Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 80)

— Як я розумію, ти зневірилася в цій стратегії?

— Атож! Після того, як через неї ми всі загинули...

— Крім тебе.

Її очі блиснули в темряві:

— Ти справді думаєш, ніби я переживу цю ніч?

Отут вона мала рацію.

— Заздалегідь ніколи не знаєш, — палко заперечив я. — Може, мій хазяїн і помилує тебе. Він уже врятував тебе від вовків.

Дівчина задерла ніс:

— Твій хазяїн? А як його звуть?

— Він називає себе Джон Мендрейк.

Присяга не дозволяла мені сказати більше.

— То це він? Отой бундючний бовдур?

— О, то ви вже зустрічалися?

— Аж двічі. За другим разом я добре натовкла йому пику.

— Та невже? Не дивно, що він про це мовчить!

Ця дівчина подобалась мені дедалі більше. Правду кажучи, вона була як ковток свіжого повітря. За всі довгі століття свого рабства я напрочуд мало спілкувався з простолюдом — чарівники здебільшого оточують нас таємничим ореолом і тримають далеко від звичайних людей. Усіх простолюдинів, з якими мені випадало по-справжньому розмовляти, можна перелічити по кігтях однієї лапи. Зазвичай це невдячна справа — щось на кшталт розмови дельфіна з устрицею, — та часом трапляються й винятки. Ця Кіті Джонс була одним з таких винятків. Мені подобалась її манера.

Я ляснув пальцями: невелике закляття Світла злетіло до стелі й примостилося між кроквами. Потім я витяг із найближчої купи сміття кілька дощок і шматків шлакоблоку і спорудив з них щось на зразок стільця.

— Сідай, — запропонував я. — Вмощуйся зручніше. Отак. То ти, виходить, натовкла Джонові Мендрейку пику?

Вона відповіла з похмурим задоволенням:

— Так. А тобі це, здається, до вподоби?

Я припинив хихотіти:

— А хіба це так помітно?

— Дивно. Адже ви з ним однаково сповнені злоби, й ти виконуєш будь-яку його забаганку.

— Сповнені злоби? Річ у тім, що він—хазяїн, а я — слуга, розумієш? Я — його раб! І я не маю вибору.

Її верхня губа скривилася:

— Ти просто виконуєш накази? Авжеж. Чудове виправдання!

— Ще б пак, якщо непослух означає певну загибель! Спробувала б ти сама, що таке Полум’я Знищення! А я подивився б, чи до вподоби це тобі.

Вона спохмурніла:

— Це просто побрехенька. Невже ти хочеш сказати, що коїш усе зло не з власної волі?

— Я висловився б трохи по-іншому, але в цілому — так. Усі ми — від бісів до афритів — коримося волі чарівників. І нічого з цим не можемо вдіяти. Ми в полоні. Ось, наприклад, зараз я мушу допомагати Мендрейкові й захищати його, чи до вподоби це мені, чи ні!

— Ганьба, — рішуче сказала вона. — Просто ганьба.

І справді, висловивши це вголос, я зрозумів, яка це ганьба. Ми, раби, провели стільки часу у своїх кайданах, що вже майже не говоримо про них[84]. Коли ж я почув у власному голосі покору й послух, мені стало огидно аж до глибини моєї сутності. Я спробував затамувати сором шляхетним гнівом.

— Але ж ми боремось! — заперечив я. — Ми застаємо їх зненацька, коли вони припускаються помилок, і викривляємо їхні накази, де тільки можемо! Ми під’юджуємо їх ворогувати один з одним, перегризати один одному горлянки! Ми надаємо їм змогу купатися в розкошах, аж поки їхні тіла розжиріють, а мізки так подурнішають, що вони вже не бачитимуть власного занепаду! Ми робимо все, що можемо. А це більше, ніж вдається вам — людям!

У відповідь дівча зареготало дивним, уривчастим сміхом.

— А що я, по-твоєму, намагалася робити всі ці роки? Дратувати уряд, викрадати артефакти, розбурхувати столицю — все це було марної Я могла б так само зробитися секретаркою, як і хотіла моя матуся... Мої друзі чи загинули, чи збочили з дороги, і все це через демонів, таких, як ти! І не кажи мені, що вас це не тішить! Ота тварюка в склепі раділа кожній секунді цього... — вона шалено здригнулася всім тілом, замовкла й заходилася терти долонями очі.

— Ну, бувають і винятки... — почав я й замовк.

Між нами ніби впала нетривка стіна: плечі дівчини затремтіли й вона зненацька заридала, аж пересмикуючись від довго стримуваного горя. Ридала вона мовчки, затиснувши рота кулаком, — немовби не хотіла мене бентежити. Я навіть не знав, що тут сказати. Все це було страшенно незручно. Плакала вона довго, тож я вмостився збоку, підібгавши ноги, чемно відвернувся і втупився в темряву.

Де ж цей хлопчисько? Гаразд, гаразд... Напевно, вичікує.

