Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 10)

— Чому ж чарівники не платять твоєму татові як слід? Хіба вони не бояться, що він працюватиме гірше?

— Мій тато надто гордий для цього. До того ж йому просто нікуди подітися. Він мусить слухатись чарівників, бо інакше нас закриють, а палітурню віддадуть комусь іншому. Не забувай — ми ж чехи, підозрілі чужинці! До нас немає довіри, хоч Гірнеки живуть у Лондоні вже півтора століття.

— Як це?! — обурилася Кіті. — Сміх та й годі! Звичайно, вам вірять! Інакше б вас тут-таки викинули з країни!

— Нас терплять, бо чарівникам потрібна наша праця. Але тепер, через оті всі халепи на материку, вони пильнують, щоб ми не пристали до шпигунів. За татовою майстернею щодня стежить куля, і за Карелом та Робертом теж. Останні два роки до нас чотири рази приходила поліція. Цілий дім догори дном перевертали. Бабуся тоді саме купалась, то її так і витягли надвір у бляшаній ванні.

— Який жах! — Кіті підкинула м’ячик у повітря й схопила його, витягши руку.

— Еге ж. Ось тобі й чарівники. Ми їх ненавидимо, та що нам робити?.. А ти чого губу прикусила? Щось трапилося?

Кіті негайно облишила кусати губу.

— Ні, я просто подумала: ось ви ненавидите чарівників, але ж уся ваша родина їх підтримує! І твій тато, й твої брати працюють на них у майстерні. Вся ваша робота йде їм тільки на користь! А вони так гидко з вами поводяться! Хіба це чесно? Може, твоїй родині краще зайнятися чимось іншим?

Якуб сумно посміхнувся:

— Тато каже: найбезпечніше — пливти за акулячим хвостом. Ми робимо чарівникам усякі цяцьки, а вони й радіють. А поки вони радітимуть, нас не чіпатимуть. А якщо ми не догоджатимемо їм, що тоді? Вони просто зжеруть нас! Ну, ось, ти знову насупилася...

Кіті не подобались такі міркування.

— Якщо ви не любите чарівників, то вам не слід на них працювати! — переконано сказала вона. — Це ж непорядно!

— Що-що? — Якуб копнув її спересердя. — Хто б тут балакав! Хіба твої батьки не працюють на них? Усі працюють! Іншого виходу просто немає — зрозуміла? Якщо ти не працюватимеш на них, до тебе вночі завітає поліція — або й хтось гірший — і бувай здорова! Іншого виходу, кажу тобі, просто немає! Чи ти гадаєш, ніби все-таки є? То скажи!

— Мабуть, і справді немає...

— Отож-бо й воно. Хочеш жити — працюй на них, і квит.

5

Трагедія сталася, коли Кіті було тринадцять років.

Літо було в розпалі. Почалися канікули. Сонце вигравало на дахах будинків, щебетали пташки, кімнати осявало вранішнє світло. Батько мугикав пісеньку біля дзеркала, доправляючи краватку. Мати залишила доньці на сніданок у холодильнику заморожену булочку.

Якуб завітав до Кіті рано-вранці. Вона відчинила двері, й хлопець привітно махнув їй кашкетом.

— Крикет! — вигукнув він. — Чудовий день для тренування! Ходімо до парку. Зараз усі на роботі, нас звідти ніхто не ганятиме.

— Гаразд, — відповіла Кіті. — Тільки, цур, я подаватиму перша! Зачекай-но, я взуюся...

Парк простягався на захід від Белгема, збоку від фабрик та крамниць. Починався він із звичайнісінького пустища, захаращеного цеглою, бур’янами й шматками колючого дроту. Якуб з Кіті, як і численні інші тутешні дітлахи, частенько гралися там. Та якби ви пройшли трохи далі й перебралися старим металевим мостом через залізницю, то побачили б приємніше видовище: розложисті буки, тінисті алеї, розкидані серед густих зелених газонів ставки зі зграйками диких качок. За парком проходило широке шосе, а далі стояв ряд великих будинків за високими мурами, де, поза всяким сумнівом, мешкали чарівники.

Простолюд у цій частині парку не шанували: по дитячих майданчиках розповідали історії про дітей, які наважувались зайти туди й більше не поверталися додому. Кіті не дуже вірила в ці побрехеньки: вони з Якубом кілька разів переходили міст і діставалися аж до ставків. Одного разу якийсь ошатний добродій з чорною бородою заходився кричати на них із того боку ставка. Якуб відповів йому промовистим порухом. Сам добродій ніби не звернув на це уваги, та його супутник — низенький непоказний чоловічок, якого діти досі не помічали, — напрочуд хутко помчав до них. Кіті з Якубом ледве встигли накивати п'ятами.

Та зазвичай, коли вони дивились туди з містка, заборонена частина парку була безлюдна. Просто шкода було, що таке чудове місце пропадає марно — та ще й такого славного дня, коли всі чарівники на роботі! Тож Кіті з Якубом щодуху побігли туди.

їхні підошви гучно стукотіли об гудронове покриття містка.

— Бачиш, нікого! — мовив Якуб. — Я ж казав тобі!

—А це хто? — Кіті, приставивши долоню дашком до очей, придивилася до букової алеї, яку важко було розгледіти через сліпуче сонце. — Отам, під деревом... Ніяк не можу розібрати!

— Де? Отам? Це ж просто тіні... Якщо ти така боягузка, то ходімо до муру. Там нас ніхто не побачить із тих будинків!

