Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 9)

Хоча громада не бідувала (там містилося кілька вельми поважних палітурень та друкарень, зокрема й славнозвісна фірма «Гірнек і сини»), її європейський дух постійно привертав до неї увагу нічної поліції. Дорослішаючи, Кіті поволі звикала до того, як серед білого дня сюди приїздить патруль полісменів у сірій уніформі, вибиває двері й викидає на бруківку речі. Часом поліція забирала з собою в фургон молодих людей; часом якусь родину врешті не чіпали — й вона підбирала розкидане майно. Кіті ці сцени завжди засмучували, хоч як її заспокоював батько.

— Поліції треба заявляти про себе, — пояснював він. — Нагадувати шпигунам, що влада не спить. Повір мені, Кіті: якщо вже вони так чинять, то недарма!

—Але ж це друзі пана Гірнека, тату!

Батько лише кректав:

—То нехай він буде уважнішим, обираючи собі друзів.

З паном Гірнеком, чия дружина допомогла матері Кіті знайти роботу, він завжди поводився якнайчемніше. Родина Гірнеків була високоповажна, й чимало чарівників користувались їхніми послугами. їхня друкарня й палітурня займали велику земельну ділянку біля самісінького будинку Кіті; в них працювало чимало мешканців передмістя. Попри це все, на багатіїв Гірнеки аж ніяк не скидалися: жили вони у великому, безладно спорудженому й занедбаному будинку трохи збоку від дороги. Поряд був садок, зарослий травою й лавровими кущами. Кіті помалу вивчила як слід усі закутки цього садка — завдяки своїй дружбі з Якубом, наймолодшим сином пана Гірнека.

***

Як на свої літа, Кіті була рослява й щороку підростала дедалі більше. Її струнку постать було важко розгледіти за шкільним жакетиком і широкими штаньми. До того ж вона була дужча, ніж видавалося зовні. Багатьом хлопчакам доводилося шкодувати за кпини на її адресу: Кіті не марнувала слів там, де годилося дати добрячого стусана. Волосся в неї було темно-каштанове, майже чорне, й трохи кучерявилось лише на кінчиках. Кіті стриглася коротше за інших дівчат.

Очі вона мала карі, брови — чорні й густі. На її обличчі завжди можна було прочитати всі-всі думки, а оскільки ці думки мінялися досить-таки стрімко, то брови й вуста теж ворушилися без упину.

— Твоє обличчя ніколи не буває одним і тим самим, — зауважив колись Якуб. — Стривай, це ж комплімент! — поспіхом додав він, помітивши, як Кіті насупилася.

Кілька років вони вчилися в одному класі, намагаючись видобути хоч що-небудь корисне з безладного тягаря знань, яким навантажували дітей простолюду. Тут особливо заохочувались заняття ремеслом, бо в майбутньому цих дітей чекали фабрики, заводи й майстерні. їх навчали гончарської, теслярської, слюсарської справи та основ математики. Викладали тут також креслення, вишивання й куховарство. Тих, хто мав, на зразок Кіті, хист до слова, навчали читання й письма — з умовою, що згодом діти використають ці вміння на посаді, скажімо, секретаря.

Одним з найважливіших предметів була історія: учням щодня розповідали про блискучий розвиток славетної Британської імперії. Уроки історії подобались Кіті: там багато говорилося про магію й далекі країни. Проте вона відчувала, що розповідають їм аж ніяк не все, тому частенько піднімала руку.

— Чого тобі ще, Кіті?

У голосі вчителя лунало роздратування, хоч сам він, зрозуміло, приховував це, як міг.

— Пробачте, сер... чи не могли б ви більше розповісти нам про той уряд, що скинув пан Ґледстон? Ви казали, що тоді в нас уже був парламент. Зараз у нас теж є парламент. Хіба той старий парламент був гірший?

— Кіті, якби ти слухала уважно, то пам'ятала б, що я про це вже розповідав! Старий парламент був не гірший, а просто слабший. Там засідав простолюд—такий, як ми з вами, — що не мав жодних магічних сил. Розумієш? Тому нам і дошкуляли сусідні, дужчі країни, а парламент нічого не міг удіяти, щоб покласти цьому край. А найнебезпечнішою країною була тоді... яка? Ану, Якубе, скажи!

— Не знаю, сер...

— Відповідай гучніше, хлопчику, не бурмочи собі під ніс! Тобі, Якубе, сором цього не знати. Звичайно, Священна Римська імперія! Твої предки! Чеський цісар правив майже всією Європою зі свого замку в Празі. Він був такий гладкий, що сидів на золотому троні з залізними коліщатками, й білий віл возив той трон замковими коридорами. А коли цісар бажав вийти надвір, його спускали спеціальним сталевим ліфтом! Він мав великий пташник із папугами і щовечора стріляв одного з них собі до столу... Бачу, діти, як вам це бридко. Отака людина правила тоді Європою, а наш старий парламент був безпорадний! Бо під цісарським началом служило ціле збіговисько чарівників — злих і жадібних, а їхній проводир Ганс Майрінк був навіть упирем. їхні війська... Що тобі ще, Кіті?

— Сер, якщо наш парламент був такий безпорадний, чому ж отой гладкий цісар не загарбав Британію? Адже він міг це зробити! Чому?

