Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 34)

Локвуд відповів.

— Я заплачу вам удвічі більше. Будьте певні, Кумб-Кері-Голл — завдання нелегке. — Пан Ферфекс ухопився за бамбульку ціпка, збираючись підвестися з крісла. — Ще одна річ: якщо я роблю замовлення, то вимагаю негайного виконання. Ви повинні бути в садибі через два дні.

— Два дні? — перепитав Джордж. — Але ж нам потрібен час, щоб...

— Я все сказав, — обірвав його Ферфекс. — Мої пропозиції не підлягають обговоренню. Ви зараз не в тому становищі, щоб висувати свої умови... До речі, ще одне. Ніякого вогню чи вибухів у замку! Нічого, що може пошкодити старовинну будівлю й меблі! Ні, це не означає, що я не маю до вас довіри, — він вишкірив свої срібні зуби. — Просто не хочу, щоб моє майно згоріло.

Він поволі встав, рипнувши кріслом. На своїх кволих, тонких ногах він скидався на якусь велетенську комаху.

— Гаразд. Я, звичайно, не чекаю від вас термінового рішення. Повідомте мене надвечір. Ось картка з телефоном мого секретаря.

Я ніяково сіла на канапу. Добре, що він не чекав термінового рішення. Агенти «Фіттес» — найкращі, ми чудово це знали. І троє з них загинули в Кумб-Кері-Голлі! Вирушити туди без належної підготовки — чистісіньке божевілля. Червона Кімната? Сходи, що кричать? Так, Ферфексові гроші врятують нашу агенцію, але що з того, якщо ми попрощаємось із життям? Безперечно, все це слід було дуже ретельно обговорити.

— Щиро дякую, сер, — мовив Локвуд. — Але я можу відповісти вам одразу. Ми беремося до цієї справи. — Він підвівся й потис клієнтові руку. — Нам треба бути в замку якнайскоріше. Як щодо цієї неділі?

Частина четверта

Замок

17

Усі ці місяці я сварилася тільки з Джорджем. Тепер у мене почалися сварки ще й з Локвудом — до того ж такі, що ми ладні були пожбурити одне одному в обличчя по жмені солі чи познімати одне з одного рапірами скальпи. Ми сперечалися через дурниці — невипрану білизну, неприбрану кухню, Джорджеву звичку залишати склянку з привидом де завгодно — скажімо, за дверима туалету. Ми шукали будь-якого приводу до зачіпки — і майже ні в чому не погоджувались.

Не став винятком і обід того дня, коли нас відвідав Ферфекс.

Щойно «ролс-ройс» загуркотів, вирушаючи геть, ми удвох накинулись на Локвуда — за те, що він прийняв рішення, не порадившись із нами. Я нагадала про моторошну репутацію замку. Джордж наполягав, що йому потрібно принаймні зо два тижні, а ще краще — місяць, щоб дослідити історії садиби. Інакше це буде просто самогубство.

Локвуд мовчки, з усмішкою вислухав нас.

— Закінчили? — мовив він. — Гаразд. Ось вам три аргументи. По-перше, це наш єдиний шанс урятувати компанію й не збанкрутувати. Ми зможемо сплатити Гоупам борг і втерти носа ДЕПРІК. Це надзвичайна змога, її просто не можна проминути! По-друге, керівник тут я, і моє слово — наказ для вас. І по-третє: хіба не такої роботи ми чекали? Сходи, що кричать! Червона Кімната! Тільки погляньте! Ми нарешті зможемо гідно виявити свої Таланти! Ви хочете змарнувати життя на пошуки Тіней по передмістях? А це — справжнє завдання! Це просто злочин — відмовитись від нього!

Ці аргументи — особливо другий — аж ніяк не переконали нас. Джордж сердито протер окуляри рукавом джемпера.

— Ні, злочин — це Ферфексові вимоги! — заперечив він. — Пхатись туди без магнію?! Це просто божевілля, Локвуде!

Локвуд витягся на канапі:

— Вимоги справді цікаві.

— Цікаві?! — вигукнула я. — Вони нечувані!

— Він просто дурень! — провадив Джордж. — Якщо це місце хоч наполовину таке небезпечне, як він розповів, туди не можна лізти без зброї!

Я кивнула:

— Хто ж піде проти Другого Типу без Грецького Вогню?

— Атож! А там їх кілька — цих Других Типів! До того ж...

—... вони вже вбивали, й це доведено!

— А в нас немає часу на...

—... на пошук історичних довідок, — закінчив Локвуд. — Так, так, я це знаю. Ви кричите це мені в самісінькі вуха щохвилини. Може, ви не горлатимете, як перекупки, а помовчите й послухаєте мене? Хай там який дивак цей Ферфекс — він наш клієнт, і ми повинні виконувати його побажання. До того ж, хіба в нас немає рапір? І ланцюгів? Тож без зброї ми будь-що не залишимось. — Він усміхнувся. — Годі вже блискати очима, Люсі.

— Гаразд... Ти ж не всерйоз це кажеш?

— Ні. Я кажу цілком серйозно. Ми вирушимо до Кумб-Кері-Голлу, ризикнемо своїм життям і не припустимося жодної помилки. — Він знов усміхнувся. — Що нам іще робити?

— Тільки треба озброїтись як слід, — буркнув Джордж. — І ще одне... Те, що Ферфекс казав про свій вибір, — чистісінька дурниця. В Лондоні п’ятнадцять агенцій — більших і успішніших, ніж «Локвуд і К°». Хіба тебе не дивує, чого це він подався до нас?

Локвуд хитнув головою:

— Як на мене, то навпаки: він зробив правильний вибір. Та й пропозиція в нього просто-таки дивовижна. Чому б не скористатись нею сповна? Ну, якщо це все...

— Ні, ще не все, — втрутилась я. — А Г’юґо Блейк і кулон? Ти, напевно, вже забув, що менш ніж дванадцять годин тому нас хотіли пограбувати? Що нам робити з цим?

— Про Блейка я не забув, — відповів Локвуд. — Але Ферфекс і його справа — це для нас зараз найголовніше. Нам дали якихось сорок вісім годин на збори. А Блейк у в’язниці, тож немає потреби негайно віддавати кулон Барнсові. До того ж я хотів би врешті розшифрувати цей код. Вийде ще одна цікава історія для газет — звичайно ж, разом з подробицями нашого успіху в Кумб-Кері-Голлі. — Він махнув рукою, коли я спробувала перервати його. — Ні, Люсі, нас уже не пограбують: вони знають, що ми вже все зрозуміли. Твоя приятелька Енні Ворд чекала справедливості п’ятдесят років, тож кілька днів тут нічим не зарадять. А тепер — до роботи. Джордж, тобі треба дещо переглянути...

— Авжеж, — буркнув Джордж. — Про Кумб-Кері-Голл.

— Так, дещо про історію цього замку. Вирушай — і не вішай носа! Зараз саме час для досліджень — тобі треба скакати з радощів! А ти, Люсі, допоможеш мені зібратися в дорогу й навести лад у домі. Всі задоволені? Чудово!

Задовольняло це нас чи ні, та сперечатися з Локвудом, надто коли він був у такому настрої, було марно. Джордж невдовзі вирушив до Архіву, а ми з Локвудом — у підвал. Шалені два дні розпочалися.

Першого ж вечора Локвуд узявся до ремонту нашого будинку. Поміняв замки на парадних дверях, поставив міцні залізні ґрати — чудовий захист і від живих, і від мертвих непроханих гостей — на підвальному вікні. А потім сів до телефону: спершу замовив у фірми «Маллет і Сини» новенькі клинки для рапір, а далі поговорив з компанією «Сетчел» з Джермін-стрит, головним постачальником знаряддя для лондонських агенцій, щоб поповнити наші запаси заліза й солі — й таким чином компенсувати брак магнію.

Тим часом я клопоталася в підвалі, готуючи зброю й захисні засоби. Чистила рапіри й ланцюги, наповнювала каністри стружками, перебирала срібні речі, віддаючи перевагу потужнішим — коробочкам, стрічкам, сіткам — і складаючи їх окремо. І, нарешті, з жалем відчепила від наших поясів каністри з Грецьким Вогнем і залишила їх у коморі. Голова привида в склянці зацікавлено стежила за мною, роззявивши рота, аж поки це набридло мені — і я накрила склянку носовичком.

Під час наших приготувань Локвуд цілком захопився нашою майбутньою пригодою. Я ніколи ще не бачила його таким енергійним; він гасав з кімнати до кімнати, перестрибуючи через три сходинки враз. Розмовляв він, щоправда, мало — зате часто зупинявся й дивився в порожнечу, ніби розглядав якусь схему у власній голові.

Джордж тим часом цілі дні пропадав в Архіві. Коли я лягала спати, він ще не повертався, а коли прокидалася вранці, його вже не було. На мій подив, Локвуд так само старанно готувався до майбутньої роботи. Я побачила, як він стоїть біля дзеркала й поправляє здоровенний плаский кашкет на голові. На ньому був дешевий костюм, а поряд стояв старий портфель. Коли я заговорила з ним, він відповів сільською говіркою, якої я раніше від нього не чула.

— Ну, що, гарний з мене селюк? — запитав він.

— Нібито так... Тільки я не розумію — навіщо це тобі?

— Я вирушаю до Кумб-Кері. Хочу дещо там перевірити. Повернуся пізно.

— Може, поїхати з тобою?

— Пробач. Ти потрібна тут, Люсі. Ти мусиш тримати оборону. Сьогодні привезуть замовлення від «Сетчела» й «Маллета». Не забудь перевірити нові рапіри — якщо виникнуть проблеми, телефонуй до «Маллета». Замовлення від «Сетчела» я розпакую сам, коли приїду. Далі: двічі перевір наші робочі торбини — й починай готувати в дорогу харчі. А ще... — він пошукав у кишені піджака й дістав звідти маленьку склянку, — повісь це собі на шию. Це кольє тієї дівчини-привида. Ми перервемо її справу лише на кілька днів, та обережність усе одно не завадить. Тримай це, як і раніше, в себе. — Він узяв портфель і подався до виходу. — До речі, Люсі: не відчиняй нікому, крім кур’єрів з замовленнями. Наш любий приятель у масці може здійснити ще одну спробу...

Смеркало. Червоне коло зимового надвечірнього сонця сідало за лондонські дахи. В будинку № 35 на Портленд-Роу було холодно й порожньо; він помалу поринав у незатишний морок. Я була вдома сама. Ні Джордж, ні Локвуд ще не повернулись. Замовлення я одержала, торбини перевірила, харчі в дорогу зібрала — й навіть випрасувала своє вбрання, щоб не марнувати час уранці. Встигла навіть повправлятись у фехтуванні з Есмеральдою. А тепер тинялася кімнатами, змагаючись зі своїм непевним настроєм.