Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 79)
— Ой! Моя нога! Ой! A-а! Це ж срібло, хай тобі дідько! Ану припини!
Дівча раз по раз штрикало мене кинджалом у лапу біля самісіньких кігтів. Тільки уявіть — у ту саму лапу, що не давала їй упасти на закіптюжені димарі Східного Лондона! Це вже занадто! Я натякнув на це з усім своїм природженим красномовством.
— Не треба лаятися, демоне, — відповіла вона, облишивши на мить мене штрикати. Через шалений вітер голос її лунав кволо й пискливо. — Мені байдуже. Я хочу померти.
— Будь певна, якби я міг посприяти тобі... Припини!
Новий болючий укол — і новий напад нудоти. Від срібла мене завжди нудить. Ще трохи — й ми обоє звалимося вниз! Я добряче трусонув дівча — так, що воно мало не відкусило собі язика, — й кинджали попадали в нього з рук. Проте воно й тут не заспокоїлось — заходилося борсатись і викручуватись із моїх лап. Птах Рок міцніше стиснув кігті:
— Припини крутитися, дівчатко! Впустити я тебе не впущу, а от потримати над димарем чинбарні можу.
— Мені байдуже!
— Або занурити тебе в Темзу.
— Мені байдуже!
— Чи занести до очисних споруд у Розергайті, й там...
— Мені байдуже, байдуже, байдуже!
Здавалося, зараз її поб’є грець від люті й горя, тож мені знадобилася вся сила птаха Рока, щоб не дати їй вирватись.
— Кіті Джонс! — промовив я, не зводячи очей з вогнів Північного Лондона. — Невже ти не хочеш знову побачити Якуба Гірнека?
Отут вона замовкла, скорилася й замислилася. Кілька хвилин ми летіли серед любої тиші. Я використав цей перепочинок, щоб трохи покружляти над дахами — подивитись, чи немає довкола куль-шпигунів. Усе було гаразд. Ми полетіли далі.
Потім звідкілясь із-під мене долинув голос — трохи стриманіший, ніж досі, але так само запальний.
— Демоне, — запитав він, — чому ти не дав вовкам розтерзати мене? Я знаю, що ти й твої господарі все одно збираєтесь убити мене.
— Щодо цього я нічого сказати не можу, — відповів птах Рок. — Проте можеш подякувати мені, якщо захочеш.
— Ти зараз несеш мене побачитися з Якубом?
— Так. Якщо все вийде, як задумано.
— А потім?
Я помовчав. Мені саме сяйнула чудова думка.
— Ну? Відповідай! І кажи правду, якщо можеш!
Птах Рок відповів поблажливим тоном, намагаючись змінити тему:
— Я б на твоєму місці був обережніший, люба. Це нерозумно — кепкувати, коли ти висиш у повітрі[78].
— Ти ж усе одно не впустиш мене. Сам щойно казав.
— Отакої! Я й забув! — птах Рок зітхнув. — Правду кажучи, я не знаю, що тебе чекає. А тепер хвилинку помовч. Я заходжу на посадку.
Ми поринули в темряву, перетнули океан жовтогарячих вогнів і спустились на вулицю, де колись ми з хлопчиськом ховалися під час пожежі в Андервуда. Зруйнована бібліотека стояла на своєму давньому місці: я бачив її темні обриси, затиснуті між двома яскраво освітленими крамничками. За останні роки будівля зазнала ще більшої руїни: в даху — на місці великого скляного вікна — тепер видніла здоровенна діра. Наближаючись до неї, птах Рок трохи зменшився, старанно розрахував посадку і опустив дівча в діру ногами вперед, наче лист у поштову скриньку. Ми опинилися в просторі, схожому на печеру й освітленому то там, то тут смугами місячного проміння. Лише на безпечній відстані від підлоги, захаращеної сміттям, я випустив дівчину[79]. Вона з криком упала на землю й покотилася вбік.
Я сів трохи віддалік і роздивився її як слід. Еге ж, це те саме дівча з провулку, що намагалося відібрати в мене Амулет Самарканда. Тепер воно виросло, схудло й здавалося втомленим, обличчя витяглось і зблідло, очі дивилися насторожено. Мабуть, кілька останніх років далися їй взнаки, а вже кілька останніх хвилин — і поготів. Одна рука немічно висіла, плече було розпанахано, й на ньому засохла кров. Проте погляд її був, як і раніше, зухвалий. Дівчина обережно підхопилася й, випнувши підборіддя, вирячилась на мене крізь місячне проміння.