— Кіті, я ж не чарівник! Я не можу відповідати на два запитання водночас!.. Прага завжди була ледачкувата. Цісар тільки й знав, що заливатись пивом та обжиратись! Та рано чи пізно — повірте мені! — він звернув би свою лиховісну увагу й на Лондон. На наше щастя, в Лондоні тоді теж було кілька чарівників, і бідолашні немічні міністри часом радилися з ними. Одним з цих чарівників був пан Ґледстон. Він побачив наше скрутне становище — й вирішив завдати удару на випередження. Всі пам’ятаєте, діти, що він зробив? Ану, Сильвестре, скажи!

— Він переконав міністрів віддати йому владу, сер. Одного вечора він прийшов до них і говорив так переконливо, що його негайно обрали прем’єр-міністром.

— Правильно, Сильвестре, молодець! Заробляєш одну зірочку... То була так звана Ніч Великої Ради. Після тривалих суперечок у парламенті Ґледстонова красномовність узяла гору, й міністри одноголосно передали йому верховну владу. Вже наступного року він, щоб захистити нашу країну, виступив у похід проти Праги й скинув цісаря... Що тобі, Ебіґайл?

—А папужок він випустив на волю, сер?

— Звичайно, випустив! Ґледстон був дуже добрий. Розважливий, поміркований у звичках, і щодня, крім неділі, носив одну й ту саму сорочку, а його матуся щонеділі прала її. Після того сила Лондона зросла, а сила Праги занепала. І тоді — як міг би здогадатися Якуб, якби не сидів отак за партою, мов глушман! — саме тоді численні громадяни Чехії, зокрема і його предки, виїхали до Британії. Серед них були й найкращі празькі чарівники: вони допомогли нам створити нашу сучасну державу. А тепер...

— Ви ж казали, сер, що всі чеські чарівники були злі й жадібні!

— А ти як гадаєш, Кіті? Злих чарівників, напевно, всіх винищили! А ці просто помилялися. Зрозуміли свою помилку — і розкаялися... Ось і дзвоник! Пора обідати! Ні, Кіті, годі вже запитань на сьогодні. Ану ж бо, вставаймо, засовуймо стільці під парти й виходьмо! Тихше, тихше, будь ласка!

***

Якуба ці шкільні суперечки часто дратували, та його смутку вистачало ненадовго. Він був жвавий, енергійний хлопчина — худорлявий, чорнявий, зі щирим зухвалим обличчям. Він полюбляв різноманітні ігри, тож вони з Кіті змалку разом гасали батьківським садком: ганяли м’яча, стріляли з лука, тренувалися грати в крикет, а найголовніше — трималися далі від великої галасливої родини Гірнеків.

Головою родини вважався пан Гірнек, та насправді він, як і вся їхня сім’я, покірно слухався своєї дружини. Справжнє втілення материнської турботи — широкоплеча, пишногруда, — вона сновигала туди-сюди, мов корабель під попутнім вітром, то регочучи, то кленучи на всі заставки своїх чотирьох синів-шибайголів. Старші Якубові брати — Карел, Роберт і Альфред — успадкували тілисту фігуру від матері: коли вони наближалися до Кіті, дівчинка мовчки бокувала, налякана їхнім зростом, силою й гучними голосами. А сам пан Гірнек скидався радше на Якуба: маленький, худорлявий, із зморшкуватим обличчям, що нагадувало Кіті перезріле яблуко. Він курив криву горобинову люльку, від якої всією оселею клубочився солодкавий тютюновий дим. Якуб дуже пишався своїм батьком.

— Він чудовий майстер! — казав хлопчина Кіті, коли вони відпочивали вдвох під деревом після гри в квача. — 3 пергаментом та шкірою він творить справжні дива! Якби ти бачила оті крихітні збірочки заклять, над якими він працює останнім часом! Він оправляє їх у золоту філігрань у старочеському стилі, зменшуючи її до найдрібнішого розміру. Він робить малесенькі фігурки тварин чи квіточки, а тоді вправляє в них шматочки слонової кістки чи самоцвіти. Ніхто, крім тата, цього не вміє!

— Ці книжечки, мабуть, коштують цілого капіталу, — зауважила Кіті.

Якуб виплюнув билинку, яку саме жував.

— Ти, напевно, жартуєш, — сумно відповів він. — Чарівники платять татові менше, ніж коштує його робота. Йому ніколи не платили по заслузі. Тому ми отак і животіємо. Ось поглянь! — він кивнув на будинок із розхитаним ґонтом на даху, з перекошеними брудними віконницями, з облупленими дверима на веранді. — Гадаєш, нам личить жити в такій халупі? Краще не бренькай!

— Ну, вона все-таки більша за наш будинок, — заперечила Кіті.

— Палітурня Гірнеків — на другому місці в Лондоні. Більший за нас хіба що «Ярослав». Але ж які в них убогі вироби — простенькі шкіряні палітурки до щорічників та довідників! Нічого цікавого! А в нас — вишукана робота, справжнє мистецтво! Ось чому стільки чарівників приносять до нас оправляти свої найкращі книжки. Вони полюбляють розкіш! Минулого тижня тато зробив палітурки з пентаклем, викладеним з діамантів. Смаку ніякого, але ж замовниці так хотілося!