Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 82)

— Еге ж, тобі важко...

Джин стенув плечима:

— Таке воно, життя. Вибору в нас немає. Тому мені й стало цікаво, навіщо ти прийшла рятувати Гірнека. Зрозумій сама: вчинок то був дурний, і ніхто тебе не змушував це робити. Тебе ніхто нічого робити не змушує. Ти чиниш по-дурному, але з найкращих міркувань. Повір, мені так приємно це бачити після стількох років на службі в чарівників...

— І зовсім не по-дурному! — заперечила Кіті. — А ти давно служиш чарівникам?

— П’ять тисяч років. Чи навіть більше. Щоправда, з перервами на одне-два століття, але варто занепасти одній імперії, як їй на зміну негайно з’являється інша. Британія — лише остання з них.

Кіті поглянула в пітьму:

—То врешті має занепасти й Британія...

— Атож. Вона вже береться тріщинами. Більше читай—тоді зрозумієш загальні тенденції. Ого, внизу хтось є! Нарешті...

Хлопчина підхопився. Кіті теж підвелася. Вона так само почула зі сходів шаркотіння ніг і приглушену лайку. Її серце шалено закалатало. Дівчина знову подумала, чи не краще буде втекти, й затамувала це поривання.

Джин з усмішкою поглянув на неї. Блиснули сліпучо-білі зуби.

— Ти знаєш, із тобою було приємно побалакати, — сказав він. — Сподіваюсь, мені не накажуть убити тебе.

Дівчина з демоном стояли поряд у темряві й чекали. Кроки на сходах гучнішали.

43

Натаніеля привезли до Вайтголлу в броньованому лімузині, в супроводі Джейн Фаррар і трьох мовчазних службовців нічної поліції. Ліворуч від нього сидів Якуб Гірнек, праворуч — полісмен. Натаніель помітив, що полісменові штани геть подерті, а нігті на великих мозолястих руках обламані. Повітря було повне різкого мускусного запаху. Хлопець поглянув на Джейн Фаррар, що незворушно сиділа попереду, і зненацька впіймав себе на думці — чи не вовкулака й вона. Проте навряд: дівчина була надто стриманої вдачі й стрункої статури. Щоправда, напевно тут ніколи не скажеш...

У Вестмінстер-Голлі Натаніеля з Якубом відвели прямісінько до великого приймального залу, де під стелею мерехтіли кулі-шпигуни, а за полірованим столом сиділи прем’єр-міністр та інші високі особи. На столі перед міністрами не було жодних лакоминок, що свідчило про надзвичайну серйозність ситуації. Перед кожним стояла лише пляшечка з мінеральною водою й склянка. Начальник поліції сидів тепер на почесному місці біля прем’єр-міністра, і його лице аж світилося задоволенням. Панну Вайтвел відтіснили кудись на протилежний кінець стола. Натаніель навіть не поглянув на неї. Він не зводив очей з прем’єр-міністра, намагаючись хоч щось угадати з його обличчя, проте пан Деверо втупився вниз, у стіл.

Нікого, крім старілих міністрів, тут не було. Не було й пана Мейкпіса.

Полісмени, що конвоювали Натаніеля, віддали честь Дювалеві й за його знаком покинули зал. Джейн Фаррар виступила вперед і делікатно кахикнула.

Пан Деверо підняв голову. Він зітхнув як людина, що їй належить виконати вельми прикрий обов’язок.

— Слухаю вас, панно Фаррар. Ви хотіли про щось доповісти?

— Так, сер. Пан Дюваль уже повідомив вас про подробиці?

— Так, він дещо згадував. Коротше, будь ласка.

— Дякую, сер. Ми вже кілька днів спостерігали за діяльністю Джона Мендрейка. Нашу увагу привернули деякі дрібні суперечності в його нещодавніх діях: останнім часом його вчинки стали підозріло двозначні й непослідовні.

— Я заперечую! — якомога улесливіше перервав її Натаніель. — Мій демон знищив збожеволілого африта. Що ж тут двозначного?

Пан Деверо підняв руку:

— Так-так, Мендрейку. Я ще надам вам слово. А поки що мовчіть, будь ласка.

Джейн Фаррар знову кахикнула:

— Дозвольте уточнити, сер. Останні кілька днів Джон Мендрейк неодноразово їздив Лондоном з незрозумілою метою. І це — під час кризи, коли всі чарівники мали залишатись у Вестмінстері для отримання наказів. Сьогодні по обіді, коли він знову відбув у невідомому напрямку, ми відрядили за ним кулі-шпигуни. Ми стежили за ним аж до будинку в Східному Лондоні, де він зустрівся зі своїм демоном і цим підозріливим юнаком. Вони зупинилися там, явно на когось чекаючи. Ми вирішили виставити поблизу кількох нічних полісменів. Сьогодні проти ночі поблизу будинку з’явилася дівчина, що прямувала туди. Коли полісмени зупинили її, вона вчинила опір арешту. Дівчина була серйозно озброєна: двоє наших людей загинули, а четверо тяжко поранені під час сутички. Наші полісмени, однак, уже готові були затримати її, коли раптом з’явився демон пана Мендрейка й допоміг підозрюваній утекти. Саме тоді я й вирішила заарештувати пана Мендрейка.

Прем’єр-міністр відсьорбнув води:

— А що то за дівчина?

— Ми вважаємо, сер, що вона — один з членів Спротиву. Та, що вижила після нападу на абатство. Мендрейк, вочевидь, уже деякий час підтримував з нею зв’язок. Саме він допоміг їй уникнути правосуддя. Я вважаю, що найкраще буде винести цю справу на ваш розгляд.

— Так, справді, — чорні очі пана Деверо деякий час вивчали Натаніеля. — А коли ваші люди зупинили дівчину, Ґледстонів посох був у неї?

Джейн Фаррар набундючила губи:

— Ні, сер, посоха в неї не було.

— Дозвольте, сер, я все поясню...

— Ні, Мендрейку, не дозволяю. Ви хочете щось додати, Генрі?

Начальник поліції під час доповіді своєї підлеглої нетерпляче совався в кріслі. Тепер він подався вперед і поклав свої міцні руки на стіл долонями вниз. Він повільно крутив головою, обводячи очима всіх міністрів по черзі.

— У мене, Руперте, давно вже були підозри щодо цього хлопчиська, — почав він. — Ще коли я вперше його побачив, то сказав собі: «Цей Мендрейк напрочуд талановитий і завзятий, але щось у ньому не так — якийсь він потайний». Тож тепер ми знаємо все: до чого він прагнув, як утерся в довіру до бідолашної Джесіки, як вона — попри його юний вік — надала йому відповідальну посаду в Міністерстві внутрішніх справ... Що входило до його обов’язків? Викрити Спротив, знищити його і зробити наші вулиці безпечними для всіх нас. А що відбулося за останні місяці? Спротив дедалі тільки дужчав. Вінцем його терористичної діяльності стало пограбування могили нашого Засновника. А решту їхніх злочинів важко й перелічити: Британський музей, крамниці на Пікаділлі, Національна галерея — всі вони піддалися нападам, а винних і досі не знайдено...

Натаніель у гніві ступив уперед:

— Я вже багато разів казав, що Спротив тут ні до чого...

Аж тут у повітрі перед ним з’явилася зелена драглиста стрічка, яка щільно обкрутилася навколо його голови, боляче стягнувши її й заліпивши рота. Пан Мортенсен опустив руку:

— Будь ласка, Дювалю, далі.

— Дякую, — начальник поліції змахнув руками. — І що ж? Спочатку ми з панною Фаррар вважали, що ця дивовижна смуга невдач — просто наслідок Мендрейкової недосвідченості. Та потім подумали: чи не може це бути чимось більшим? Чи не може цей талановитий і амбітний юнак бути учасником якоїсь серйознішої змови? Ми почали придивлятися до нього. Після зруйнування музею він влаштував оту сумнівну подорож до Праги, де — хоч у тамтешніх його діях зостається чимало непевного — зустрічався з іноземними чарівниками. Еге ж, це просто жах, панно Малбінді! Хтозна, якої шкоди завдав цей хлопчисько, які таємниці він виказав? Відомо тільки, що під час візиту пана Мендрейка було вбито одного з наших кращих празьких шпигунів, людину, яка вірно служила нам стільки років!

Міністри глухо загомоніли. Пан Дюваль затарабанив по столу товстими, наче сосиски, пальцями:

— Мендрейк поширював неймовірні чутки щодо лондонських атак, наголошуючи, що за ними може стояти ґолем — так, панно Малбінді, ви добре розчули: саме ґолем! Хоч як це смішно, він, вочевидь, легко забив баки бідолашній Джесіці й використав побрехеньку про ґолема як привід до своєї празької подорожі. Він повернувся без жодного доказу своїх безглуздих припущень, і невдовзі — як ми щойно чули — був спійманий на зносинах із Спротивом і ворожих діях щодо нашої поліції! Цілком зрозуміло, що він хоче привласнити Ґледстонів посох! Можливо навіть, що саме він і під’юдив зрадників розграбувати могилу! Я пропоную негайно відпровадити пана Мендрейка до Тауера й піддати належному допиту. Ба більше, я беруся взятися за це сам.

Цього разу гомін був схвальним. Пан Деверо стенув плечима. З міністрів лише панна Вайтвел сиділа мовчки, з кам’яним обличчям. Гладкий Фрай, міністр закордонних справ, сказав:

— От і гаразд. Мені цей хлопчисько ніколи не подобався. В нього надто довге волосся й нахабне лице. Які методи ви збираєтеся застосувати, Дювалю?

— Може, Колодязь Каяття? Занурити його туди аж по самісінький ніс, хай повисить так із ніч. Це зазвичай додає зрадникові балакучості, якщо, звичайно, мурени не відкусять йому язик...

Фрай кивнув:

— Так, мурени... До речі, як щодо другої вечері?

Пан Мортенсен подався вперед:

— А Підйомна Лебідка, Дювалю? Теж дуже дієвий спосіб...

— Як на мене, найкраще — це Скорботна Куля. Випробуваний метод...

— А може, по кілька годин того й того?..

— Можна. То я заберу цього мерзотника, Руперте?

Прем’єр-міністр замислено надув щоки, глибше вмостився в кріслі і з ваганням промовив:

— Гадаю, що так, Генрі. Гадаю, що так.

Пан Дюваль ляснув пальцями. З темного кутка виступили четверо нічних полісменів — один за одного кремезніший. Крокуючи в ногу, вони рушили до полоненого: їхній начальник тим часом діставав з-за пояса вузенькі срібні кайданки. На це Натаніель, який і до того вже відчайдушно борсався й вимахував руками, зреагував так бурхливо, що з-під кляпа вирвався приглушений крик. Прем’єр-міністр ніби щось пригадав. Він підняв руку: