Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 19)

І вона справді викручувалась. Це потребувало тільки часу.  

Єдиним, хто не поділяв цього захоплення, був череп у склянці.   Голлі    знала про нього, бо часто витирала круг його склянки порох, проте їй ніхто не казав, що це привид Третього Типу, який може розмовляти зі мною. Череп її зненавидів. Коли Голлі вранці заходила до контори, він за своїм посрібленим склом щоразу вибалушував очі й надував щоки. Кілька разів я помічала, як привид за спиною Голлі корчить моторошні гримаси, а коли вона обертається, по-змовницьки підморгує мені.  

— Що з тобою? — не витримала я одного ранку, коли переді мною на робочому столі стояла миска з вівсянкою. —Ти повинен сидіти й мовчати! Ти що, забув правила? Якнайменше проявів, ніяких лютих гримас і ніяких розмов!  

Привид ображено поглянув на мене:  

— А    я й   не розмовляв! Хіба це, по-твоєму. розмова? Чи оце? —    він показав мені цілу галерею гримас — одна бридкіша за іншу.  

Я прикрила очі рукою, в якій саме тримала ложку:  

—Ти вгамуєшся нарешті чи ні? Від твоєї пики в мене молоко у вівсянці скисне! Годі вже вдавати дурника, бо інакше замкну тебе в коморі! — яз новою силою взялася за вівсянку. — Зрозумій, черепе: Голлі Манро тепер у нашій команді, й ти повинен шанувати її!  

— Так само, як ти?—    вишкірилась оката мармиза. Сьогодні в її роті красувались два ряди зубів, що чергувались із дірками, тож щелепи привида скидались на застібку-змійку.  

— У мене з Голлі немає проблем, — відповіла я з повним ротом.  

— Та невже, ваша брехлива величносте! Колись я й сам полюбляв «бре-бре», але щоб отак!.. Ти ж ненавидиш її!  

Я відчула, як червоніють мої щоки. Опанувавши себе, я відказала:  

— Ну, може, часом вона трохи дратує мене. Вона надто вже любить командувати...  

— «Командувати» тут ні до чого! Я ж бачив, як ти дивишся їй услід. Так, що тобі просто-таки кортить пришпилити її до стіни оцією рапірою!  

— Аж    ніяк! Годі вже верзти дурниці! — я суворо повернулася до свого сніданку, та вівсянка чомусь утратила для мене будь-який смак. — До речі, а сам ти чому її не любиш?  

Привид розчаровано відповів:  

— Вона не звертає на мене уваги. Хоче, щоб я зник.  

— Так само, як і всі ми. А ще?  

— їй узагалі не до вподоби привиди. Ти бачила, що вона зробила    з   вашою колекцією? З отими трофеями які ви назбирали? Частину викинула, ще частину заховала до склянок і замкнула на залізні замки.. Вона хоче все тримати у себе в жмень Хто- зна. а може, сюди слід зарахувати й пана Е. Локвуда? Може, саме    з   цієї причини ти почуваєшся такою нещасною?—    череп знову люто вишкірився на мене.  

— Цілковита бридня. — відповіла я. І це справді було так. Череп, як завжди, безсоромно брехав. Він завжди намагався каламутити воду в нашому домі. А я завжди була дуже чемна з Голлі. Слово честі. Так, вона дуже гарненька. В неї розкішне волосся. Вона така струнка, ніби за все життя не з’їла жодного зайвого пончика. А що до цього мені? Мені байдуже. До того ж ця Голлі не така вже й бездоганна. Якщо пильно придивитись, можна помітити, що в неї трохи заширокі стегна. Тільки я не придивлятимусь. Я — агент. У мене є справи, серйозніші за якісь там секретарчині стегна.  

Проте апетит мій усе ж таки кудись пропав, і невдовзі я вийшла з-за стола.  

   

Я вирушила до тренувальної кімнати, щоб повправлятися з Есмеральдою й випустити, як то кажуть, трохи пари. Тривало це. одначе, недовго, бо незабаром туди зазирнула наша нова помічниця.  

— Привіт, Люсі.  

— Привіт, Голлі, — я далі кружляла круг манекена, вимахуючи рапірою й здіймаючи ногами з підлоги хмаринки крейдяного пилу. Мій спортивний костюм уже геть змок від поту. Зараз я виконувала вправу на час — десять хвилин роботи рапірою без зупинки. Чудова, якнайкраща вправа.  

— Лишенько, як ти спітніла, — мовила Голлі Манро. На ній була звичайна біла блузка та синій сарафанчик — без жодної бганки, ніби вона не просиділа щойно кілька годин у конторі. — Я цього ранку телефонувала своїм давнім знайомим з «Ротвела», й вони навели мене на чудову клієнтку.   Не    з Вайтчепела.  

Я зупинилась, позадкувала від манекена, відгорнула волосся з лиця й запитала:  

— Ну то й що?  

— Тому я й вирішила перервати твої вправи. Вона завітає сюди наступного ранку. Дуже хоче зустрітися з нами.  

— Вона розповідала, в чому річ?  

— Ні, лише сказала, що це «питання життя й смерті». В її домі коїться щось моторошне. Вона приїде рівно о десятій годині.  

— Гаразд, — я зупинила манекен, що гойдався на ланцюгу, й почала ходити круг нього навшпиньки, тренуючись зберігати рівновагу.  

— Ти прийдеш?  

Я зробила кілька випадів рапірою, націляючись у старий потріпаний Есмеральдин чіпок:  

— А куди ж я подінусь? Я тут живу.  

— Звичайно, звичайно. Просто я подумала, що це буде трохи зарано для тебе.  

— Аж ніяк. Я на цю годину завжди прокидаюсь.  

— Знаю. Тільки не завжди буваєш одягнена як слід. Боюся, що цій леді не дуже сподобається, якщо ти прийдеш поговорити з нею в своїй старій мішкуватій сірій піжамі, — вона реготнула.  

— Не турбуйся, Голлі, — відповіла я. — Ніяких проблем. Ні з одягом, ні   взагалі.  

Я зробила випад і прохромила рапірою Есмеральдину шию. Від удару манекен різко гойднувся — я аж випустила з рук рапіру, що так і залишилася стриміти в опудалі. Я зупинилася, опустила руки й дивилася, як воно гойдається далі.  

— Як чудово, що   я    не привид, — зауважила Голлі Манро. Знову забринів сміх, війнуло парфумами — і вона зникла.  

   

Рівно о десятій годині наступного ранку наша клієнтка прибула. Її звали панна Фіона Вінтерґарден; то була висока, струнка, трохи сухорлява леді років, як здалось мені, п’ятдесяти. У неї було коротке, гарно зачесане сиве волосся, що нагадувало дощову хмару. Убрана вона була в кремовий піджак і довіу чорну спідницю, а на переніссі її гострого носа сиділи маленькі позолочені окуляри. Вона сіла на краєчок канапи, щільно стулила коліна й поклала на них свої тоненькі рученята. Сиділа вона прямо, відвівши назад свої худі плечі, й вони, мов обрубані драконячі крила, стриміли з-під п кардигана. Якби панна Вінтерґарден мала розкішні груди, вони зараз велично видавалися б уперед, та їх, на жаль, нашій клієнтці бракувало, тож видовище вийшло не дуже ефектне.  

Ми — співробітники агенції «Локвуд і К°» — посідали круг неї. Локвуд поринув у своє улюблене крісло. Джордж сів до столика справа, я — навпроти нього. А наша нова секретарка, Голлі Манро, влаштувалась за нашими спинами, акуратно схрестивши ноги й поклавши на коліна записник. Півтора року тому, щойно вступивши до агенції, цю роботу виконувала я. Щоправда, я тоді не дозволяла собі сідати так близько до Лок- вуда, щоб мати змогу шепотіти йому просто на вухо й цим підкреслювати, що ти тут найголовніша після керівника особа.  

На столі стояли чашки з чаєм і таріль з великими шматками морквяного торта. З цим тортом, як на мене, Джордж не вгадав. Правила нашого етикету не дозволяли нам починати їсти раніше за клієнта, а панна Вінтерґарден аж ніяк не скидалася на любительку морквяних тортів. Так. на наш із Джорджем жаль, і виявилось: навіть не поглянувши на торт, вона лише з чемності відсьорбнула ковточок чаю й поставила чашку на стіл.  

У каміні витанцьовувало полум'я, кидаючи червоні блискітки на лице нашої гості.  

— Дуже рада, що ви погодились прийняти мене так скоро, пане Локвуде, — почала вона. — Я вже просто божеволію. Не знаю, що робити.  

Локвуд легенько всміхнувся у відповідь:  

— Вважайте, мадам, що, обравши нас, ви вже наполовину вирішили свою проблему. Дякую вам за те, що ви звернулися саме до «Локвуда і К°». Нам добре відомо, який широкий був у вас вибір.  

—Авжеж. Правду кажучи, я вже зверталася до кількох агенцій, та вони люб’язно пояснювали, що зараз ніяк не можуть приймати нові замовлення, — провадила панна Вінтерґарден. — Я зрозуміла, що нині, на жаль, усі великі агенції зайняті боротьбою з тією страшною навалою привидів у Челсі, й через те мусила пошукати меншу компанію. Так я знайшла вас, судячи з відгуків, ваша агенція надає якісні й до того ж недорогі послуги, — вона поглянула на Локвуда поверх окулярів.  

Локвудова усмішка трохи напружилась:  

— Е-е... ми намагаємось зробити все можливе, щоб задовольнити наших замовників... Пробачте, дозвольте спитати, в чому, власне, полягає ваша проблема?