Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 10)

— Ти вже йдеш?—    невдоволено запитав привид. —   Візьми мене з собою...  

— Ні, не візьму. Ти залишишся тут.  

— Ну, будь ласка... Мені так нудно...  

— Нудно? А ти спробуй зникнути. Чи покрутитись. Поплавай у банці, подивися крізь скло, помилуйся краєвидом. Поводься, як личить привидові. Я певна, ти вмієш розважатися. — Я знов обернулася до дверей.  

— Помилуватись краєвидом? В оцій вашій пекельній кухні? —    обличчя привида здригнулось і притулилось кінчиком носа до скла. —   Навіть у моргу чистіше, ніж тут. Я навіть дивитись не хочу на оцей ваш свинюшник.  

Уже взявшись за клямку, я відповіла:  

— Нічим не можу тобі зарадити. Хіба що закопати тебе в землю — це вирішить відразу всі твої проблеми.  

Звичайно ж, я не стала б цього робити. З усіх Гостей, які траплялись нам — чи радше з усіх Гостей, яких узагалі   хто-небу дь   зустрічав останнім часом, — череп був єдиним привидом, з яким можна було по-справжньому спілкуватись. Інші привиди стогнали, стукали, видавали незрозумілі звуки — саме таким чином агенти, що володіють Слухом, як я, виявляють їхню присутність. Та цим звукам дуже й дуже далеко до здатності черепа вести нормальну розмову. Це був рідкісний зразок привида Третього Типу — через те ми й не піддавалися спокусі викинути його на смітник.  

Привид пирхнув:  

— Щоб закопати мене, тобі доведеться викопати яму. А для цього треба буде попрацювати як слід. А до такої роботи ніхто з вас трьох не здатен... Стривай-но, я спробую вгадати. .. Ти сьогодні знову йдеш до Вайтчепела? О, ці чудові темні вулиці, похмурі криві алеї... Візьми мене з собою! Тобі ж потрібен товариш?  

— Hi. — відрубала я. — Ми підемо вдвох із Локвудом.  

До речі, я вже чула, як Локвуд надягає пальто в передпокої, й тому поспішала.  

— Та невже? Зрозуміло... Виходить, я покидаю тебе напризволяще?  

— Саме так. — я трохи помовчала й запитала: — До речі, що ти хочеш цим сказати?  

— Нічого, нічого,    — череп хитро підморгнув мені. —   Не хочу бути третім зайвим.  

— Не розумію, про що це ти. Ми йдемо на роботу.  

— Авжеж, на роботу. Чудово придумано. Тільки ти біжи й перевдягнись.  

— Люсі, нам пора! — гукнув з передпокою Локвуд.  

— Я вже йду! — відповіла я, а потім тихо спитала в приви- да: — Навіщо мені перевдягатись? Це мій робочий одяг.  

— Так не годиться.    — череп прискіпливо оглянув мене. —   Ти тільки поглянь на себе! Леґінси, футболка, потерта спідниця. побитий міллю светр. ..Чито недоумкуватий матрос, чи жебрачка. Хіба можна в цьому мати пристойний вигляд? Кому ти можеш сподобатись у такому лахмітті?  

— А    хто каже, ніби я хочу комусь подобатись?! — гаркнула я. — Я агент! І йду на роботу! А ти, якщо не вмієш поводитись як слід... — я взялася за грілку до чайника.  

— 0. невже мої слова зачепили тебе? —    вишкірився привид. —   Це просто чу...  

На жаль, я не дала йому закінчити. Крутнула важіль, нап’яла на склянку грілку і вийшла з кімнати.  

Бездоганно вбраний Локвуд чекав на мене в передпокої.  

— Люсі, з тобою все гаразд? — запитав він. — Знову тобі дошкуляє цей череп?  

— Нічого, я дала йому раду, — я пригладила волосся, рішуче видихнула й безжурно всміхнулася. — Ходімо?  

   

Звичайні лондонські таксі не працюють після комендантської години, проте тут є невеликий парк нічних таксомоторів, що базуються на кількох добре захищених стоянках. Вони перевозять здебільшого агентів і службовців ДЕПРІК. які працюють уночі. Зовні ці автомобілі такі самі, як і денні таксі, тільки пофарбовані в білий колір, і водіями там служать кремезні, коротко підстрижені чолов’яги середнього віку — мовчазні, серйозні й досвідчені. Локвуд каже, що більшість із них — колишні в’язні, достроково звільнені за умови, що вони виконуватимуть цю небезпечну роботу. Усі вони обвішані залізними оберегами і їздять із скаженою швидкістю.  

Найближча від нас стоянка нічних таксі є на Бейкер-стріт поряд із станцією метро. Нашого шофера. Джейка, я відразу впізнала — колись він уже возив нас. Він носив у вухах здоровенні срібні сережки, й вони шалено гойдались, коли Джейк вивіз нас із підземного гаража й помчав по Мерілебон-Роуд на схід.  

Локвуд випростався на сидінні і всміхнувся мені. Зараз, коли ми їхали на роботу, він видався мені жвавішим: де й поділася його вранішня втома. Я ж, навпаки, після останньої розмови з черепом почувалась ні в сих ні в тих,  

— Ну? — по-діловому запитала я. — Що ж там за Гість чекає нас? Хатній привид?  

— Нібито, — кивнув Локвуд. — Прояв в одній із горішніх кімнат. Нашу клієнтку звуть пані Пітере.   Дв   а її малі сини бачили моторошну леді під вуаллю, в чорному вбранні. Вона, здається, сидить між шибками у вікні спальні.  

— Он як. ..Аз дітьми все гаразд?  

— Як би тобі сказати... З ними була істерика. Одному хлопцеві довелося дати добрячу дозу снодійного... Гаразд. Сподіваюсь, що незабаром ми побачимо цю леді на власні очі. — Локвуд обернувся до вікна, роздивляючись на безлюдні тротуари й смугу порожньої бруківки.  

Шофер озирнувся через плече й зауважив:  

— Зараз ніби спокійно, пане Локвуде. Та насправді це не так. Добре, що вам пощастило найняти мене. Мій автомобіль був останній вільний у гаражі.  

— А що сталося, Джейку?  

— Ота навала привидів у Челсі. Там збирають величезну команду, щоб упоратися з ними. ДЕПРІК набирає агентів звідусіль — і з заходу, й зі сходу, і з центру. Вони реквізували майже всі таксі.  

Локвуд насупився:  

— Аз яких агенцій вони беруть людей?  

— Зрозуміло, що з найбільших. «Фіттес», «Ротвел»...  

— Авжеж.  

— А ще — «Тенді», «Аткінс і Армстронґ», «Темворт», «Ґрімбл», «Стейнс», «Мелінґкемп», «Банчерч»... І ще з якихось — не пам'ятаю вже, як вони звуться.  

Локвуд зневажливо пирхнув:  

— «Банчерч»? Це ж дрібна агенція. У них лише десятеро людей, і восьмеро з них ні до чого не здатні...  

— Це вже не мені судити, пане Локвуде. Хочете, я додам лаванди в кондиціонер? Це безкоштовна послуга в таких нових автомобілях, як мій.  

— Ні, дякую, — відповів Локвуд, шморгнувши носом. — У нас із Люсі є свої обереги, хоч ми й не з «найбільшої агенції». Нам вистачає захисту.  

Після цього він замовк, однак я відчувала, який він сердитий. Він сидів, утупившись у вікно й тарабанячи пальцями по коліну. Я, зі свого затінку на задньому сидінні, спостерігала за тим, як світло вуличних ліхтарів виграє на Локвудових щоках і стиснутих вустах, як воно відбивається в його темних, тривожних очах. Я знала, чому він сердиться: Локвуд завжди хотів, щоб про його агенцію говорили як про одну з найкращих у столиці. Він палав амбітним бажанням зробити свій внесок у вирішення Проблеми.  

І я розуміла причину цього бажання.  

Звичайно ж, розуміла. З тієї самої літньої днини, коли він відчинив заборонені двері на другому поверсі й пустив нас із Джорджем усередину.  

   

— Моя сестра... — сказав тоді Локвуд. — Це її кімната. Як ви. напевно, здогадались, тут вона померла. А тепер я, з вашої ласки, міцніше зачиню двері.  

Так він і зробив. Тоненький сонячний промінчик, що сягав сюди зі сходів, згас. Ми ніби опинились у пастці. Тихо клацнули залізні смути, якими було оббито краї дверей. Тепер ми були цілком відгороджені від звичайного світу.  

Ні я, ні Джордж не казали нічого, лише тулились одне до одного. Усе, що ми могли зараз зробити, це вдержатись на ногах — хвилі психічної енергії огорнули, осліпили, притиснули нас, як штормовий прибій. У моїх вухах лунав рев.  

Я хитнула головою, щоб оговтатись, і змусила себе розплющити очі.  

Вікно навпроти мене було щільно завішено. Лише по краях пробивались ясні промінці літнього сонця. Крім них, у кімнаті більше не було жодного джерела світла.  

Природного    світла.  

Кімнату сповнювало рідке, немов вода, й сріблясте, наче місячне проміння, потойбічне сяйво.  

Його відчувала навіть я. Зазвичай я не помічаю Смертних Вогнів — і тому вірю Локвудові на слово. Та цього разу мені все було видно. Посередині кімнати стояло ліжко — односпальне, вузьке, воно впиралось у стіну праворуч від мене. Ніжки й дерев’яні бильця були пофарбовані в білий чи кремовий колір, голий матрац застелений білим покривалом, що видавався світлою хмариною на чорному небі. А над ліжком висів нерівний овал, завбільшки з людську постать, що випромінював бліде холодне сяйво. Спочатку мені здалося, що це світло не має джерела, що овал порожній, і тільки поглянувши скоса, я помітила в його середині пляму — такі плями з’являються в очах після того, як подивишся на сонце.