Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 21)

— То що ж сталось? — пильно поглянув на неї Локвуд.  

Леді сердито постукала своїм маленьким кулачком по коліну. Вона й досі хвилювалась, одначе ще раз зуміла опанувати себе:  

— Навіщо, по-вашому, я найняла дітей з нічної варти? Для того, щоб вони виконали свою звичайну роботу й засвідчили, що в домі все спокійно. Я дала їм якнайпростіше завдання — стежити за сходами, щоб зрозуміти природу цього прояву. Я спала в домі. Багато слуг порозходилось, але ті, що ночують у будинку, теж спали на горищі. Найголовніше, що всі ми були захищені...  

— Авжеж, — сухо зауважив Локвуд. — Ваша особиста безпека — це справді найголовніше. Далі, будь ласка.  

— Після першої ночі — це було три дні тому, пане Локвуде, — діти прийшли до мене, коли я снідала. Вони розповіли, що спостерігали за сходами з підвального поверху. Невдовзі по півночі з’явилися сліди — так само, як я розповідала вам: один за одним, піднімаючись нагору. Поволі їхні «кроки» прискорювались. Діти йшли вслід за ними, однак недовго: на мій превеликий жаль, вони дістались до першого поверху, а далі зупинились — і ні з місця. Ви уявляєте?  

— А вони пояснили вам. чому зупинились? — поцікавився Локвуд.  

— Нібито через те, що Гість надто швидко біг. До того ж і самі вони неабияк налякалися, — леді сердито оглянула нас. — Налякалися, бачте! Але ж це їхня робота!  

— А якого віку були ці діти? — запитала я.  

Панна Вінтерґарден скривила вуста:  

— Років по дев'ять-десять. Я погано знаюсь на дітях. Я не приховувала від них, чого мені треба, й наказала, щоб наступної ночі вони ще уважніше спостерігали за сходами. І вони, скажу вам правду, зробили це. Наступного ранку вони прийшли до мене, геть бліді з переляку, й сказали, що дісталися до середини між другим і третім поверхами, але далі пройти не змогли. Сказали, що їх зненацька обійняв страх, який дужчав з кожною новою сходинкою. Сказали, що їм здавалось, ніби хтось стежить за ними з-за повороту сходів. Не забувайте, що дітей було троє, і в усіх були... оті їхні залізні палиці. Тож мене їхні пояснення не переконали. Я наказала їм, щоб вони вийшли на роботу й третьої ночі. Одна дівчинка рішуче відмовилась, я заплатила їй за дві ночі й відпустила. Решта двоє сказали, що спробують упоратись. Зрозумійте: ці сліди нікому не завдавали шкоди. Я навіть уявити не могла, що...  

Зненацька вона замовкла, нахилившись над столом. Її суха рука на мить зависла над тарелем з морквяним тортом, а потім схопила чашку з чаєм.  

— Це не моя провина, — вкотре повторила вона.  

Локвуд пильно поглянув на неї:  

— Яка саме провина, панно Вінтерґарден?  

Вона заплющила очі:  

— Я спала в кімнаті на третьому поверсі. Минулого ранку я прокинулася дуже рано, ще до того, як слуги взялися до роботи. Вийшла з кімнати й побачила залізну палицю, що лежала на сходах. Палиця застрягла між сходинками, її кінець стримів униз. Я покликала, але ніхто не обізвався. Тоді я зазирнула вгору через перила сходів і побачила... — вона нервово відсьорбнула чаю. — Побачила...  

Джордж. звертаючись сам до себе, розчулено промовив:  

— Треба скуштувати тортика. Бо інакше я цього не витримаю.  

— Я побачила просто в себе над головою дівчинку з нічної варти. Вона притулилася спиною до стіни, підтягла коліна аж до живота й погойдувалась туди-сюди. Я покликала її — вона не відповіла. Хлопця ж — не пам'ятаю, як його звали, — я не бачила, проте помітила, що залізна палиця дівчинки лежить на сходах поряд із нею. Тоді я подивилася вниз... — вона коротко, уривчасто зітхнула, ніби знову переживаючи тогочасний стрес. — Я вже розповідала вам. що сходи тягнуться від горища аж до підвалу. Той хлопчина лежав унизу, скорчившись на підлозі в затінку підвального поверху. Він упав, і він був мертвий.  

У кімнаті запала тривала тиша. Маска зверхності, яку панна Вінтергарден намагалася зберігати впродовж усієї нашої розмови, зсунулась із її обличчя, наче половинка воріт, відчинена вітром. Проте вона відчайдушно силкувалась почепити цю маску назад.  

— Це була їхня робота. — повторила вона. — Я платила їм за цей ризик.  

Локвуд сидів нерухомо. Очі його палали.  

— Сподіваюся, ви   достатньо    заплатили їм... А той хлопчина? Він зазнав дотику привида?  

— Ні.  

