Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 30)

— Краще бути бідним, ніж смердючим, — зауважив Джордж.

Локвуд стиснув мені руку:

— Ходімо. Про завтрашній день не турбуйся. Щось-таки зміниться на краще. Рушаймо краще додому — я мрію про бутерброд з арахісовим маслом!

Я кивнула:

— А я — про какао з печивом!

Туман тим часом густішав. Він обвивав залізне поруччя, клубочився довкола захисних ліхтарів, змазуючи й закручуючи їхні промені. Наші черевики гучно цокали об бруківку, химерно відлунюючи з того боку дороги; здавалося, ніби поруч якась інша трійця невидимо пробиралася крізь темряву.

Захисний ліхтар на Портленд-Роу було зламано. Всередині цоколя мерехтіли блакитні іскри, яскраве біле світло змінилося непевним червоним. Вікна в сусідніх будинках були темні, штори на них — опущені. Туман снувався довкола нас, коли ми підійшли до своїх дверей.

Локвуд ступав першим. Він простяг руку, щоб відчинити хвіртку, і раптом закляк. Ми з Джорджем налетіли на нього ззаду.

— Джордж, — тихо промовив Локвуд. — Ти останнім брав кольє Енні Ворд. Куди ти його подів?

— Поклав на полицю, до інших трофеїв. А що трапилось?

— А склянку з ним ти запечатав? Не забув?

— Звичайно, ні. А що...

— Я щойно бачив світло в вікні нашого кабінету.

Він показав уперед, через поруччя. Двір, куди виходили підвальні двері, був темний; його навскіс розтинав непевний помаранчевий промінь від ліхтаря, що стояв біля будинку № 37. Збоку від цього променя було видно наше вікно: вдень крізь нього можна було побачити краєчок мого стільця і вазу з квітами, що стояла посередині мого письмового стола. Та зараз там було темно — ніби на стіні хтось намалював чорний прямокутник.

— Я нічого не бачу, — прошепотів Джордж.

— Це тривало лише секунду, — пояснив Локвуд. — Можливо, слід від якогось потойбічного світла... Ні, ось воно знову!

Цього разу ми всі помітили слабке, непевне мерехтіння, що вигравало всередині на склі. Нам аж скувало руки й ноги. Ми не ворушились.

— Ліхтарик, — поволі промовив Джордж.

— Хтось удерся до нашого будинку, — кивнула я. Мені поза шкірою пробіг мороз.

— Хтось такий, що не боїться гуляти вночі, — підтвердив Локвуд. — Це означає, що він озброєний. Якнайменше — рапірою або Грецьким Вогнем. Гаразд, поміркуймо. Як він потрапив усередину?

Я придивилася до стежки:

— Парадні двері ніби цілі.

— Може, перевірити задні? — запропонував Джордж. — Він міг удертися через садок.

— Тільки якщо ти в них не застрягнеш... Ні, нам треба діяти разом. Заходьмо через парадні двері, як завжди, тільки тихо. Вперед!

Локвуд мовчки попрямував стежкою. На ґанку він зупинився й показав на невеличку тріску, відламану від одвірка. Тоді штовхнув двері — ті поволі відчинились.

— Замок зламано, — прошепотів Джордж.

— Якщо він увійшов таким чином, то ми захопимо його зненацька, — відповів Локвуд. Поманивши нас ближче, він прошепотів нам просто у вуха: — Перевіримо долішній поверх, а тоді вирушимо крученими сходами в підвал. І щоб я не чув ані звуку.

— А горішні поверхи?

— Не варто ризикувати. Підлога рипить. Він, напевно, нишпорить у кабінеті. Рапіри напоготові? Зараз ми його знайдемо, оточимо і роззброїмо.

— А якщо він пручатиметься? — запитала я.

— Застосуємо силу, — коротко блиснув зубами Локвуд.

У передпокої було темно. З глибини дому не лунало жодного звуку. Зачинивши за собою двері, ми трохи зачекали, поки наші очі звикнуть до темряви. Кришталевий череп-ліхтар посміхався нам зі столика; вішак із одягом здавався невиразною чорною громадою біля стіни. Локвуд показав рапірою на протилежні полиці. З першого погляду там усе було, як і завжди, та невдовзі я помітила, що деякі маски й гарбузи стоять трохи не так — ніби хтось поспіхом перебирав їх. Далеко попереду непевний білий промінець ковзнув по скатертині мислення. Я знову прислухалась — не чути нічого. У мене автоматично напружилися всі відчуття — і зовнішні, і внутрішні, — так, ніби ми знову були на завданні, за роботою.

Але ж це було наше житло, наш будинок, до якого вдерся непроханий гість!

Локвуд крутнув клинком ліворуч, тоді праворуч. Джордж вирушив до вітальні, а я тінню майнула до бібліотеки. Там було порожньо — жодного знаку чиєїсь присутності. Проте й цю кімнату наш гість не обминув своєю увагою: під полицями на підлозі купами лежали книжки й папери.

Коли я повернулася до передпокою, Локвуд чекав біля сходів. Джорджеві новини були ті самі, що в мене:

— Усе перевернуто догори дном. Тут щось шукали.

Локвуд кивнув, і ми нишком рушили до кухні.

