Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 86)
— Ти наказав мені вбити її, якщо вона порушить вашу угоду.
—Атож! Скажімо, спробує втекти — що вона зараз і робить! Мерщій! Бо тоді Полум’я Знищення...
Я весело всміхнувся:
— Але ж угода тепер недійсна! Ти сам розірвав її кілька хвилин тому — й до того ж якнайпідлішим чином, скажу я тобі. Тож тепер вона ніяк не може порушити її, авжеж? Послухай-но: якщо покласти цей посох на землю, тобі легше буде дерти на собі волосся...
— Ах ти ж... Я скасовую всі попередні накази й віддаю новий, який ти не зможеш перебрехати! Не дай їм утекти цим автомобілем!
— Гаразд.
Що вдієш, я мусив коритися. Я поволі зіскочив на землю і неквапом подався за ними навздогін.
Увесь цей час, поки Натаніель репетував, ми з ним дивились, як наші приятелі щодуху мчать бруківкою. Дівчина бігла попереду: ось вона порівнялася з лімузином і відчинила передні дверцята, намагаючись змусити водія повезти їх звідси геть. Шофер, що досі не виявляв ані найменшої цікавості до того, що тут коїлося, далі сидів, зирячи просто перед собою. Кіті заходилася кричати на нього, вигукуючи якісь накази. Потім шарпонула його за плече. Шофер хитнувся й завалився вбік — просто на приголомшену дівчину, а тоді впав ниць на бруківку. Одна його рука безсило витяглася вбік.
На кілька секунд ми всі заціпеніли. Д івчина завмерла, дивуючись, вочевидь, власній силі. Я міркував про дивовижну професійну честь британського працівника старого гарту. І навіть мій хазяїн ненадовго припинив пускати з рота піну. Потім усі підійшли ближче.
— Сюрприз!
Із-за машини визирнуло усміхнене обличчя. Власне, навіть не усміхнене, а вишкірене, бо черепи усміхатись не можуть. Та водночас він аж променів невгамовними веселощами, що аж ніяк не пасували до рідкого сивого волосся, вимащеного річковим мулом; до розмоклого чорного лахміття, що звисало з кісток, і до запаху цвинтарної гнилизни, підхопленого вранішнім вітерцем.
— Ой-ой-ой! — красномовності, як і завжди, мені не бракувало.
Клацаючи кістками, африт Гонорій із зловтішним криком стрибнув на капот автомобіля. Взявшись у боки, схиливши череп набік і виблискуючи висохлими стегнами, він у світанковому сяйві по черзі оглядав нас усіх.
45
На кілька секунд Кіті забула про те, що стоїть на бруківці й дихає вранішнім повітрям; подумки вона перенеслася назад під землю, до темного склепу, де смерть дихала їй в обличчя і один за одним гинули її друзі. Той самий жах, та сама безпорадність... Кіті відчула, як її сила й рішучість розсипаються на попіл, наче згорілий папір. їй перехопило подих.
Потім вона розсердилася на демона Бартімеуса. Тепер їй стало зрозуміло, що його слова, ніби він знищив кістяк, були ще однією брехнею. Далі Кіті подумала про Якуба, що стояв і тремтів поруч із нею; через неї він тепер загине — дівчина знала це достеменно й ненавиділа себе за це.
Кістяк загубив більшу частину свого вбрання; те, що залишилося, висіло жалюгідними клаптями на жовтаво-білих кістках. Золота маска кудись поділася; криваві вогники жевріли тепер у чорних очних ямках черепа. Крізь ребра й залишки сурдуту просвічувало сонце. Від штанів і черевиків не зосталось нічого. Проте завзяття в кістяка не поменшало. Він стрибав з ноги на ногу напрочуд, аж до моторошного, спритно.
— Хіба не чудово? — веселий голос, що виходив з-за розхитаних зубів, лунав ясно, наче дзвін. — Більшого не можна було й сподіватися! Ось я — радісний, мов ягня, хоч хрящі в мене трохи просякли! Я знову готовий до роботи... Чого я хотів? Відшукати своє втрачене майно, забрати його й піти собі. А що я знайшов? Мій посох, еге ж! Цілісінький, як новенький! Ба більше — з ним ще двоє ягняток, із якими можна побавитися! Двоє маленьких ягняток, про яких я думав без упину, поки мене несло через гирло холодною-холодною водою і мій розкішний костюм гнив у мене на кістках! Ні, тільки не вдавай, люба, що ти тут ні до чого! — пискливий голос перетворився на гарчання, й череп обернувся в бік Кіті. — Ти — одна з них! Мишенятко, що потурбувало спокій мого хазяїна, забрало його посох і думає, ніби шляхетна панна може носити в торбинці мерзенне срібло!
Кістяк підскочив, витягся, постукав цвілими кістками об капот лімузина і тицьнув пальцем у бік Бартімеуса, що досі був у подобі смаглявого хлопчика-єгиптянина.
— А ще й
Можливо, демон і злякався, проте якнайкраще це приховав.
— Що ж, я розумію тебе, — холодно відповів він. — Правду кажучи, я й сам трохи розчарований. Чи не зробиш ти ласку пояснити, як ти тут опинився?
Кістяк люто клацнув щелепою:
— Мене врятував від забуття чистісінький випадок! — просичав він. — Мене несло за водою — безпорадного, в холоднючій темряві, — аж тут я натрапив ліктем на іржавий ланцюг, що вів на дно, до затонулого якоря. Я тут-таки вхопився за ланцюг і пальцями, й зубами! Змагаючись із водою, що линула в океан, я поповз угору, до світла. І куди ж я вибрався? То була стара баржа, поставлена на ніч на якір. Поки жорстока вода спливала з моїх кісток, до мене поверталася сила. І чого ж я прагнув? Помсти! Та спершу—повернути посох, що відновить мою міць. Я вдень і вночі тинявся берегом, винюхуючи його ауру, мов собака... І нині, — в афритовому голосі залунала буйна радість, — я знайшов його! Вистежив до цього самісінького двору й тихенько чекав на нього разом з оцим чолов’ягою, що на землі! — він зневажливо показав носаком ноги на труп шофера. — На жаль, він виявився не дуже приємним співрозмовником...
Бартімеус кивнув:
— Еге ж, люди не відзначаються красномовством. Вони дуже нудні.
— Справді?
— Страшенно.
—Агов! — кістяк сердито підняв голову. — Ти просто намагаєшся змінити тему!
— Аж ніяк. Ти казав, що злий на мене...
— Отож-бо. Про що це я?.. Злий на тебе... Двоє ягняток, дівчисько та джин...
Він, здавалося, геть заплутавсь у своїх міркуваннях.
Кіті показала великим пальцем на чарівника Мендрейка: — А він?
Мендрейк здригнувся:
— Я ніколи не бачив цього пречудового африта! Чого йому злитись на мене?
Вогники в очних ямках черепа спалахнули дужче:
— Еге ж, якщо не рахувати того, що в тебе мій посох! Це тобі не дурничка! Ба більше — ти сам хочеш ним скористатись! Так! І не заперечуй — ти ж чарівник!
Його обурення варто було під’юдити. Кіті кахикнула:
— Це
І Бартімеуса теж він нацькував на тебе...
— Та невже? — кістяк пильно поглянув на Джона Мендрейка. — Цікаво... — він знов обернувся до Бартімеуса: — Вона каже правду? Оцей дженджик із посохом — твій хазяїн?
Хлопчик-єгиптянин переконливо вдав збентеження:
— Боюся, що так...
— Те-те-те! Отакої! Нічого, не хвилюйся. Його я теж уб’ю — після тебе.
Не договоривши, кістяк підняв пальця. Зелена блискавка вдарила в те місце, де щойно стояв демон, та хлопчина вже зник—він пішов перевертом над бруківкою й зручно приземлився на сміттєвий бак біля сусіднього будинку. Кіті, Якуб і Джон Мендрейк водночас обернулись і кинулись навтікача в бік арки, що вела від покинутих стаєнь до вулиці. Кіті була найпрудкіша, тож саме вона побачила першою, як зненацька спохмурніло довкола: вранішнє сонце трохи згасло, ніби хтось висотував його світло. Дівчина зупинилася. Крізь арку до провулка лізли звивисті, тонкі щупальця пітьми, а за ними з’явилася темна хмара. Вулиця пропала з очей; провулок виявився ніби відтятим від навколишнього світу.
Що ж тепер робити? Кіті безпорадно перезирнулася з Якубом і поглянула назад. Хлопчина-єгиптянин, у якого виросли крила, тепер пурхав двором, утікаючи від стрибків кістяка.
— Не підходьте до цієї хмари! — тихо й нервово промовив Джон Мендрейк. Він стояв поруч, вирячивши очі, й поволі задкував. — Це небезпечно!
— Хіба тобі не байдуже? — пирхнула Кіті, однак теж почала задкувати.
Хмара тяглася до них. Її оточувала мертва тиша; війнуло запаморочливим запахом вогкої землі.
Якуб торкнувся її руки:
— Ти чуєш?..
— Так.
З глибини навислої тіні долинули важкі кроки. Щось наближалося.
— Треба тікати, — сказала Кіті. — Мерщій до підвалу!
Вони обернулися й кинулися до сходів, що вели до комори пана Пенніфізера. З іншого кінця двору кістяк, що даремно витрачав свої блискавки на спритного й верткого демона, помітив їх—і ляснув у долоні. Земля під ногами здригнулася. Одвірок біля входу в підвал переломився, й на сходи впала добряча тонна цегли. Коли курява вляглася, дверей більше не було.
Кістяк вистрибом рушив до них.
— Цей клятий демон надто спритний, — мовив він. — Я передумав. Першими будете ви двоє.
— А мене за віщо? — зойкнув Якуб. — Я ж нічого не робив!
— Знаю, дитинко, — кістяк блиснув очними ямками. — Але ти повен життя. А мені — після стількох годин під водою — треба підживитись.
Він простяг руку — й тільки тепер помітив чорну хмару, що повзла двором і висотувала з повітря світло. Кістяк утупився в темряву, роззявивши рота.
— Отакої... — тихо промовив він. — А це що таке?
Кіті з Якубом притулилися до стіни. Кістяк не звернув на це уваги. Він крутнув тазом, обернувся до хмари й вигукнув щось незрозумілою мовою. Кіті відчула, як поруч із нею здригнувся Якуб.
— Це по-чеськи, — прошепотів він. — Щось ніби: «Я кидаю тобі виклик!»
Череп обернувся на сто вісімдесят градусів і вирячився на них.