Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 8)

Кіті раптово занудило. Тепер це відчуття не стосувалося роботи — воно виходило з глибин того казана люті, що вічно клекотав у її душі. Це відчуття з’явилося тому, що дівчина зненацька зрозуміла: всі їхні дії — марні й заздалегідь приречені. їм не вдасться нічого змінити. Поведінка натовпу переконала у цьому Кіті. Он, гляньте, — Амариліс схопили: біс узяв її під пахву й потяг, не зважаючи ні на сльози, ні на пручання. Чуєте, як натовп зойкнув? Ба ні! — хоробрий джин Бертілак підняв одного з бісів і жбурнув його через своє плече просто в багаття. А ось він помчав за іншим викрадачем — раз, два! — і зарубав його шаблею. Ура!!! Чуєте, як натовп радо реве?

Усе, що вони роблять — їхні викрадення, їхні сміливі атаки — не має для цього натовпу значення. Нічогісінько не зміниться! Завтра на вулицях, що ведуть до театру «Метрополітен», стоятимуть такі самі черги, й кулі-шпигуни спостерігатимуть за ними згори: чарівники знову будуть усюди й знову тішитимуться своєю захопленою владою.

Так завжди було. Так завжди буде. І хай там що вони робитимуть — це не призведе ні до чого.

4

Гамір на сцені вщухав. Натомість Кіті почула пташиний спів і далекий шум автомобілів. Подумки перед нею замість мороку театру постало світло того давнього дня.

Три роки тому. Парк. М’яч. їхній сміх. І катастрофа, що вдарила, наче грім серед ясного неба.

Усміхнений Якуб біжить їй назустріч. Важка й суха дерев’яна бита в руці.

Удар! Перемога! Вона пританцьовує з радощів...

І далекий брязкіт скла.

Як вони бігли, як тріпотіли їхні серця! А потім — ця тварюка на мості...

Кіті протерла очі кінчиками пальців. Ні, хіба все почалося саме того страшного дня? Перші тринадцять років свого життя вона нічого не знала про справжню сутність влади чарівників. А може, знала — тільки не усвідомлювала. Бо тепер, озираючись назад, вона бачила, що різні сумніви та здогади закрадалися в неї ще задовго до того...

***

Чарівники давно вже перебували в зеніті своєї величі, й ніхто не пам’ятав часів, коли все було по-іншому. Звичайному простолюду здебільшого не доводилося стикатися з чарівниками — ті трималися віддалік, мешкаючи або в центрі міста, або в передмістях, де вздовж широких зелених бульварів стояли мовчазні вілли. А між центром і передмістями тяглися вулиці, захаращені крамничками, фабриками й похмурими цегляними будинками. Часом чарівники проїздили тут своїми великими чорними автомобілями, та частіше про них нагадували тільки кулі-шпигуни, що раз по раз пролітали над вулицями.

— Кулі охороняють нас, — пояснив Кіті батько одного вечора, коли велика червона кулька проводжала дівчинку додому аж від самісінької школи. — Не бійся їх. Якщо ти хороша, вони не завдадуть тобі шкоди. їх повинні боятися погані людини — злодії і шкідники.

Проте Кіті все одно було страшно, й після того за нею вві сні частенько ганялися вогняні кулі.

Її батьки, одначе, не поділяли доньчиного страху. Ні тато, ні мама не були надміру вразливими, та водночас вони добре розуміли, який великий Лондон і яке маленьке місце вони посідають у ньому. Зверхність чарівників вони сприймали як щось природне — і незмінність цієї влади була їм цілком до душі. Часом вони навіть захоплювались нею.

— За нашого прем’єр-міністра я життя віддам! — казав часом батько. — Це велика людина!

— Він тримає цих чехів у шорах, — підтакувала мати. — Якби не він, їхні гусари давно б уже гарцювали Клепгемським проспектом. Тобі ж цього не хотілося б, любонько?

Так, Кіті, напевно, цього не хотілося б.

їхня родина мешкала в убогому будиночку на півдні Лондона, в передмісті Белгем. Будиночок був маленький: на долішньому поверсі містились вітальня, кухня та крихітна ванна, а на горішньому — невеликий коридорчик і дві спальні, доньчина та батьківська. В коридорчику стояло вузьке високе дзеркало, перед яким щоранку по черзі чепурилася вся сім’я. Батько завжди довго порався зі своєю краваткою. Кіті ніяк не могла зрозуміти, чому він то зав’язує, то розв’язує цю смужку матерії, сюди-туди пересовує її, адже різниці з того не було майже ніякої.

— Зовнішній вигляд — це найголовніше, Кіті, — говорив він, заклопотано вивчаючи кільканадцятий вузол. — На моїй роботі без гарного враження не обійтися.

Батько Кіті був довготелесий, жилавий чоловік з упертим обличчям і простакуватою мовою. Він керував відділом великої універсальної крамниці в центрі Лондона й дуже пишався такою відповідальністю. Очолював він відділ шкіряних товарів: то була велика простора зала з низькою стелею, освітлена помаранчевими лампами й заповнена дорогими шкіряними торбинками та валізами. Шкіряні товари вважалися за розкіш, тож і покупцями цього відділу були здебільшого чарівники.