Він перебіг дорогу й помчав густим газоном, підкидаючи м'яча пласким боком бити. Кіті потихеньку рушила за ним. Високий цегляний мур відгороджував парк від шосе, за яким громадилися будинки чарівників. Місце під муром справді здавалося безпечнішим, бо середину газону було добре видно з чорних вікон горішніх поверхів будинків. Та задля цього доведеться перетнути цілий парк, і до містка звідти надто далеко... Кіті це видавалося нерозумним. Але ж день був такий гарний, а довкола — нікогісінько! Отож вона побігла навздогін за Якубом, відчуваючи, як вітерець лоскоче їй руки й ноги, а високе блакитне небо всміхається згори.

Якуб зупинився за кілька метрів від муру, біля посрібленого фонтанчика для пиття. Підкинувши м’яч у повітря, він забив його на недосяжну висоту.

— Отут найкраще! — сказав він, чекаючи, поки повернеться м’яч. — Це будуть ворота. Я б’ю перший!

—Ти ж обіцяв мені!

—А бита чия? А м’яч?

Хоч як Кіті вередувала, право власності переважило, і Якуб зайняв місце перед фонтанчиком. Кіті трохи позадкувала й потерла м’ячик об штанці, наче гравець у скраклі. Тоді обернулась і, примружившись, пильно оглянула Якуба. Він постукав битою по газону, по-дурному всміхнувся й образливо крутнув сідницями.

Кіті почала розбіг — спочатку поволі, дедалі все швидше, з м’ячиком у руці. Якуб далі стукотів битою по траві. Кіті розмахнулась — і з демонічною швидкістю пустила м’яч. Відскочивши від гудронової доріжки, він полетів у бік фонтанчика.

Якуб махнув битою. Удар був бездоганний! М’яч свиснув у Кіті над головою, злетів високо-високо, аж поки перетворився на крихітну цятку в небі... і нарешті впав на землю десь у глибині парку.

Якуб переможно підскочив. Кіті позирнула на нього спідлоба, скрушно зітхнула й вирушила шукати м’яч.

За десять хвилин Кіті встигла подати п’ять м’ячів і п’ять разів прогулятися аж до того кінця парку. Сонце шалено пекло. Врешті вона засапалася, спітніла й розсердилася. Ледве тягнучи ноги, вона сердито кинула м’ячик на траву і вмостилася поряд.

— Що, трішки втомилася? — турботливо запитав Якуб. — Останнього разу я мало не промахнувся.

Кіті лише насмішкувато пирхнула. Хлопець простяг їй биту.

—Тримай, твоя черга.

— Хвилинку.

Вони трохи посиділи мовчки, дивлячись, як ворушиться листя на деревах, і слухаючи шум далеких автомобілів, що часом проносилися по шосе. Над парком з кряканням пролетіла велика зграя ґав і вмостилася на дубі збоку.

— От добре, що тут немає моєї бабусі, — зауважив Якуб. — Їй би це не сподобалось.

— Що?

— Оці ґави.

— А що тут такого?

Кіті завжди трохи боялась Якубової бабусі — маленької, сухорлявої, з чорними очицями й до неможливого зморшкуватим личком. Бабуся ніколи не підводилася зі свого крісла, що стояло в теплому куточку кухні, й від неї міцно пахтіло перцем та квашеною капустою. Якуб присягався, що їй уже сто два роки.

Хлопчина щиглем збив жука з билинки.

— Їй здалося б, що це духи. Слуги чарівників. Вона каже, ніби це одна з їхніх улюблених подоб. Вона понабиралася цих дурниць від своєї матусі, яка народилася ще в Празі. Бабуся терпіти не може, коли на ніч не зачиняють вікна, хоч яка надворі спека, — Якуб промекав кволим старечим голосом: — «Зачини вікно, малий! Демонів понапускаєш!»

Кіті спохмурніла:

—А хіба ти не віриш у демонів?

— Авжеж, вірю! А звідки б тоді чарівники брали силу? В їхніх магічних книжках, які вони віддають у друк чи до палітурні, тільки про це й написано. Оце воно і є — магія! Чарівники продають свої душі, а демони їм за це допомагають, якщо правильно прочитати всі закляття. А якщо ні, то демони вбивають їх. Кому б після такого закортіло стати чарівником? Будь-що не мені!

Кілька хвилин Кіті лежала на спині, роздивляючись на хмари. Аж тут їй сяйнула думка:

— Стривай-но! Якщо я до ладу розумію... якщо твій тато, а до того — твій дідусь завжди працювали над магічними книжками для чарівників, то вони прочитали силу-силенну цих заклять? Виходить...

— Еге ж, я бачу до чого ти ведеш. Вони, напевно, й справді бачили чимало всяких химер — принаймні досить, щоб триматись від них осторонь. До того ж там багато написано чудернацькими мовами, та й для заклять потрібні не тільки слова... як я зрозумів, коли ти хочеш підкорити собі демона, там ще й креслити щось потрібно, й зілля варити, і вчитися всякого страху. Ні, порядна людина не пхатиме носа до такого. Мій тато просто не зважає на це — й друкує собі книжки... — Якуб зітхнув. — Бачиш, люди завжди вважали, що моя родина теж до цього вплутана. Коли в Празі чарівники втратили владу, натовп загнав на вежу одного з дідусевих дядьків і викинув його з вікна. Той упав на дах і розбився. Невдовзі після того дідусь переїхав до Англії і тут відновив свою роботу. Для нього так було безпечніше. Та й будь-що... — хлопчина позіхнув і сів. — Мені не віриться, ніби ці ґави — демони. Нащо демонам сидіти на дереві? Ходімо, зараз твоя черга! — він кинув биту приятельці. — Я виграю з першого ж твого удару, ось побачиш!