— Чому ж він упав зі сходів?  

— Я не знаю.  

— З якого місця він упав?  

— Так само не знаю. — стенула своїми кощавими плечима леді.  

— А дівчинка? Вона щось розповіла вам, панно Вінтерґарден?  

—Вона не може розповісти нічого, панеЛоквуде. Нічогісінько.  

— Чому?  

— Бо   вона збожеволіла! —    просто-таки заверещала наша клієнтка, ще й так гучно, що всі ми аж відсахнулись. Потім жінка нахилилась уперед і згорнула свої сухі білі руки на колінах. — Вона збожеволіла. І нічого не може сказати. Майже не спить. Тільки дивиться в порожнечу перед собою, ніби боїться, що звідти хтось вискочить на неї. Зараз вона лежить в окремій палаті психіатричної клініки в Північному Лондоні, й за нею спостерігають лікарі з ДЕПРІК. Кажуть, що в дівчинки після- травматична кататонія. Прогноз не дуже втішний.  

— Панно Вінтерґарден, — суворо сказала Голлі Манро. — Вам не слід було наймати цих дітей. Це ваша велика помилка. Ви мали звернутися до агенції.  

На щоках леді спалахнули дві червоні плями. Я чекала, що зараз вона вибухне гнівом, проте жінка лише сказала:  

— Оце я зараз і роблю.  

— Після того, що сталося?  

— Люба панночко, я не збираюсь...  

Джордж рішуче підхопився:  

— Як бачите, я мав рацію. Після всієї цієї історії нам треба підживитись. Нам потрібні калорії, енергія. Настала мить скуштувати морквяного торта... Ні, ні, панно Вінтерґарден, я наполягаю, — він підхопив лопаткою шматочок торта і, немов круп’є, що здає карти, перекинув його на її тарілку. — Ось так. Це допоможе нам трохи оговтатись.  

Чотири наступні шматки вмить розлетілись по тарілках. Ми з Локвудом узяли по тарілці, ще одну я простягла Голлі.  

Вона відмовилась, витончено махнувши своєю наманікю- реною рукою:  

— Ні, Люсі, дякую. Візьми собі. Я не хочу.  

Звичайно ж, вона берегла статуру. Я важко сіла на місце з двома тарілками в руках.  

Історія з дітьми з нічної варти не давала нам спокою. Ми всі їли торт, проте кожен їв по-своєму. Наша зблідла клієнтка обмежилась тим, що гидливо відскубнула малесенький шматочок, якого не вистачило б і польовій миші. Я проковтнула свою порцію швидко, мов голодний альбатрос. Локвуд мовчки сидів і дивився на полум’я в каміні. Розповіді про смерть від дотику привида завжди гнітили його.  

Тим часом Джордж чомусь ніяк не міг узятись до свого шматка. Йогоувагу привернула якась дрібниця в убранні нашої гості. Він утупився у срібну прикрасу на її пуловері, цю штучку було ледве помітно за бганкою кардигана.  

—Яка цікава у вас брошка, панно Вінтерґарден, — сказав він.  

Леді, потупивши очі. тихо відповіла:  

— Дякую.  

— Це. здається, арфа?  

— Ліра. Щось на зразок давньогрецької арфи.  

— Це. мабуть, щось означає? Раніше я вже бачив такий самий знак...  

— Це символ «Товариства Орфея» — є такий клуб у Лондоні. Я займаюсь у ньому добродійництвом... — вона обтрусила з пальців крихти торта. —Атепер скажіть мені, пане Локвуде, як ви чинитимете далі?  

—Якнайобережніше, — відповів Локвуд, підводячись із крісла без жодного сліду усмішки на обличчі. — Звичайно, ми візьмемось за цю справу, панно Вінтерґарден, проте ставки над то високі, тож я не хочу зайве ризикувати. Сподіваюсь, цього вечора у вашому домі не буде нікого? Чи можете ви зі слугами переночувати десь інде?  

— Більша частина слуг уже звільнилась. А решта... Так. сьогодні мій дім буде до ваших послуг.  

— Чудово. І ще одне, останнє, запитання... На початку нашої розмови ви згадали про сліди та «явища, що їх супроводжували». Що це за явища?  

Панна Вінтерґарден насупилась, над її переніссям набігли зморшки. їй явно не хотілось розповідати про такі подробиці.  

— Мені важко це пригадати. Мою увагу привертали тільки сліди.  

— Ідеться не про   видимі    речі, — пояснила я. — Оті діти з нічної варти... може, вони щось   чулії?    Чи відчували   щ   ось химерне?  

Відчували страх, як я вже розповідала вам. А ще, напевно, холод. Одна з дівчаток нібито казала, наче їй здалося, що хтось пройшов повз неї.  

Еге ж. тут не було нічого такого, про що ми й самі не здогадалися б. Це мало чим могло стати нам у пригоді.