Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 12)
— Будь ласка, не мучте нас!
Жовті очі вибалушились, чорні губи сумно випнулись:
— Боюся, що це неможливо. Я дістав наказ — покарати вас Чорною Молотаркою, — і не можу не виконати його... без величезної небезпеки для себе. Невже ви хочете, щоб мене кинули в Полум’я Знищення?
— Правду кажучи, саме цього я й хочу..
Демон, мов кіт, крутнув туди-сюди хвостом, зігнув ногу й почухав внутрішній бік протилежного коліна довгим кігтем.
— Безперечно. Що ж, становище прикре. Прикре для нас усіх. Тож не марнуймо часу...
Демон підняв руку.
Кіті вхопилася за Якубів стан. Крізь тіло й матерію вона відчувала калатання його серця.
Між розчепіреними пальцями демона з’явилося колечко сірого диму, яке полинуло до них. Кіті ще встигла почути Якубів вереск, побачити червоногаряче полум’я всередині колечка, а потім їй в обличчя вдарило жаром, і все померкло.
6
— Кіті... Кіті!
— М-м...
— Прокидайся! Пора!
Кіті підняла голову, моргнула, здригнулась — і отямилась. Навколо лунав гомін театрального антракту. В залі горіло світло, перед сценою опустилася велика фіолетова завіса. Публіка розпалася на сотні окремих червонолицих людей, які поволі пробиралися між рядами. Хвилі звуку напливали й бились об скроні, наче прибій об скелі. Дівчина труснула головою й поглянула на Стенлі, що перехилився через бильце крісла сусіднього ряду й насмішкувато дивився на неї.
— Ой! — збентежено зойкнула вона. —Так-так, я готова.
— Торбина! Не забудь торбину!
— Хіба я щось колись забувала?
— А хіба ти колись засинала серед білого дня?
Відсапнувши, Кіті прибрала з чола довге пасмо волосся, нахилилася за торбиною — й тут-таки встала, щоб пропустити чоловіка, який протискався до виходу. Потім рушила вслід за ним. На мить вона перехопила Фредів погляд, та в його очах, як і завжди, важко було щось розібрати. Проте Кіті вдалося помітити в них легеньку посмішку. Закопиливши губки, дівчина вибралася в прохід.
Усі проходи в партері були залюднені: хто поспішав до буфету, хто — до туалету, хто — до морозивниці, що стояла біля стіни. Просуватися в будь-якому напрямку було важко: все це нагадувало Кіті ринок худоби, де череду повільно женуть лабіринтом з бетонних стовпів та металевих дротів.
Вона глибоко зітхнула й поринула в людське стадо, то бурмочучи вибачення, то спритно працюючи ліктями. Вона пробиралася між животами й спинами до виходу з залу.
На півдороги хтось торкнув її за плече. Обернувшись, вона побачила усміхненого Стенлі.
— Що, вистава тобі не сподобалася?
— Звичайно, ні. Бридня та й годі.
— Ні, зо два цікаві моменти там були.
— Для тебе — звісно.
Стенлі присвиснув, удаючи подив:
— Зате я не хропів на роботі.
— Робота, — зітхнула Кіті, — лише починається.
Стиснувши зуби, з розпатланим волоссям, вона вивалилась нарешті в бічний коридор, що йшов навколо залу. Тепер вона сердилась на себе саму — і через те, що заснула, і через те, що так легко піддалася на кпини Стенлі. Він завжди помічає в ній будь-які вади й користується цим, тож і остання пригода тут збільшить його перевагу. Кіті нетерпляче труснула головою: хай йому грець — зараз нема на таке часу.
Вона опинилася в фойє, звідки численні глядачі виходили надвір — випити чогось холодненького й помилуватись літнім вечором. Небо було темно-синє, сутінки потроху густішали. Будинки навпроти були обвішані барвистими прапорцями й плакатами на честь майбутнього державного свята. Бряжчали келихи, лунав людський сміх. Крізь натовп мовчки, пильно озираючись довкола, пройшли троє молодиків.
Біля рогу будівлі Кіті поглянула на годинник:
—У нас п’ятнадцять хвилин.
— Тут є кілька чарівників, — обізвався Стенлі. — Бачиш оту стару, що перехиляє джин? Оту, в зеленому? В її торбині щось є. Аура нівроку потужна. Можна поцупити.
— Ні. Діймо за планом. Починай, Фреде.
Фред кивнув. Дістав з кишені своєї шкіряної куртки сигарету й запальничку. Пройшов ще трохи вперед — так, щоб було видно провулок, — і, закурюючи, оглянув його. Задоволений побаченим, він майнув у провулок, не оглядаючись. Кіті й Стенлі рушили за ним. Провулок був повен крамниць, барів та ресторанів. Багато людей гуляли тротуарами, дихаючи свіжим повітрям. Діставшись до наступного рогу, Фред витяг ще одну сигарету й зупинився, щоб запалити її й водночас ще раз роззирнутися довкола. Цього разу він примружив очі і розвальцем подався назад. Кіті й Стенлі тим часом заклопотано роздивлялись вітрини — щаслива парочка, що тримається за руки. Фред пройшов повз них.