Кіті зо два рази бувала в батька на роботі, й щоразу від набридливого запаху шкіри їй паморочилось у голові.

— Не заважай чарівникам, — повторював батько. — Це дуже поважні особи. Вони не люблять, коли хтось плутається в них під ногами, навіть таке гарненьке дівчатко, як ти.

— А як мені знати, хто чарівник, а хто ні? — питала Кіті. Їй тоді було сім років, і вона справді не зналася на таких речах.

— Ну, чарівники завжди ошатно вбрані, суворі й мудрі з обличчя і часто ходять із гарними ціпками. Від них пахне дорогими парфумами й трішки чарами — магічними пахощами, зіллями... Але якщо ти відчуєш цей запах — це значить, що ти підійшла до них надто близько! Краще зовсім до них не підходь.

Кіті щиро обіцяла, що так і робитиме. Коли покупці заходили до відділу шкіряних товарів, вона ховалася в найдальший куток і звідти зацікавлено оглядала їх. Усі вони справді були ошатно вбрані, з ціпками в руках, а щодо запахів, то за смородом шкіри їх було просто не чути. Та невдовзі дівча навчилося розпізнавати чарівників за іншими прикметами — за особливою холодністю їхніх очей, за владною й суворою поведінкою й за тим, як несподівано напружувався її батько. Щоразу, розмовляючи з чарівниками, він ставав якийсь незграбний, піджак у нього брався зморшками, а краватка нервово ковзала набік. Коли покупці щось казали йому, він тільки вклонявся й кивав. Хоч які непомітні були ці прикмети, Кіті їх вистачало: вони засмучували й навіть гнітили її, хоч мала й сама не знала, чому.

***

Мати Кіті приймала відвідувачів у конторі «Пер Палмера» — старої поважної фірми, що ховалася між численними палітурнями та друкарнями Південного Лондона. Контора постачала чарівникам гусячі пера для їхніх заклять. Писати гусячими перами було важко й незручно, тож чарівники дедалі рідше користувались ними. Службовці самої контори давно вже писали кульковими ручками.

Ця робота дозволяла матері Кіті частенько зустрічатися з чарівниками, бо вряди-годи хтось із них неодмінно заглядав до контори, щоб подивитися нову партію пер. Товариство цих осіб просто-таки захоплювало її.

— Яка вона розкішна! — часом розповідала мати. — Убрана в найкращу червоно-золоту тафту! З самісінької Візантії, я певна! А які величні в неї манери! Тільки лясне пальцями — і всі довкола скачуть, наче ті коники-стрибунці!

— Щось це надто вже нахабно, — озивалася Кіті.

— Ти для цього ще замала, любонько, — заперечувала мати. — Ні, то чудова жінка!..

Одного разу, коли Кіті було вже десять років, вона повернулася зі школи й побачила, як мати плаче на кухні.

— Матусю, що сталося?

— Е-е... нічого. Ой, про що це я? Просто мене трохи скривдили. Кіті, я боюся... боюся, що я втратила роботу. Лишенько, що ж ми скажемо татові?

Кіті посадила матір за стіл, заварила їй чаю й принесла печива. Мати довго схлипувала й бідкалася, та врешті розповіла правду. Старий пан Палмер пішов на спочинок. Його фірму перекупили троє чарівників, які не люблять простолюд. Вони привели з собою нових працівників, а половину попередніх — зокрема й матір Кіті — викинули геть.

— Вони не можуть так чинити! — заперечувала Юті.

— Звичайно, можуть, любонько. Це їхнє право. Вони захищають нашу країну, роблять нас наймогутнішим народом у світі... Тому в них безліч привілеїв! — мати витерла сльози й відсьорбнула чаю. —Та все одно мені трохи кривдно. Після стількох років...

Хоч як то було кривдно, та все одно то був останній день, коли мати Юті працювала в Палмера. Через кілька тижнів її подруга пані Гірнек, так само звільнена з роботи, знайшла їй місце прибиральниці в друкарні. Життя ніби знову налагодилось. Проте Юті не забула нічого.

***

Батьки Юті охоче читали газету «Таймс», яка публікувала щоденні новини про останні перемоги армії. Тут, вочевидь, уже багато років усе тривало як слід: володіння імперії зростали щомісяця, й багатства цілого світу пливли до її столиці. Та цей успіх коштував дорого: газета часто радила читачам стерегтися шпигунів та шкідників, засланих ворожими державами; ці шпигуни, мовляв, можуть спокійно мешкати з вами по сусідству й плекати свої підступні наміри, щоб погубити націю.

— Пильнуй, Юті, — радила доньці мати. — На таких дівчат, як ти, зазвичай не звертають уваги. Може, ти щось і помітиш.

— Еге ж, — похмуро додавав батько. — Особливо тут, у Белгемі.

Передмістя, де жила Юті, було здавна відоме своєю чеською громадою. Вздовж головної вулиці стояли ресторанчики, де подавали чеський борщ; на їхніх вікнах висіли щільні тюлеві завіски, а на підвіконнях стояли мальовані горщики з квітами. Перед ресторанчиками смагляві сиві вусані грали в шахи та скраклі, й численні тутешні фірми належали онукам емігрантів, що перебралися до Англії ще за Ґледстона.