"Ганьба. Просто ганьба". Хоч як я силкувався забути ці слова, вони ніби далі лунали серед нічної тиші й гризли мене зсередини.

42

Кіті нарешті опанувала себе. Останні відчайдушні схлипування вщухли. Вона тяжко зітхнула. В напівзруйнованій будівлі було темно, крім невеликого простору під самісінькою стелею, де сяяв магічний вогник. Сяйво його вже послабшало. Демон сидів поруч, досі в подобі смаглявого хлопчини, вбраного в білу єгипетську спідничку. Обличчя його було обернене в інший бік, і магічне світло кидало тіні на тоненьку шию та голі плечі. Він здавався напрочуд худорлявим.

— Якщо це втішить тебе, — мовив демон, не обертаючись, — я знищив отого африта з могили.

Кіті кахикнула, випростала спину, відкинула волосся, що затуляло їй очі. Відповіла вона не одразу. Відчайдушна безнадія, що огорнула дівчину, коли демон поніс її в небо, змінилася раптовою скорботою за втраченими друзями. Кіті тепер було самотньо й наморочилось у голові. І все ж таки вона намагалася зосередитись.

Тікати? Так, можна спробувати втекти... Та не можна забувати про Якуба — треба його дочекатися. Якщо він, звичайно, справді прийде... Кіті спохмурніла: тут їй доводилось вірити демонові на слово. Може, все-таки краще втекти?.. Вона озирнулася, шукаючи натхнення.

— Ти вбив його? — байдуже запитала вона. — Як?

Поблизу було видно сходи: отже, вона принаймні на другому поверсі. Більшу частину вікон заколочено...

— Утопив у Темзі. Після стількох літ він геть збожеволів. Прив'язав свою сутність до Ґледстонових кісток. І не хотів — чи не міг — звільнитися. Сумна історія, але так уже вийшло. Він загрожував усьому живому — і джинам, і людям, — тож нехай краще спочиває на глибині в кількасот метрів.

— Умгу, зрозуміло...

Ось недалеко розбите вікно: може, вдасться вискочити надвір через нього. Демон, звичайно, може застосувати якусь магію, але стійкість допоможе їй — вона прорветься. Вискочить на вулицю, десь заховається...

— Сподіваюсь, ти не чинитимеш нічого необачного, — мовив зненацька хлопчина-єгиптянин.

Кіті винувато здригнулася:

— Ні.

— Щось ти задумала — це чути з твого голосу. Не роби цього. Я не вдаватимусь до магічної зброї. Я багато чого надивився. І твої здібності теж мені відомі — я вже бачив таке раніше. Я просто жбурну в тебе цеглиною, й квит.

Кіті прикусила губу й неохоче облишила думку про втечу... одначе ненадовго.

— Як це — «бачив таке раніше»? — запитала вона. — Тоді, в провулку?

Хлопчина позирнув на неї через плече:

— І тоді, звичайно, теж. Твої приятелі витримали досить потужне Пекельне Закляття. Проте я мав на увазі — раніше, задовго до того, як ваші дорогенькі лондонські чарівники задумали стрибнути вище голови. Часом таке трапляється. Рано чи пізно... До речі, тобі не здається, що цей клятий Мендрейк міг би вже й прийти, враховуючи, що поставлено на карту? Ми тут уже з годину сидимо крячкою.

Кіті насупилась:

— Тобто ти вже зустрічав таких людей, як я?

— Атож! Кількадесят разів. Як я розумію, чарівники не дають вам читати книжки з історії — немає нічого дивного, що ти така незнайка, — демон, не підводячись, обернувся до неї. — А як іще, по-твоєму, занепав Карфаген? А Персія? А Рим? Звичайно, їх оточували вороги, ладні скористатися слабкістю великих імперій, та насправді їх знищили внутрішні чвари. Ромул Авґустул, скажімо, провів половину свого царювання за приборканням власного народу, і увесь цей час Італію грабували вусаті остготи. Імператорські джини, бач, більше не мали влади над плебеями. А чому? Бо серед плебеїв з’явилося багато таких, як ти, — стійких до магії. Вибухи, Потоки, Пекельні Закляття — все це ледве обпалювало їм бороди. Люди врешті це зрозуміли і схотіли добитись якихось прав, скинути чарівників. Запанував такий безлад, що ніхто й не помітив варварських орд, аж поки ті зруйнували Рим, — хлопчина почухав носа. — Як на мене, то було певне полегшення. Новий початок, і таке інше. Після цього у Вічному місті довго-довго не було чарівників.

Кіті розгублено заморгала. Історію вона знала поганенько, тож усі ці імена й назви майже нічого для неї не означали. Проте сама думка була для неї зрозуміла—й від того ще більше несподівана.

— Ти хочеш сказати, що римляни здебільшого були стійкі до магії?

— Аж ніякі Хіба що відсотків з тридцять. Звичайно ж, різною мірою. Для хорошого повстання більше й не треба.

— Але ж нас ніколи не було більше одинадцяти! А Лондон такий величезний!

— Одинадцяти відсотків? Для початку непогано...