— Щось тут не дуже затишно, — пхикнула вона. — Ти що, не міг вибрати чистішого місця? Я сподівалася принаймні на Тауер.
—Тут затишніше, ніж у Тауері. Повір мені, — відповів птах Рок, гострячи кіготь об стіну. Я був не в гуморі, щоб розбалакувати.
— Ну, й що ж далі? Де Якуб? Де чарівники?
— Скоро прибудуть.
— Скоро? Ото ще мені диво! — вона взялася в боки. — Я думала, ти спритніший. А тут — сміх та й годі!
Я підняв свою велетенську чубату голову.
— Послухай-но! — мовив я. — Не забувай, що я тільки-но врятував тебе з лабетів нічної поліції. Могли б мені й подякувати, панночко!
Птах Рок промовисто постукав кігтями об підлогу й поглянув на дівчину такими очима, що будь-який перський моряк давно кинувся б за борт.
Дівчина відповіла мені кислим поглядом:
— Іди ти до дідька, демоне! Я зневажаю й тебе, й твою злобу. Ти не залякаєш мене!
— Та невже?
— Еге ж. Ти просто дурне бісеня. І пір’я в тебе запліснявіле.
— Що? — птах Рок поспіхом оглянув себе. — Бридня! Це просто так здається в місячному світлі.
— Цікаво, як воно ще не повипадало! Я бачила голубів з кращим пір’ям!
— Послухай-но...
— Я нищила
От нахабне дівчисько!
— Славетний птах Рок — не єдина моя подоба, — відповів я з гіркою величчю.—Це лиш одне із сотень облич, які я здатен прибирати. Ось поглянь...
Птах Рок нашорошив пір’я. Я по черзі перетворився: на страхітливого мінотавра з кривавими очицями, з пащі якого текла піна; на гранітну химеру, що хижо клацала щелепами; на велетенську змію, що плювалася отрутою; на привид, який моторошно стогнав; на оживлений труп, що йшов кімнатою, й на ацтекський череп, що ширяв у повітрі, виблискуючи в пітьмі. Одне слово, найкращі зразки найогиднішого.[80]
— Ну? — значуще поцікавився череп. — Що ти скажеш тепер?
Дівчина гучно ковтнула слину.
— Непогано, — зізналася вона. —Тільки всі ці подоби надто вже великі й показні. А от щось невеличке тобі не під силу.
— Ще й як під силу!
— Не під силу перетворитись на щось маленьке — скажімо, таке, щоб залізти... хоча б до тієї пляшки!—стежачи краєм ока за мною, вона показала на шийку пляшки з-під пива, що стриміла з купи сміття.
Давня витівка! Таке мені пропонували вже з сотню разів! Череп повільно загойдався в повітрі і всміхнувся[81]:
— Хороша спроба. Але я на таке давно вже не ловлюся[82]. А тепер, — провадив я, — може, сядеш і відпочинеш? Ти натомилася, як собака.
Дівчина пирхнула, набундючилась і, скривившись від болю, згорнула на грудях руки. Я бачив, як вона озирається, шукаючи виходу.
— Тільки без штучок, — попередив я. — Бо зараз дістанеш деревиною по голові.
— В зуби її візьмеш, чи що?
Ого, яка гордунка! Череп у відповідь зник — і обернувся на Птолемея. Я обрав цю подобу мимоволі — просто вона завжди була моєю улюбленою[83], — та щойно я перемінився, як вона здригнулась і позадкувала:
— Це ти! Отой демон у провулку!
— Ну й чого так хвилюватися? Я тоді не займав тебе. Це ти на мене накинулась.
Дівчина знову пирхнула:
— Еге ж, то правда. Тоді мене теж ледь не зловила нічна поліція.
— Слід бути обачнішою. А навіщо вам тоді знадобився Амулет Самарканда?
Дівчина спантеличено поглянула на мене:
— Що? Отой камінець? Він же був чарівний, хіба ні? Ми тоді викрадали магічні артефакти. То була мета нашого товариства — грабувати чарівників і намагатись використовувати їхнє знаряддя. Дурна ідея. Справді дурна, — вона копнула цеглину. — О-ой!