Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 78)

Якуб Гірнек жалібно підняв руку:

— Пробачте, сер...

— Що?

— Пане Мендрейку, я трохи змерз...

— То встаньте й погуляйте кімнатою. Тільки щоб я не бачив цих дурних шкарпеток!

Гірнек, щільно закутавшись у шинель, взявся походжати кімнатою; його смугасті, наче льодяники, шкарпетки зухвало визирали з-під піжамних штанів.

— Просто не віриться, що хто-небудь ризикуватиме життям заради такого типа, — зауважив джин. — Навіть на місці рідної матусі я відвернувся б від цього Гірнека!

— Ти не бачив цієї Кіті, — заперечив Натаніель. — Вона прийде по нього.

— Не прийде, — Гірнек тепер стояв біля вікна й почув останні слова. — Колись ми приятелювали, але тепер між нами нічого немає. Я її вже кілька років не бачив.

— І все-таки вона прийде, — наполягав Натаніель.

— Відтоді, як... як моє обличчя було спотворено, — провадив юнак. Голос його тремтів з жалю до себе.

— Слухай-но, ти вже набрид мені! — вибухнув гнівом Натаніель. — Все в тебе гаразд з обличчям! Говорити можеш? Бачити й чути можеш? От і гаразд. Годі нарікати! Мені й гірші лиця траплялися!

— От і я йому те саме казав! — джин недбало підвівся й тихо зіскочив з комода. — Знайшов чого бідкатися! Поглянь на своє обличчя — ти теж назавжди зостанешся таким, однак не боїшся показуватись цілому світу! Що вас обох по-справжньому псує, то це зачіска. Навіть борсучі хвости — й ті бувають охайніші! Ану, дайте мені ножиці й п’ять хвилин часу..

Натаніель вирячив очі. Він спробував навести в кімнаті хоч якийсь лад. Ухопивши Гірнека за комір, він обернув його геть від вікна.

— Ходіть назад до стільця! — гаркнув він. — Сідайте! Ащодо тебе, — звернувся він до джина, — то цю адресу мали передати дівчині кілька годин тому. Напевно, вона вже в дорозі — й з посохом, бо зараз це найпотужніша зброя в її руках. Коли вона з’явиться на сходах, куля-шпигун це помітить, і тут пролунає сигнал тривоги. Ти повинен її роззброїти, тільки-но вона сюди зайде, а потім передати посох мені й запобігти її втечі. Зрозумів?

— Авжеж, начальнику! Ба більше: ти це кажеш уже вчетверте, якщо не вп’яте.

— Найголовніше, пам’ятай про посох. Це надзвичайно важлива річ.

— Кому ж іще знати це, як не мені? Не забувай: я бачив падіння Праги...

Натаніель пирхнув і знову взявся походжати кімнатою. Аж тут із вулиці долинув якийсь гамір. Хлопчина здивовано обернувся до джина:

— Що це таке?

— Голос. Людський.

— Чуєш?.. Знову!

— Хочеш, я погляну? — джин показав на вікно.

— Тільки щоб тебе не помітили!

Хлопчик-єгиптянин побокував до вікна — й пропав. Полотном пробіг жук-скарабей. Десь за вікном спалахнуло яскраве світло. Натаніель нервово тупцяв посеред кімнати:

— Ну, що?

— Здається, прийшла твоя дівчина, — джинів голос лунав ніби здалека. — Може, поглянеш сам?

Рвучко відсунувши полотно, Натаніель визирнув з вікна — саме вчасно, щоб помітити, як ближче до дальнього кінця завулка з’явилась невисока вогненна стіна. Вогонь майже відразу згас. Завулок, щойно безлюдний, був повен тіней — хтось із них біг на двох ногах, хтось на чотирьох, а дехто ніяк не міг обрати, що з цього краще, але все-таки теж вистрибував у яскравому місячному світлі. Щось затріскотіло, потім завило. Натаніель відчув, як блідне його обличчя.

— Хай йому біс! Нічна поліція!

Гримнув ще один вибух. Підлога під ногами здригнулася. Тоненька жвава двонога постать перебігла вулицю і майнула до свіжого отвору в стіні будинку. Один з вовків погнався за нею, та його збило з ніг новим вибухом.

Жук-скарабей підбадьорливо свиснув:

— Яке вдале використання кулі з елементалями! Кмітливе дівча. Та все одно — навряд чи йому пощастить утекти від цілого загону.

— Скільки їх там?

— З десятеро, а може, й більше. Поглянь, онде вони скачуть дахами.

— Гадаєш, вони спіймають її?

— Спіймають і зжеруть. Вони розлючені й жадають крові.

— Гаразд... — Натаніель відійшов від вікна. Він прийняв рішення.

— БартімеусеІ—наказав він. — Піди й забери її. Ми не можемо ризикувати тим, що її вб’ють.

Жук-скарабей обурено відповів:

— Ще одна славна роботка! Чудово. Ти певен? Це значить, що ти кидаєш виклик самому начальникові поліції!

— Якщо пощастить, він навіть не дізнається, що це я. Занеси її... — Натаніель швиденько подумав і ляснув пальцями, — до старої бібліотеки — тієї, де ми з тобою ховались від Лавлейсових демонів. А я заберу полоненого й зустрінуся з тобою згодом. Нам усім треба забиратися звідси.

— Отут я з тобою згоден. Гаразд. Ану, відійди.

Жук відбіг підвіконням якнайдалі від вікна, піднявся на задні ніжки й показав вусиками на шибку. Блиснув спалах, війнуло жарким повітрям. У склі з’явилась нерівна діра. Жук розправив крильця і з гудінням зник у темряві.

