платять. Я не отримувала ні шеляга вже цілий місяць.
Локвудові очі зблиснули:
— Так і є, сер. Тоді дозвольте спитати, чому ви приїхали саме до нас? У Лондоні є чимало інших агенцій.
— Справді. — Ферфекс підняв кошлаті брови й оглянув нас своїми чорними очима. — Сталося те, що привернуло мою увагу саме до вас. Мене вразило, що ви знайшли не тільки труп тієї дівчини... — Він завагався. — Як її звали?
— Енні Ворд, сер.
— Не тільки знайшли труп Енні Ворд, а й дізналися, хто вона така. Мені до вподоби ваш розмах, ваша увага до дрібниць, ваша молодість і незалежність мислення! — Старий нахилився вперед, підпершись ціпком. У його обличчі з’явилося щось нове: не лагідність, а радше якесь люте завзяття. — Я теж був невдахою, пане Локвуде. Я тяжко пробивав собі дорогу за молодих літ. Я боровся проти великих компаній, знав лихі часи... і я чудово розумію, як вам тепер ведеться! До того ж я не збираюсь платити «Фіттес» чи «Ротвелу» — вони й без мене добре заробляють. Ні, я пропоную вам справу, про яку ви раніше не могли і мріяти — якщо, звичайно, вам стане сили розгадати таку небезпечну загадку... О, ваш служник уже повернувся!
І справді, з кухні повернувся Джордж, несучи тацю з чайним сервізом, якого я ніколи раніше не бачила. Чашечки з білосніжної порцеляни, розписаної рожевими квіточками, були такі маленькі й крихкі, що здавалось, ніби їх можна розтрощити першим-ліпшим дотиком вуст. Цей чудовий ефект трохи псувала купка пончиків з джемом, що громадилася поряд на тарілці.
— Дякую, Джордж, — сказав Локвуд. — Постав це сюди.
Джордж поставив тацю на стіл, налив усім чаю й запропонував пончиків. Усі відмовились; тоді він витяг із самого низу купки найбільший пончик, поклав його на тарілочку — і, задоволено зітхнувши, сів біля мене.
— От і гаразд, — сказав він. — Я нічого не пропустив?
Старий вибалушив очі:
— Пане Локвуде, у нас важлива розмова! Нехай ваш служник зачекає за дверима...
— Це не служник, сер. Це Джордж Кабінс. Він теж мій помічник.
Пан Ферфекс поглянув на Джорджа, що тим часом злизував з пальців джем.
— Зрозуміло... Тоді повертаймося до справи. — Він пошукав у кишені піджака й витяг звідти пожмакану фотографію. — Погляньте, будь ласка, сюди.
На фотографії був будинок. Навіть не просто будинок, а сільська садиба на великій земельній ділянці. Знімок було зроблено з далекої відстані, завдяки чому до нього потрапив старанно підстрижений травник. Скраю було видно верби й клумби з квітами, попереду — озеро, яке, однак, дещо губилося на тлі високої, темної кількаповерхової будівлі. Було добре помітно колони, величезні парадні сходи, численні вузенькі, розкидані по всьому фасаду вікна... Та зрозуміти, скільки цьому будинкові років, було важко. Судячи з фотографії, він міг виявитись як старим, так і новим. Сонце сідало позаду будівлі, й довгі тіні від багатьох старомодних димарів тяглися через травник, мов чиїсь жадібні пальці.
— Кумб-Кері-Голл, — по складах промовив Ферфекс. — У Беркширі, на захід від Лондона. Чули про цю садибу?