Чи нишпорив, чи ні наш злочинець по шафах, тут панував звичайний безлад. На столі громадились тарілки з рештками нашого обіду — ми не прибрали їх, вирушаючи на завдання. Поряд з ними я помітила горщик із залізними стружками, що стояв біля коробки кукурудзяних пластівців, і невеличку купку соляних бомб, приготовлених Джорджем. Зараз усе це було нам ні до чого — ми шукали живу людину.

Локвуд підійшов до дверцят, що вели в підвал. Їх було трішки-трішки прочинено. Кінчиком клинка він тихо відчинив їх. Над крученими сходами панували тиша й пітьма. Знизу віяло теплим повітрям, повним запаху паперу, чорнил та магнію. Світло було вимкнено — ми вирішили не вмикати його. Я почула, як хтось нишком вовтузиться в підвалі — ніби пацюки, що шукають у темряві схованки.

Ми перезирнулись і міцніше стиснули руків’я своїх рапір. Локвуд ступив на першу сходинку — і нечутно подався вниз. Ми з Джорджем рушили за ним, намагаючись не дуже тупотіти по залізних сходинках. За кілька секунд ми вже були в підвалі.

Кімната з голими цегляними стінами була порожня. Тут стояли тільки шафи й торбини з залізними стружками. У пітьмі вони скидались на чорні брили. Праворуч із-за арки блимнуло зеленкувате світло; звідти ж лунав і той самий пацючий шурхіт. Тоненький промінець ліхтарика майнув в інший бік — і зник.

Без жодного звуку — наче ми самі були привидами — ми зазирнули за арку. Там коїлось казна-що: теки розкидані, шафи відчинені, на підлозі — ціле море паперів. Склянка з привидом на Джорджевому столі стояла відкрита. Обриси черепа плавали в яскраво-зеленій плазмі. Безплотне обличчя крутилось на одному місці.

Кімната для фехтування була порожня, двері до комори були замкнені. Залишилася тільки остання кімната — з трофеями. Ми підібралися ближче — там хтось нетерпляче порпався на полицях: шурхіт лунав гучніше, ніж досі.

Пройшовши останню арку, ми зазирнули туди.

В кімнаті з трофеями було не так темно. Світло ліхтарика танцювало на полицях біля дверей. Деякі з Локвудових трофеїв — скажімо, кістки чи закривавлена колода карт — були цілком безпечні: їх навіть можна було дати погратися малюкові — жодної надприродної сили вони не мали. Проте були й інші — потужні Джерела, що набували особливої сили саме вночі. Непевний промінець ковзав поверхнями склянок — блакитними, жовтими, ліловими, зеленими, вишневими. Він хутко перестрибував від однієї склянки до наступної — й біля жодної з них не затримувався.

Хтось пильно вивчав їхній вміст.

Біля полиць ми побачили незнайомця — убраного в чорне, широкоплечого й вищого за Локвуда на півголови. На ньому був довгий плащ із каптуром, що ховав обличчя. На поясі висіла блискуча рапіра. Він стояв до нас спиною і оглядав маленьку скляночку, яку тримав у руці, обтягнутій чорною рукавичкою. Світло проникало крізь грані скляночки й відбивалося промінням на стелі.

Не знайшовши там того, що треба, він нетерпляче жбурнув склянку на підлогу.

— Може, вип’єте чаю, поки обшукуєте наш будинок? — чемно запропонував Локвуд.

Незнайомець різко обернувся. Локвуд направив свій ліхтарик просто на нього.

Я аж завмерла. Каптур висів на голові незнайомця, як дзьоб. Обличчя ховалося за білою полотняною маскою. Очі потонули в чорних дірках. Інша дірка, нерівна, позначала рот. Більше нічого не було видно.

Світло ліхтарика засліпило грабіжника. Він підняв руку, затуляючи очі.

— От і гаразд. Руки вгору, — наказав Локвуд.

Рука опустилася й потяглася до рапіри на поясі.

— Троє проти одного, — нагадав Локвуд.

Рипнуло залізо. Грабіжник витяг рапіру.

— Що ж, хай буде так. — Локвуд підняв свій клинок і тихо ступив уперед.

Наш план «С» передбачав оточення супротивника зусібіч. Ми звичайно робили так із потужними Другими Типами, проте цей план незгірше діяв і проти будь-якого іншого ворога. Я зайшла зліва, Джордж — справа, Локвуд був посередині. Наші рапіри були напоготові. Ми рушили вперед, замикаючи грабіжника в колі.

Принаймні нам так здавалося. Незнайомця в білій масці це нітрохи не схвилювало. Він підняв ліву руку, вхопив з полиці склянку, що світилася блакитним світлом, і щосили жбурнув її Джорджеві під ноги. Склянка розбилась, і звідти випала кістка, що була колись чиїмось пальцем. Світло перетворилось на маленьку хмаринку. З підлоги почала підніматися бліда, перекошена примарна постать, убрана в лахміття. Повернувши голову й піднявши руки, вона рушила до Джорджа.

Що було далі, я не бачила, бо другу склянку грабіжник пожбурив у Локвуда, а третю — в мене. Локвудова склянка покотилась підлогою ціла. Моя розлетілась на друзки — з неї вилетіли жмуток жіночого волосся, шість струменів жовтої плазми й моторошний вереск. Струмені плазми закрутились на підлозі, ринули вгору — і, мов розлючені кобри, рушили в мій бік. Кількома ударами рапіри я розрубала їх на тоненькі стрічки. Частина їх розвіялась; інші сплелися знову й кинулись в атаку.