Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 31)

Брязнули клинки — Локвуд підскочив до грабіжника. Їхні рапіри схрестились. Джордж тим часом відбивав замашні удари привида. Ось він позадкував, і в повітря знялася хвиля залізних стружок.

Мій Гість виявився кволий і вразливий. Покінчити з ним було легко. Я намацала на своєму поясі торбинку зі стружками — і рвучко розсипала залізо. Вибухнув сніп іскор. Потік плазми меншав і слабшав, аж поки перетворився на калюжку окропу.

Позаду мене досі бряжчала зброя: Локвуд із грабіжником пересунулися в середину кімнати, обмінюючись влучними ударами. Чоловік у масці був спритний, його атаки — точні й потужні, та Локвуд легко відбивав їх. Він кружляв, наче в танці; його порухи були блискавичні й витончені, до того ж він міцно тримався на ногах. Рука з рапірою плавно оберталася, клинок пурхав у повітрі, наче бабка.

Джорджеві тим часом уже набрид його герць. Трохи відступивши, він зірвав з пояса соляну бомбу й пожбурив у привида: той спалахнув і розлетівся на мерехтливі сині цяточки. Вибух на мить відвернув увагу Локвуда: грабіжник у масці негайно ткнув рапірою йому в обличчя. Якби Локвуд не відвернувся, він дістав би серйозну рану: клинок свиснув біля самісінької його щоки. Розлючений Локвуд ринув уперед, наставивши свою рапіру на ворога: той скрикнув і вхопився за стан. Відчайдушними ударами йому вдалося відштовхнути Локвуда назад і промайнути повз нього навтікача. Джордж спробував перейняти грабіжника, та незнайомець зацідив йому по щоці кулаком у рукавичці — і наш приятель зі стогоном повалився на стіну.

Переслідуваний Локвудом грабіжник помчав до кручених сходів. Я перескочила через наполовину згаслі стрічки жовтої плазми і приєдналася до гонитви, сліпо машучи в повітрі рапірою. Незнайомець помчав зовсім в іншому напрямку від сходів — і пробіг крізь арку до сусідньої кімнати. На якусь мить його силует з’явився на тлі вікна, крізь яке проникало непевне світло. Я зрозуміла, що він збирається робити.

— Мерщій! — вигукнула я. — Зараз він...

Локвуд теж побачив небезпеку. Біжучи, він зняв з пояса каністру з Вогнем.

Грабіжник рвучко підскочив до мого стола, стрибнув на нього й затулив обличчя руками. Тоді згорбився й кинувся у вікно, знявши цілий вихор скляних друзок.

Локвуд вилаявся —і жбурнув навздогін грабіжникові Вогонь. Каністра потрапила прямісінько в розбите вікно — і вилетіла в двір. Ми почули, як вона вдарилась об камінь. Сріблясто-білий вибух спалахнув серед нічної темряви: його світло проникло крізь уламки шибки в кімнату. Вогненна хвиля прогуркотіла столом, зачепивши склянку з привидом: той скривився й вибалушив очі. Скляні друзки на підлозі заблищали, мов колота крига.

Локвуд з рапірою в руці вискочив на стіл, та я кинулася до нього, щоб зупинити. Було вже запізно. Надворі, біля підвалу, дрібні білі іскри мерехтіли на розбитих горщиках для квітів і вигравали, наче гірлянди на різдвяній ялинці. Дим курився вулицею: у припаркованих поряд автомобілів увімкнулася сигналізація. Та все це було марно — грабіжник утік. Парадні двері тихенько гойдались на завісах.

Локвуд зіскочив назад на підлогу. Ззаду до нас шкутильгав Джордж, тримаючись за щелепу: з його нижньої губи цебеніла кров. Я з бадьорою усмішкою поглянула на нього; Локвуд поплескав його по плечу.

— Це було просто чудово, — буркнув Джордж. — Скільки в нас гостей останнім часом!

Тільки зараз мені нарешті полегшало. Мої ноги підкосились, і я сперлась об письмовий стіл. Відтоді, як розпочався цей бій, я вперше відчула біль і напруження, що давно покинули нас після тієї невдачі на Шин-Роуд. Те саме, напевно, відчував і Локвуд. Лише за другим чи третім разом йому вдалося почепити рапіру до пояса.

— Джордж, — покликав він. — Кольє Аннабел Ворд... Ти казав, що поклав його до трофеїв. Перевір, будь ласка, чи там воно?

Джордж витер криваву губу рукавом:

— Не треба. Я вже подумав про це. І перевірив. Кольє пропало.

— Ти певен, що сховав його саме там?

— Ще зранку. Зараз його там немає.

Запанувала мовчанка.

— Гадаєте, що він приходив по це кольє? — спитала я.

Локвуд зітхнув:

— Можливо. І воно тепер у нього.

— Ні, не в нього. — Я відтягла комір і показала сріблясту скляночку з кольє всередині, що міцно висіла на шнурку в мене на шиї.

16

Скажу відразу, що я не маю звички ховати в себе Джерела. І не ношу в своїх шкарпетках ніяких небезпечних артефактів — хай там що собі гадає Джордж. Це кольє — справжній виняток для мене.

Я бачила його ще вдень, коли ми готувалися до завдання, пов’язаного з вербою. Джордж поставив склянку з ним на полицю, до інших цікавинок. Воно просто лежало там, сумно поблискуючи крізь посріблене скло. Та замість того, щоб там і залишити його — як зробила б на моєму місці будь-яка інша особа, — я взяла цю склянку, повісила її собі на шию й вирушила на роботу.

Пояснити, чому я це зробила, було нелегко — надто в тому стані, що охопив нас після цього нічного бою. Лише вранці, після запізнілого сніданку, я спробувала розтлумачити причину такого рішення.

— Я просто хотіла, щоб це кольє було в мене під рукою, — сказала я. — Щоб воно не було заховане серед інших трофеїв. Це, мабуть, через Аннабел Ворд — через наш із нею психічний зв’язок. Я відчувала те саме, що й вона. Думала те саме, що й вона. На мить я стала нею. Отож...

— Тому твій Талант і небезпечний, — обірвав мене Локвуд. Цілий ранок він був напрочуд серйозний — і розглядав мене пильними примруженими очима. — Ти надто чутлива. Ти надто зблизилася з Джерелом.

— Ні, не перебільшуй, — заперечила я. — Я нітрохи не зблизилася з Енні Ворд. Я думаю, що й за життя вона не була хорошою людиною, а що вже казати про її жорстокий і небезпечний привид... Просто через свій дотик я зрозуміла деякі її думки. Її біль. І я хочу, щоб вона дістала справедливу відплату. Я не хочу, щоб про неї забули! Локвуде, ти ж сам бачив її кістки в димарі! Ти знаєш, що зробив Блейк. І тому мені здалося... неправильним, що її кольє припадатиме порохом серед інших трофеїв. Коли вбивцю покарають і правосуддя нарешті здійсниться, я не думаю, що нам треба буде... позбутися його. — Я сумно всміхнулась. — Тільки не кажіть мені... що це божевілля. Гаразд?

— Умгу, — промовив Джордж.

— Будь обережніша, Люсі, — холодно сказав Локвуд. — Привиди — не дитячі цяцьки. Ти знову приховала таємницю, яка піддала нас усіх небезпеці. Я не хочу, щоб у моїй команді був той, кому не можна вірити. Ти зрозуміла?

— Так, я все зрозуміла. — І відвернулася.

— Однак, — провадив він уже лагідніше, — зараз це чудово спрацювало на нашу користь. Якби ти не забрала це кольє, його напевно вкрали б.

Поки Локвуд говорив, кулон у його руці виблискував золотом на сонці. Ми стояли в підвалі, навпроти відчинених дверей, що вели в садок. Прохолодний вітерець знищував рештки мертвотного смороду, що залишився після звільнених уночі Гостей. Підлогу було засипано друзками скла й заляпано плазмою.

Джордж тим часом упорядковував трофеї на полицях. Він засукав рукави і вбрав дівочий фартух із мереживом.

— Більше не пропало нічого, — нарешті сказав він. — Навряд чи це звичайний злодюжка з чорного ринку. Тут його привабило б чимало цікавого. Скажімо, ця піратська рука чи оця застібка...

Локвуд хитнув головою:

— Ні. Я певен, що він шукав кольє. На це надто багато що натякає. Комусь воно терміново потрібне...

— І ми знаємо, кому саме, — додала я. — Г’юґо Блейкові!

— Одна тільки проблема, — зупинив мене Джордж. — Він досі під арештом.

— Так, він під вартою, — погодився Локвуд, — та, власне, яка різниця? Блейк — чоловік багатий. Він легко міг найняти грабіжника. Хоч я, мушу визнати, досі не розумію, навіщо воно йому. Адже цей латинський напис не доводить його провини! — Він замислився. — Якщо...

— Якщо, — підхопила я, — це кольє не містить іншої таємниці, що могла б виказати Блейка.

— Авжеж. Ану, погляньмо на нього при денному світлі.

Ми вийшли в садок. Локвуд підняв кольє так, щоб усі могли його бачити. Воно мало такий самий вигляд, як раніше: овальний золотий кулон з перламутровими пелюстками, тріснутий і сплющений з одного боку.

Я придивилася до кулона. Тріщина...

— Які ж ми бовдури! — зойкнула я. — Ось вона, підказка!

Локвуд, поглянув на мене:

— Ти гадаєш...

— Я гадаю, що цей кулон відкривається! Нам треба відкрити його!

Я взяла в нього кулон і натиснула великими пальцями на тріщину. Кулон був добре пом’ятий, проте в моїх руках він одразу тихо клацнув — і розділився на дві половинки, що лягли на мою долоню, зчеплені крихітними петельками.

Не знаю, чого саме я сподівалась, та щось там неодмінно мало бути. Що саме — пасмо волосся? Чи фотографія? В таких кулонах люди зазвичай зберігають усілякі дрібнички.

Ми всі як один вирячились на половинки кулона.

Там не було ні волосся, ні фотографії, ні щільно складеної записки. Проте це не означало, що кулон був порожній. Дещо в ньому все ж таки було.

То виявився ще один напис, майстерно вирізьблений на одній із золотих половинок:

— Ось воно, — мовив Локвуд. — Те, що він хотів приховати.

— «А. В.» — це, вочевидь, Аннабел Ворд, — зауважила я.

— А «Г.», напевно, Гюґо, — прошепотів Джордж. — Г’юґо Блейк...

Локвуд насупився:

— Добре, якщо так. Але насправді тут щось більше. Що це, скажімо, за цифри? Може, якийсь код?

— Віднесімо краще це до ДЕПРІК, — несподівано сказала я. — Нам більше не можна це приховувати. Це серйозний доказ, про який повинна знати поліція. До того ж Блейк знає, що кулон тут...