Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 18)

— Що?!    То вона і в моїй спальні побувала?  

— Це не так важливо. — Локвуд несподівано знову зацікавився своїм письмовим столом і поспіхом заходився шукати якийсь папір. — Люсі. мені треба терміново простудіювати оце. Нові інструкції ДЕПРІК. Украй важливі. Треба негайно відповісти на них. Голлі просила, щоб я надіслав відповідь не пізніше п'ятої години...—він серйозно подивився на мене. — Я розумію, Люсі. що все вийшло так несподівано, але й ти зрозумій, яка чудова нагода нам випала. Голлі тут для того, щоб допомагати нам. Ти — агент, вона — помічниця. Вона робитиме все. що ми їй скажемо, й жити нам стане легше. Все налагодиться.  

Я глибоко зітхнула:  

—Хочеться сподіватись, що так... Урешті-решт, нам   справді   була потрібна допомога, й наше життя   могло    стати легшим.  

— Дякую. Люсі, — тепер уже Локвуд усміхнувся мені по- справжньому, і його усмішка розтопила мої дріб’язкові побоювання. — Повір мені, все буде гаразд. Я певен, що ви з Голлі скоро станете нерозлийвода.  

♦ ♦ ♦  

Для того, щоб усіх вразити, нашій новій секретарці не знадобилося багато часу. За свідченням Локвуда, який вивчив усі її документи, Голлі було вісімнадцять років, проте вона працювала так уміло і впевнено, ніби була набагато старша. Щоранку вона приїжджала на Портленд-Роу рівно пів на десяту й відмикала двері власним ключем. Коли годиною пізніше ми прокидались і були вже готові снідати, всі рештки вечері, яка частенько бувала в нас о третій годині ночі після роботи, були вже прибрані, наші робочі пояси вже висіли на гачках під залізними сходами, ланцюги були змащені, а торбини навантажені потрібного кількістю солі й стружок. Кухня аж сяяла чистотою, стіл був застелений, на тарелі парували гарячі грінки. Сама Голлі Манро ніколи не снідала з нами, на цей час вона щоразу дипломатично виходила до контори. Тим самим вона надавала нам змогу остаточно прокинутись і отямитись після сну. До того ж цим вона щасливо уникала небезпеки побачити Джорджа без штанів.  

Уже перший день її роботи багато про що свідчив. Попередній вечір нам випав клопіткий, тож зранку ми почувались аж ніяк не найкраще. Кашляючи й чухаючись, ми понуро поплентались до контори, де панна Манро саме полірувала лицарський обладунок, що стояв біля Локвудового стола. Вона була така чепурунка, гарнюня, що їй міг би позаздрити будь-який плюшевий кролик.  

— Доброго ранку, — промовила вона, побачивши нас. — Я вже приготувала для всіх чай.  

І справді, на таці стояли три чашки, і чай у кожній був свій. Один — з молоком, такий, як люблю я. Другий — міцний, червонястий, як полюбляє Локвуд. Третій — для Джорджа — густий і сіро-брунатний, схожий на землю з розкопаної могили. Інакше кажучи, чай був чудовий. Ми взялися до своїх чашок.  

Голлі Манро тим часом узяла аркуш паперу, списаний акуратними рядками:  

— Ранок був досить напружений. П’ять нових викликів.  

П'ять! Джордж застогнав, а я зітхнула. Локвуд скуйовдив своє неслухняне волосся.  

— Розповідай. — мовив він. — Спочатку найгірше.  

Наша помічниця всміхнулась і кокетливо засунула пасмо волосся за вушко, схоже на перлову скойку:  

— Насправді тут нічого страшного. По-перше, цікавий Гість у Бетнел-Ґрін. Зовні видається закопаним по пояс у землю, але водночас із великою швидкістю посувається вздовж Роман - Роуд. тягнучи за собою тінь у формі плаща.  

— Пересувається на рівні стародавнього шляху, що пішов ггід землю. — буркнув Джордж. — Іще один римський легіонер. Останнім часом їх стає дедалі більше.  

Панна Манро кивнула:  

— Далі — дивний стукіт у візниковому льосі. Чотири жовті вогняні кулі, що кружляють коло дому в Діґвелі. І, нарешті, дві покриті павутинням жінки, яких бачили в парку Вікторія; коли до них хто-небудь підходить, вони зникають.  

— Кам'яний Молот, — пояснила я. — Дві Холодні Діви. А жовті кулі — це, напевно, Мандрівні Вогні.  

Запало понуре мовчання.  

— Пропали наші вихідні. — обізвався нарешті Джордж.  

Локвуд покрутив у руках чашку з чаєм:  

— Легіонер — ще сяк-так, а от решта — нудьга та й годі. Більше дратують, ніж загрожують. Це все Перші Типи, ще й най- слабіїгі, і на них навіть час марнувати шкода.  

—Авжеж, — усміхнулась панна Манро. —Тому я й відхилила ці виклики. Усі, крім легіонера в Бетнел-Ґрін. Його я записала на наступний вівторок.  

Ми сторопіло вирячились на неї.  

— Відхилила?! — перепитав Локвуд.  

— Звичайно. У вас і так забагато роботи, побережіть краще сили для серйозніших справ. Кам’яний Молот може приборкати й сам різник, нехай розвісить у себе в льосі жмутки розмарину, і все буде гаразд. Мандрівні Вогні й Холодні Діви вештаються не в домах, а надворі, тож на них можна просто не звертати уваги. Щодо клієнтів не турбуйтесь, я надіслала їм типові вказівки, як треба чинити в таких випадках. А тепер, поки ви п’єте чай. може, розкажете мені про свою нічну справу?  

Ми розповіли їй, а вона, сівши за стіл, занотувала все до нашого журналу. Потім роздрукувала наші накладні й пішла надвір відсилати їх, а ми тим часом досі сиділи в солодкій дрімоті. Повернувшись, Голлі прийняла ще кілька викликів по телефону, поговорила з нашими майбутніми замовниками й домовилась про зустрічі, зокрема зо дві такі зустрічі призначила на вечірні години. І все це зробила вміло й чітко.  

Так минуло кілька днів, і ми виявили, що жити нам справді стало легше. Як і обіцяла Голлі, вона звільнила нас від дріб’язкових справ, які можна легко владнати за допомогою солі, лаванди та оберегів. Нам з Локвудом та Джорджем дедалі частіше траплялись вільні від роботи ночі, а працювали ми тепер здебільшого разом, а не поодинці.  

Це вражало, тож я щосили намагалася гідно оцінити заслуги Голлі Манро. Так, намагалася. Здебільшого їй не можна було ні в чому дорікнути.  

її манери та зовнішність були надзвичайні. Сиділа вона завжди прямо, трохи відводячи назад свої тонкі плечі, й спокійно роздивлялась навколо своїми широкими карими очима. Її чорняве волосся завжди було чисте й пишне, а під нафарбованими нігтями її тоненьких пальчиків не було ані сліду від засохлої могильної глини. Одягалась вона зі смаком. Її чиста м’яка шкіра виблискувала, мов полірований мармур кавового кольору. Одне слово, Голлі в усьому була така бездоганна, що змушувала будь- кого усвідомлювати, який він далекий від цього ідеалу. Уся вона, з голови до ніг, здавалася гладенькою, чистенькою та блискучою, наче поверхня дзеркала, що відображає недосконалість інших людей.  

Я поводилася з нею дуже чемно — хоча б тому, що відповідала цим на її чемність. Вона обходилася з усіма спокійно та доброзичливо — це було такою ж її звичкою, як прибирати контору чи пилососити маски на стінах передпокою. Такою ж, як чистити щовечора зуби чи мити з милом за вухами. Кожен з нас мав свій Талант. А це, вочевидь, було її Талантом.  

Наші стосунки переважно зводилися до невеличких чемних суперечок, у яких акуратність Голлі стикалась із моїми вільнішими житейськими звичками. Ось вам яскравий приклад нашої розмови:  

Г.   Манро   (солоденьким голосом, кліпаючи віями):    Привіт. Люсі. Пробач, що турбую тебе. Я ж знаю, як багато ти працюєш.  

Я   (відриваючись від останнього випуску «Справжніх мисливців за привидами»; минулої ночі я лягла спати о четвертій годині):    Привіт, Голлі.  

Г.   Манро:    Я лише на хвилинку. Хотіла запитати: чи можна зняти твій одяг, який зараз висить на мотузці в коморі? Я там саме прибираю.  

Я   (з усмішкою):    Ні. ні. все гаразд. Я сама коли-небудь зніму його.  

Г.   Манро   (сяючи):    Гкразд. Тільки я замовила нові полиці для комори. їх привезуть сьогодні, а я не хотіла б, щоб вантажники перекинули твій одяг. Якщо хочеш, я сама зніму його. Мені це аж ніяк не важко.  

Я:    Не турбуйся.   (Я вже велика дівчинка й сама можу прибрати свої трусики)    Я все зроблю сама. Трохи згодом.  

Г.   Манро:    Чудово. Полиці привезуть через двадцять хвилин. Просто, щоб ти знала.  

Я   (нервово сміючись):    Гаразд... Зараз іду.  

Г.   Манро:    Дуже дякую.  

Я:    Нема за що. Це я тобі дякую.  

Під час таких суперечок Локвуд із Джорджем зазвичай перебували десь поблизу, лагідно всміхаючись, наче ті два татусі, що курять собі люльки, спостерігаючи за грою своїх малят у садку. Мені навіть здавалося, що   я    бачу, як вони мовчки вітають один одного з тим, як спритно їхня нова помічниця викручується з будь-якої сварки.