Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 9)

— Нам потрібен новий агент, — несподівано сказав Локвуд.  

Мої очі вмить розплющились. Я почула, як за моєю спиною Джордж упустив свій комікс.  

— Що?  

— Нам потрібен ще один агент. Щоб прикривати нас. Зрозуміло? Ми ж не можемо увесь час працювати поодинці.  

—У «Лавандовій хижі» ми працювали разом, — заперечила я.  

— Це був рідкісний випадок, — Локвуд відгорнув волосся з обличчя. —Тепер він навряд чи повториться. Погляньте-но: ми самі й так уже ледве даємо собі раду, еге ж?  

Джордж позіхнув.  

— Чому ти про це заговорив? — запитав він. потягнувся й штовхнув купу непрасованої білизни, що лежала в мене над головою. Звідти випали Джорджеві шорти й повільно, наче велетенська медуза, опустились на мій ніс.  

— Ось вам наочний приклад. — пояснив Локвуд. поки я трусила головою, намагаючись скинути шорти з себе. — Хтось із вас повинен випрасувати всю цю купу. А часу всім бракує.  

— «Хтось із нас»? — пирхнув Джордж. — Сам бери і прасуй!  

— Я? В мене ще більше клопоту, ніж у вас!  

Він мав рацію, саме так нам останнім часом і велося. За ніч ми натомлювались так, що на денну роботу просто не вистачало сил. Тому ми геть покинули всі хатні справи — і прибирання. і прасування. В будинку № 35 на Портленд-Роу панував безлад. У кухні, скажімо, немовби вибухнула соляна бомба. Навіть черепу склянці, який багато до чого звик, кепкував з того, в якому свинюшнику ми живемо.  

— Якщо ми візьмемо нового агента, — провадив Локвуд. — то зможемо виходити на роботу по черзі. А це означає, що кожного четвертого дня один з нас спокійно спатиме вночі, а вдень господарюватиме вдома. Я про це вже добре поміркував. І дійшов висновку, що іншого виходу в нас немає.  

Ми з Джорджем мовчали. Мені, наприклад, аж ніяк не хотілося нового колеги. Ба більше, від самої цієї думки мене просто-таки нудило. Незважаючи на всю нашу заклопотаність, мені   подобалась    наша робота. Досить було пригадати, як ми захищали одне одного в «Лавандовій хижі».  

— Ти певен? — нарешті запитала я. — А де ж спатиме твій новий агент?  

— Принаймні не на підлозі, — мовив Джордж. — Щоб не підхопити якої-небудь зарази.  

— Я теж не збираюся ділити з ним своє горище.  

—Він тут узагалі не   спатиме,    бовдури!—буркнув Локвуд. — Хіба це обов’язково — спати там, де працюєш? Нехай приходить на роботу вранці, а ввечері йде додому, як дев’яносто дев'ять відсотків людей!  

— А може, нам агент і не потрібен. — міркувала я далі. — Вистачить і простої помічниці, яка прибиратиме будинок. А з основною роботою ми впораємось і самі.  

— Я згоден з Люсі. — підхопив Джордж. знову беручи свій комікс. — Ми справді чудово працюємо разом. Не варто руйнувати нашу команду.  

— Гаразд, я ще подумаю, — погодився Локвуд.  

   

Проте Локвуд, зрозуміло, був надто заклопотаний, щоб морочити з цим собі голову, тож можна було сподіватися, що ця справа з місця так і не зрушить. І мене це, правду кажучи, тішило. Я працювала в агенції вже вісімнадцять місяців. Так, роботи в нас була сила-силенна, ми жили серед безладу, ми майже щоночі ризикували своїм життям. І все ж таки я була дуже щаслива.  

Чому? З трьох причин: по-перше, я раділа своїм колегам, по-друге — своїй новій самооцінці, а по-третє — відчиненим дверям.  

Агенція «Локвуд і К°» була унікальна. Не тільки через те, що найменша — лише три агенти, а й через те, що її власник і керівник   сам був    юним. Інші агенції наймали собі сотні підлітків (так, саме підлітків, бо лише діти спроможні відчувати привидів), однак керівниками завжди були дорослі, які не   під   ходили до будинків з привидами ближче, ніж на відстань крику. А Локвуд сам був головою агенції, яка бореться з духами. Він чудово орудував рапірою — кращого за нього фехтувальника я не бачила, — й мені було приємно працювати поруч із ним. Приємно в   багатьох    розуміннях. Мені подобалась його незалежна вдача. Він умів надихати колег, дивовижним чином поєднував у собі холодну незворушність і запальну відвагу. А таємничість лише надавала йому додаткових чарів.  

Локвуд нечасто ділився з нами своїми почуттями, бажаннями чи мотивами, тому за перший рік, прожитий у будинку на Портленд-Роу. я майже нічого не довідалась про його минуле. Загадкою для мене залишались його зниклі батьки, хоч на кожній стіні висіли речі з їхньої колекції. Яким чином Локвуд успадкував цей будинок і звідки взяв гроші на відкриття власної агенції, я теж не знала. Щоправда, це не мало для мене великого значення. Локвуда огортали таємниці — так само як його улюблене довге пальто, — й мені просто подобалося бути з ним поряд: я тоді відчувала, що відгомін цих таємниць огортає й мене саму.  

Отож сусідство з Локвудом робило мене щасливою. Що ж до Джорджа. то звикнути до нього мені було важче. Нечупарний. нечесаний, ущипливий, він славився на цілий Лондон своєю нехіттю до частого користування милом. Та попри це він був напрочуд розумний, безмежно допитливий і талановитий дослідник, чиї архівні пошуки не раз рятували нам життя. До того ж — і це найголовніше — він був без краю відданий своїм друзям, стати якими пощастило нам із Локвудом.  

Так. ми справді були найкращими друзями, які щиро вірять одне одному, та водночас кожен із нас міг вільно займатись тим. що найбільше було йому до душі. Скажімо. Джордж міг захоплено досліджувати причини Проблеми. Локвуд постійно турбувався про репутацію нашої агенції. А я? До переселення на Портленд-Роу я нічого не знала про свій Талант — чути голоси мертвих і часом навіть спілкуватися з ними. Однак робота в агенції «Локвуд і К°» надала мені змогу помалу вивчити цей Талант і показати, на що я врешті спроможна. Це розуміння своїх нових можливостей і стало другою причиною. з якої я почувалась такою щасливою цього похмурого листопадового ранку, коли за вікнами періщив дощ.  

А третя причина? Вже кілька місяців мене сердило те, що Локвуд так замикається в собі. Ми втрьох по-давньому ділили між собою всі випробування, по-давньому безмежно довіряли одне одному, та врешті таємниця, що оточувала Локвуда, дедалі дужче гнітила мене. Так, він нічого не розповідав нам   про    загадкову кімнату на другому поверсі, куди суворо забороняв заходити і мені, і Джорджеві. У мене було безліч припущень щодо того, що може ховатись за цими зачиненими дверима. та я розуміла тільки те. що ця химерна кімната якимось чином пов'язана з Локвудовим минулим, можливо, з долею його зниклих батьків. Секрет цієї кімнати поставав між нами невидимим бар'єром, відчужував нас, і я вже не сподівалась коли-небудь зрозуміти його — і взагалі зрозуміти Локвуда.  

Так тривало до одного літнього дня, коли Локвуд несподівано змилувався. Без жодної передмови він провів нас із Джор- джем на другий поверх, відчинив заборонені двері й відкрив нам невеличку частину своєї таємниці.  

Що ж то була за таємниця? Виявилось, що насправді я помилялась.  

То взагалі не була кімната його батьків.  

То була кімната його сестри.  

Його сестри. Джесіки Локвуд. яка померла тут шість років тому.  

   

   

Щоб не травмувати психіку відвідувачів, а також зберегти свій власний спокій, я перенесла склянку з черепом у найдальший куток підвалу й накрила її грілкою до чайника. Вряди- годи я вносила склянку до вітальні й відкручувала важіль на кришці, щоб череп міг поділитися зі мною похмурими таємницями мерців або просто по-дитячому дошкуляти мені балачками — це, здається, найбільше його тішило. Сталося так, що склянка стояла у вітальні й цього дня, коли я прийшла туди збиратись на вечірню роботу.  

Як і було домовлено, сьогодні ми мали розділитися. Джордж уже вирушив до Вайтчепела — шукати Тінь, яку бачили за громадським туалетом. Локвуд готувався до пошуків жінки під вуаллю. Мій похід був скасований — я вже готова була поїхати до багатоквартирного будинку, коли зателефонував мій клієнт і попросив перенести візит, бо він захворів. Це означало, що в мене був вибір, хоч і невеликий: залишитись удома прасувати білизну або вирушити разом із Локвудом. Сподіваюсь, ви здогадалися, що я обрала.  

Я витягла рапіру з того місця, де залишила її минулої ночі, й почепила до робочого пояса кілька соляних бомб, розкиданих просто біля канапи. Коли я вже прямувала до дверей, із затінку долинув хрипкий голос:  

— Люсі! Люсі...  

— Чого тобі?  

У променях надвечірнього сонця всередині склянки кружляли бліді іскорки, ховаючи від очей темну масу старого черепа. Ось іскорки злились і утворили моторошне обличчя, що мерехтіло в сутінках лагідним зеленим світлом.