Натаніель озирнувся — саме вчасно, щоб побачити стілець, який летів просто йому в голову.

Приголомшений, хлопець упав на підлогу. В очах усе закрутилось: одним оком Натаніель побачив Якуба Гірнека, що кинув стілець убік і помчав до дверей. Хлопець вигукнув закляття арамейською мовою: біля його плеча з’явилося бісеня й пожбурило блискавкою в задню частину Гірнекових піжамних штанів. Затріскотіла підпалена матерія, пролунав зойк. Бісеня, зробивши свою справу, зникло. Гірнек зупинився, вхопився за сідниці, але тут-таки знову пошкутильгав до дверей.

Натаніель тим часом уже підхопився. Він кинувся вперед, нахилився, незграбно вхопив одну Гірнекову ногу в смугастій шкарпетці й смикнув її вбік. Гірнек упав. Натаніель навалився на нього й заходився шалено лупцювати по обличчю; Гірнек відповідав тим самим. Кілька хвилин вони отак качалися по підлозі.

— Що за огидне видовище!

Натаніель, що саме скубав Гірнека за волосся, завмер. Тоді поволі підняв голову.

На дверях стояла Джейн Фаррар, а з-за її плечей виглядали двоє кремезних чолов’яг із нічної поліції. На Джейн була свіжовипрасувана уніформа й кутастий кашкет «Сірих Спин». Очі її аж палали відвертим презирством. Один з полісменів, що стояли за нею, басовито гаркнув.

Натаніель спробував хоч якось пояснити те, що тут коїлось, одначе так і не зміг нічого придумати. Джейн Фаррар скрушно хитнула головою.

— Як низько часом падають могутні, пане Мендрейку! — сказала вона. — Облиште, якщо можете, цього напіводягненого простолюдина. Вас заарештовано за зраду.

41

На вулиці — вовкулаки, позаду — в будинку — Натаніель. Що ви обрали б на моєму місці? Правду кажучи, я радів уже з того, що хоч ненадовго звідти вирвався.

Поведінка хлопця тривожила мене дедалі більше. За ті роки, що минули від нашої першої зустрічі, він — безперечно, завдяки дбайливому вихованню Вайтвел — перетворився на малого підлабузника, що старанно виконує накази й водночас шукає змоги для власного просування. Тепер він із власної волі пнеться зі шкіри, діє потаємно — і багато чим ризикує. Сам він до такого додуматись не міг. Хтось підучив його; хтось смикає його за ниточки, мов ляльку. Я міг би багато чого сказати про Натаніеля — дещо навіть таке, що по-люд-ськи й не висловиш, — та ніколи ще він не поводився отак по-ляльковому.

Справи, схоже, ставали кепськими.

Унизу панував безлад. По вулиці всюди, серед куп битої цегли й скла, лежали поранені вовкулаки. Вони корчилися, стогнали й хапалися за боки, змінюючи подобу з кожною новою судомою. Людина, вовк, людина, вовк... Це найголовніша проблема перевертнів: контролювати її не можна. Біль чи потрясіння — і подоба змінюється сама собою[76].

«Це дівчисько впоралося якнайменш із п’ятьма, — подумав я. — Крім того, якого рознесло на шматки кулею з елементалями». Проте ще декілька вовкулак метушились завулком цілісінькі, тоді як інші, трохи кмітливіші, гарячково видряпувались на дах по димарях чи шукали пожежні драбини.

Живими їх залишилося дев’ятеро чи десятеро. З такою кількістю перевертнів не впоратися жодній людині.

І все ж таки дівчина досі боролася: тепер я бачив її — неве-личку постать, що крутилася на даху. В обох її руках щось виблискувало — вона відчайдушно вимахувала своєю зброєю, намагаючись утримувати на відстані трьох вовків. Та чорні силуети щомиті наближалися до неї.

Жук-скарабей, за всіх своїх переваг, безпорадний у бою. До того ж із цими коротенькими крильцями мені знадобилася б принаймні година, щоб дістатися до місця подій. Тому я перемінив подобу, зо два рази махнув широкими червоними крилами — і за мить опинився просто над вовкулаками. Мої крила затулили місяць, зануривши чотири постаті на даху в найчорнішу темряву. Для більшої переконливості я виверг моторошний крик, із яким птах Рок падає на слонів, щоб викрасти їхнє дитинча[77].

Усе це справило належний ефект. Один з вовків перелякано наїжачився, відскочив на метр і з виттям зник за парапетом. Інший став дибки — й дістав удар пташиними кігтями прямісінько в груди. Він підлетів у повітря, мов волохатий футбольний м’яч, і з гуркотом приземлився десь за димарем.

Третій, що по-людському стояв на задніх лапах, був спритніший і кмітливіший. Поява птаха Рока не меншою мірою приголомшила й дівчину: вона роззявила рота, здивовано зирячи на моє розкішне пір’я, і опустила свої кинджали. Вовк відразу мовчки стрибнув на неї, цілячи в горло.

Його зуби гучно клацнули в порожнечі, розсипавши довкола яскраві іскри.

Дівчина була вже за кілька метрів від мене й піднімалася вище. Розпатлане волосся затуляло їй обличчя; ноги пацали над дахом, що стрімко меншав, і над завулком, повним перевертнів. Обурене і розчароване виття невдовзі вщухло внизу — і ми зненацька залишилися самі, високо над незліченними вогнями міста. Мої рятівні крила несли її до тихого пристановища.