— Сюди прямує демон, — тихо мовив він. — Заховай-но торбину.
Минула хвилина. Кіті й Стенлі мило вуркотіли, оглядаючи розкішні перські килими. Фред вивчав букети в сусідній вітрині. Кіті краєм ока спостерігала за вулицею. З-за рогу, насвистуючи військовий марш, вийшов низенький підстаркуватий добродій — сивий, ошатно вбраний. Кіті тихенько позирнула на Фреда. Той майже непомітно хитнув головою. Кіті й Стенлі залишилися біля вітрини. У провулку з’явилася леді середнього віку, в заквітчаному капелюшку з широкими крисами. Ступала вона поволі, ніби міркуючи про злигодні цього світу. На розі леді зупинилася, тяжко зітхнула й попрямувала в їхній бік. Коли вона проходила поряд, Кіті відчула пахощі її парфумів — виразні, навіть вульгарні. Аж нарешті її кроки стихли вдалині.
— Усе гаразд, — обізвався Фред. Він знов озирнувся туди-сюди, кивнув — і пропав за рогом.
Кіті й Стенлі, облишивши вітрину, подалися за ним, розчепивши руки так хутко, ніби виявили одне в одного чуму. Шкіряна торбина, яку Кіті досі ховала під курткою, тепер була у дівчини в руці.
Наступний провулок, куди вони повернули, був вужчий за попередній, і перехожих там не було видно. Ліворуч, за чорною залізною огорожею, розлігся внутрішній двір крамниці, де продавали килими. Фред стояв, притулившись до огорожі, і оглядався на всі боки.
— Отам щойно пролетіла куля-шпигун, — повідомив він. — А тут усе чисто. Твоя черга, Стене.
Ворота, що вели в двір, було взято на замок. Стенлі підійшов ближче й придивився. Потім дістав з якоїсь потаємної кишені залізні кліщі. Затиснув, повернув — і ланцюжок лопнув. Усі троє, на чолі зі Стенлі, що пильно розглядав землю під ногами, увійшли в двір.
— Що-небудь бачиш? — запитала Кіті.
— Тут — нічогісінько. На дверях ніби серпанок — мабуть, охоронне закляття. Треба його обминати. А оте вікно, — показав він, — цілком безпечне.
—Гаразд.
Кіті підкралася до вікна й зазирнула всередину. Судячи з того, що вона встигла розгледіти, за вікном була комора, повна килимів, старанно скручених і загорнутих у полотно.
—А ви? — прошепотіла вона. — Щось бачите?
— Звичайно. Те саме, що й ти, — посміхнувся Стенлі. — Тому це й безглуздо — те, що
— І демонів так само, — додав Фред.
— От і добре.
Кіті натягла на руки чорні рукавички. Стиснула кулак і вдарила ним у долішню шибку. Шибка тріснула, долинув короткий брязкіт скла об підвіконня. Кіті просунула руку всередину, відімкнула засувку й підняла раму. Тоді легко, без жодного звуку, перескочила через підвіконня, озирнулася на всі боки — і, не чекаючи на товаришів, рушила вперед між пірамідами полотняних сувоїв, дихаючи густим духом запорошених невидимих килимів. Невдовзі вона опинилася біля відчинених дверей. Із торбини з’явився ліхтарик. Промінь світла майнув просторим, розкішно облаштованим кабінетом: письмові столи, крісла, обвішані картинами стіни. А в кутку — низький і темний сейф.
— Стривай! — Стенлі схопив Кіті за лікоть. — Там між столами, над підлогою — тоненька світла ниточка. Охоронне закляття. Не зачепи його!
Кіті сердито відсторонила його руку:
— Я й не збиралася лізти туди на пробій. Я не така дурепа!
Стенлі знизав плечима:
—Авжеж, авжеж...
Високо піднімаючи ноги, щоб не зачепити невидиму нитку, Кіті підійшла до сейфа, дістала з торбини білу кульку й поклала її на підлогу. Потім обережно відступила. Опинившись біля дверей, вона вимовила закляття. Кулька, тихенько луснувши, вибухнула всередину. Раптовим поривом вітру зірвало картини зі стін, килим з підлоги й дверцята сейфу. Дівчина спокійно переступила через невидиму нитку, стала на коліна біля сейфа й заходилася хутко вантажити його вміст до торбини.
Стенлі аж підскакував з нетерплячки.
— Ну, що там?
— Склянки з мулерами, кілька куль з елементалями... документи... і гроші. Багато грошей.
— Чудово! Швидше — в нас лише п’ять хвилин!
— Знаю.
Заховавши торбину, Кіті потихеньку залишила кабінет. Фред і Стенлі вже вилізли з вікна й нетерпляче чекали її надворі. Дівчина пройшла комору, перескочила через підвіконня й попрямувала до воріт. За мить вона озирнулась, ніби за якоюсь підказкою, і побачила, як Фред щось пожбурив у вікно комори.
Кіті заціпеніла: