Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 84)

— Ні.

Дівчина кволо всміхнулася:

— Я... я прийшла врятувати тебе.

Цього разу юнак у відповідь силувано кивнув. Фоліотові кігті повернулися на місце. Гірнекові губи знову розтяглись у фальшивій усмішці, та я бачив, що хлопець відчайдушно намагається попередити дівчину поглядом.

— Не хвилюйся, Якубе, — твердо промовила дівчина. — Я витягну звідси нас обох.

Еге ж, усе це було дуже зворушливо — просто-таки до сліз, і я бачив, що мій хазяїн не помилився: дівча справді щиро віддане хлопцеві[86]. Натаніель спостерігав за їхньою зустріччю пильно й розважливо.

—Я прийшов до вас із чесною пропозицією, панно Джонс, — почав він, безсоромно брешучи. Фоліот, що сидів на Гірнеко-вій шиї, вирячив очі й нечутно захихотів.

Навіть якби я захотів попередити дівчину про цього фоліота, заговорити з нею зараз — коли мій хазяїн стояв переді мною, — було неможливо[87]. До того ж він тепер був не єдиною проблемою: під стелею я помітив дві червоні кулі. Чарівники здалека спостерігали за нами. Не варто було шукати прикрощів на свою голову. Отож, як і завжди, я немічно стояв збоку й чекав наказів.

— Я прийшов до вас із чесною пропозицією, — повторив мій хазяїн. Він простяг руки[88] долонями вгору—на знак своїх мирних намірів. — Ніхто, крім мене, не знає, що ви тут. Ми самі.

Знову брехня! Кулі-шпигуни над нами кокетливо сховалися за крокви, ніби збентежившись. Фоліот скривив обурену гримасу. Гірнекові очі дивились на дівчину з благанням, проте вона нічого не помічала.

— А вовки? — коротко запитала вона.

— Вовки далеко. Вони, як мені відомо, досі шукають вас, — він легенько всміхнувся. — Навряд чи ви можете вимагати від мене ще якихось доказів моїх добрих намірів. Якби не я, від вас тепер залишилася б купа кісток у завулку.

— Останній раз. коли ми з вами бачилися, ви були не такі ласкаві.

— Так, це правда, — Натаніель церемонно, принаймні так йому здавалося, вклонився. Щоправда, з його розпатланим волоссям і широченними манжетами цей уклін скидався радше на спотикання. — Пробачте, що я тоді так поспішав.

— Ви досі сподіваєтесь заарештувати мене? Як я розумію, ви саме для цього й викрали Якуба.

— Так, я подумав, що це допоможе витягти вас із схованки. Але заарештовувати... це, правду кажучи, залежить від вас. Можливо, ми зуміємо домовитись.

— Далі, будь ласка.

— Та для початку., може, ви голодні? Чи вам потрібна перша допомога? Я бачу, що ви поранені й натомлені. Я можу послати свого раба, — він ляснув пальцями в мій бік, — і він принесе сюди все, що вам завгодно: їжу, тепле вино, прохолодні напої... Тільки попросіть, і все буде зробленої

Дівчина хитнула головою:

— Не потрібна мені ваша чарівна гидота.

— Але ж чогось ви все-таки потребуєте? Перев’язки? Духмяного зілля? Віскі? Бартімеус роздобуде все це негайно — тільки оком моргніть.[89]

— Ні, — відповіла вона з кам’яним обличчям, не слухаючи його облесних слів. — То що ж у вас за пропозиція? Як я розумію, вам потрібен посох?

Почувши це слово, Натаніель перемінився на обличчі. Можливо, його вразила щирість дівчини—чарівники нечасто бувають такі відверті й чесні. Він поволі кивнув:

— Посох у вас?

Його тіло заціпеніло в напруженні. Він навіть не дихав.

— У мене.

— Чи можете ви швидко відшукати його?

— Можу.

Він зітхнув з полегшенням:

— Гаразд, гаразд. То ось вам моя пропозиція. Внизу, на вулиці, чекає автомобіль. Скажіть мені, де зараз посох, і довірте його мені. Тільки-но він опиниться в моїх руках, ви з Прнеком дістанете змогу безпечно виїхати куди захочете — за вашим вибором. Ви матимете в запасі добу. Як я розумію, ви захочете покинути країну — доби вам якраз вистачить, щоб зібратись і виїхати. Подумайте як слід над моїми словами! Для такої невиправної заколотниці, як ви, це напрочуд щедра пропозиція. Інші члени уряду, як ви вже мали нагоду пересвідчитися, не робитимуть вам такої ласки.

Дівчину, однак, це не переконало:

— А де гарантії, що ви дотримаєте свого слова?

Він усміхнувся, змахнув з рукава порошинку:

— Немає. Доведеться вам просто повірити мені.

— Оце вже навряд.

— У вас немає вибору, панно Джонс. Ви й так уже в глухому куті. Вас охороняє лютий демон...

Вона спантеличено озирнулася. Я кахикнув і пояснив:

— Це я.

—... і до того ж вам ще належатиме мати справу зі мною, — провадив мій хазяїн. — Минулого разу я недооцінив вас, але цього більше не повториться. Насправді, — додав він так, ніби це йому тільки-но спало на думку, — мені цікаво дізнатися про джерело вашого магічного захисту. Справді дуже цікаво. Звідки він у вас? Хто вам надав його?

Дівчина нічого не відповіла.

— Якщо ви поділитесь цими відомостями зі мною, — провадив Натаніель, — якщо ви погодитесь відверто розповісти про той час, який ви провели у Спротиві, я не просто відпущу вас на волю, — він ступив уперед, торкнувся її руки: вона здригнулась, але руки не відняла. — Я можу вас озолотити. Ви посядете таке становище, яке вам і не снилося. Такі простолюдини, як ви — розумні, відважні й кмітливі, — можуть завоювати собі місце в уряді, здобути справжню владу! Це ніяка не таємниця. Ви щодня працюватимете з першими особами нашої держави, дізнаєтесь чимало такого, від чого ваша голова піде обертом! Я можу вирвати вас із одноманітного середовища, де ви нидієте, дозволити вам зазирнути в наше славетне минуле — в ті дні, коли чарівники-імператори володіли цілим світом! Ви й самі можете стати часткою нашої великої історії. Скажімо, коли ми здобудемо перемогу в нинішній війні, в Америці буде знову відкрито представництво Міністерства у справах колоній, і нам будуть потрібні кмітливі люди, які зможуть диктувати колоніям нашу волю. Кажуть, що там можна придбати чималі маєтки, панно Джонс, землі, на яких нині живуть хіба що дикі звірі й купка дикунів. Тільки уявіть — ви станете вельможною леді імперії...

Дівчина побокувала. Його простягнута рука зависла в повітрі.

— Дякую, але це навряд чи мені личитиме.

Він насупився:

— Шкода. А як щодо моєї першої пропозиції? Згодні?

— Я хочу поговорити з Якубом.

— То ось він стоїть.

Чарівник недбало відступив на кілька кроків. Я теж позадкував. Дівчина підійшла ближче до Гірнека:

— З тобою справді все гаразд? Ти такий мовчазний!

Фоліот відпустив Гірнекову горлянку, але поворушив кігтями в нього перед очима — як стримане нагадування. Хлопець кволо кивнув:

— Усе гаразд. Гаразд.

— Я хочу пристати на пропозицію пана Мендрейка. Ти нічого не хочеш сказати?

Хлопець немічно всміхнувся:

— Ні, ні, Кетлін. Можеш йому довіритись.

Дівчина повагалась, кивнула у відповідь і обернулась:

— Ну, гаразд. Як я розумію, пане Мендрейку, ви не хочете марнувати ані хвилини. Де ваш автомобіль? Я відвезу вас туди, де посох.

***

Під час подорожі Натаніель являв собою безладну суміш почуттів. На його обличчі водночас відбивалися захоплення, збудження й відвертий страх — у цілому досить неапетитне видовище. На місці йому не сиділось — він совався, раз по раз озирався, щоб поглянути в заднє віконце на міські вогні. До дівчини він звертався з настирливою люб’язністю і водночас із майже неприхованою зневагою: то закидав її запитаннями, то переходив до прихованих погроз. Інші пасажири, на відміну від нього, були суворі й мовчазні. Гірнек та Кіті напружено дивилися вперед (на Гірнековій шиї досі висів фоліот). Водій, що сидів за склом, був справжнім віртуозом байдужості[90]. Я ж, хоч і мусив через брак місця перетворитися на скромну морську свинку, затиснуту між ногою дівчини й скринькою для рукавичок, тримався, як і завжди, гідно.

Ми повагом їхали нічним Лондоном. На вулицях не було нікого. Зорі над дахами потихеньку гасли — наближався світанок. Машина монотонно гула. Чотири червоні вогники, невидимі Натаніелеві, підстрибували й погойдувались над лімузином.

На противагу моєму господареві, дівчина поводилася дуже стримано. Мені спало на думку: їй, мабуть, відомо, що він її обдурить, — щоб про це здогадатись, не треба мати розум джина, — і все ж таки вона спокійно їхала назустріч долі. Морська свинка сумно хитнула головою. Я більше, ніж досі, захоплювався рішучістю дівчини і тим, як шляхетно вона виявляла її. Ось вона, свобода волі! Я не можу дозволити собі таких розкошів у цьому світі.

За вказівками дівчини ми проїхали через центр міста на південь, перетнули річку і опинилися в бідному районі, забудованому дрібними фабриками й крамничками, навколо яких купчились ветхі прибуткові будинки, здебільшого триповерхові. На вулицях уже з’явилися перші пішоходи, що зранку поспішали на роботу. Повз нас пропливли два сонні напів-африти й один гладкий біс-посланець, що ледве тяг здоровенний пакунок. Нарешті ми звернули на вузеньку бруковану вуличку, що проходила під низькою аркою і впиралась у покинуті стайні.

— Тут.

Дівчина постукала в скляну перегородку. Водій зупинив автомобіль і закляк, мов колода, в очікуванні наказів. Усі інші вийшли, змерзлі від уранішнього холоду. Морська свинка розправила свою сутність і знову прибрала Птолемеєву подобу. Я озирнувся й побачив завислі вдалині кулі-шпигуни.

Обабіч нас тяглися ряди вузеньких білих споруд. Тут і тепер хтось мешкав, хоч загалом квартал видавався дещо занедбаним. Дівчина без жодного слова вирушила до сходів, що вели вниз, до дверей підвалу. Натаніель, штовхаючи перед собою Гірнека, подався за нею. Останнім ішов я.