Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 53)

— Треба було взяти хоч пакуночок — прикрити обличчя, — мовив я йому. — Твоє личко так горить, що з того берега Влтави видно. Ще й на такому низенькому пагорбі!

— А який... який... там захист?

Він тільки й міг думати, що про нашу роботу.

— Слабенькі зелені тенета. Дурничка. Ти хоч якимось спортом займаєшся?

— Ні. Нема часу. Я надто заклопотаний...

— Еге ж! Ти тепер поважна особа. А я й забув!

За десять хвилин ми дісталися до руїн Чорної вежі, і я знову зробився Птолемеєм. У цій подобі я провів Натаніеля туди, де починається пологий узвіз. Там мій хазяїн притулився до стіни, щоб перепочити, й ми заходилися разом милуватися халупами Золотої вулиці.

— Жалюгідне видовище, — зауважив я.

— Атож. їм треба... знести це все... й відбудувати знову.

— Та ні, я про тебе!

— Який... який будинок?

— Номер тринадцять? Отой, праворуч, третій від нас. Білий тинькований фасад. Годі вже помирати — краще погляньмо, що тут можна зробити.

Ми обережно пройшли вулицею, ховаючись у затінку стін, і зупинилися за кілька метрів від будинку. Мій хазяїн хотів був одразу попрямувати до дверей. Я підняв руку:

— Зачекай-но. Захист починається просто перед тобою. Ще половина кроку—й він подіє.

Хлопчина завмер:

— Думаєш, ти зможеш проникнути всередину?

— Я не думаю, хлопчику. Я знаю. Я робив таке ще тоді, коли Вавилон був невеличким овечим пасовиськом. Відійди-но вбік! Дивись і вчись!

Я підійшов до тоненьких мерехтливих ниток, що перегороджували нам шлях, і нахилився. Тоді побачив між нитками дірочку й тихенько дмухнув туди. Я все розрахував як слід: срібна хмарка закляття Покірного Подиху[50] ковзнула крізь дірочку і зависла в ній, не проходячи всередину й не тягнучись назад. Закляття було надто легке, щоб потривожити захисні нитки. Залишилася дрібниця. Я взявся потихеньку роздувати хмарку—більшаючи, вона розсувала нитки. Через кілька хвилин серед ниток уже з’явився великий круглий отвір. Я надав Подихові форму обруча й невимушено проліз крізь нього.

— От і все, — мовив я. — Тепер твоя черга.

Хлопчина спохмурнів:

— А що мені робити? Я нічого не бачу!

Я скрушно зітхнув — і зробив Подих видимим на другому рівні.

— Тепер ти задоволений? — спитав я. — Просто обережно пролізь крізь цей обруч.

Він послухався, хоч великого враження це на нього не справило.

— Пхе! — сказав він. — Може, ти все це вигадав, звідки мені знати?

— Хіба я винен, що люди такі сліпі? — зіпнув я. — Ти раз по раз користуєшся моїми здібностями. В твоєму розпорядженні — досвід п’яти тисячоліть, а ти хоч би подякував! Гаразд. Якщо тобі не віриться, що тут є захист, то я залюбки покажу тобі його дію. Зараз побачиш, як сюди вискочить чарівник Кавка!

— Ні, ні! — поспіхом заперечив він. — Я вірю тобі!

— Ти певен? — я простяг пальця до мерехтливих ниток.

— Так! Заспокойся! Зараз ми вліземо у вікно й застанемо його зненацька!

— Чудово. Тільки після вас!

Він похмуро ступив уперед — прямісінько на другу лінію захисту якої я не помітив[51]. З дому долинув гучний сигнал, що складався, напевно, з доброї дюжини дзвоників. Увесь цей шум лунав кілька секунд. Натаніель вирячився на мене, я — на нього. Та перш ніж ми встигли щось удіяти, сигнал ущух, і за дверима загуркотіла защіпка. Двері відчинились, і з-за них вискочив розлючений довготелесий чоловік у ярмулці[52].

— Я ж казав вам! — загорлав він, вибалушивши очі. — Ще зарано! Буде готово лише на світанку! Коли ви вже облишите ме... Ой! — він тільки тепер помітив нас. — Що це за дідько?

— Ви майже вгадали, — відповів я. — Залежить тільки від точки зору.

Я кинувся вперед і повалив його на землю. За мить його руки були вже міцно скручені поясом від халата[53] — для того, щоб запобігти якимось порухам, якими він міг би покликати когось на допомогу[54]. Рота ми йому заткнули клаптем Натаніелевої сорочки — на той випадок, якщо йому заманеться вигукнути закляття. Зробивши це, я поставив його на ноги й штовхнув назад у двері — і все це перше, ніж мій господар встиг роззявити рота, щоб віддати наказ. Ось який швидкий буває джин, коли це потрібної

— Бачив? — гордовито промовив я. — І майже без усякого насильства!

Мій хазяїн заморгав:

— Ти мені зіпсував сорочку! Роздер її навпіл!

— Ой, яке лихо! — відповів я. — Зачини краще двері. Побалакати можна і всередині.

Зачинивши за собою двері, ми дістали змогу озирнутися. Стан будинку пана Кавки найлегше було описати словами «вчене безладдя». Усю підлогу й меблі в помешканні було захаращено книжками й сторінками рукописів: подекуди вони утворювали культурний шар з кілька дюймів завтовшки. Всі ці папери й книжки було затягнуто тонкою пеленою з пороху, ручок та пер і вкрито численними темними й смердючими плямами, судячи з усього — рештками обідів чарівника за кілька останніх місяців. Під усім цим мотлохом було поховано великий письмовий стіл, крісло, шкіряну канапу і — в кутку — простенький прямокутний умивальник із одним-єдиним краном. В умивальнику теж заблукали кілька аркушів пергаменту.

Вочевидь, увесь перший поверх будинку займала ця єдина кімната. Вікно в протилежній стіні визирало на схил пагорба й дивилося в нічну пітьму: крізь нього видніли далекі вогники нижнього міста. Дерев’яна драбина вела до ляди в стелі — то був, напевно, вхід до спальні. Скидалось, однак, на те, що останнім часом чарівник там узагалі не бував. Придивившись пильніше, я помітив, що під очима в нього набрякли сірі зморшки, а щоки пожовкли від утоми. До того ж він був сухорлявий, як тріска, і згорблений, ніби йому геть бракувало сил.

Одне слово, видовище було не дуже приємне — що сам чарівник, що його кімната. Та водночас саме тут і ховалося джерело магії, що відлунювало на всіх сімох рівнях. Я відчував його ясніше, ніж досі. Мені аж зуби цокотіли.

—Ану, посади його, — наказав мій хазяїн. — Можна сюди, на канапу. Тільки скинь це сміття на підлогу. Отак.

Сам він умостився на краєчку стола, однією ногою стоячи на підлозі, а другою невимушено гойдаючи в повітрі.

— Отже, пане Кавко, — провадив він, звертаючись до свого полоненого бездоганною чеською мовою, — в мене мало часу. Сподіваюсь, ви допоможете мені.

Чарівник зирив на нього втомленими очима. Почувши ці слова, він помітно стенув плечима.

— Мушу попередити вас, — вів далі хлопчина. — Я — могутній маг. Під моєю владою численні страхітливі сутності. Ця істота, яку ви бачите перед собою, — тут я розправив плечі й погрозливо випнув груди, — лише один з найслабших і наймізерніших моїх рабів, — тепер я згорбився й скулився. — Якщо ви не надасте мені потрібних відомостей, нарікайте на себе.

Пан Кавка видав якийсь невиразний звук. Він хитнув головою й вирячив очі. Хлопець поглянув на мене:

— Як по-твоєму, що це означає?

— Звідки я знаю? Витягни кляп і розпитай його до ладу.

— Гаразд. Але якщо він промовить хоч частину якогось закляття, вбий його тут-таки!

На додачу до цієї погрози хлопчисько спробував люто скривитися, та обличчя в нього зробилося таке, ніби йому дошкуляє виразка. Я витяг кляп. Чарівник кілька хвилин кашляв і плювався. Нічого розумного він досі не говорив.

Натаніель постукав кісточками пальців об вільний від паперів краєчок стола:

— Слухайте уважно, пане Кавко! Я хочу, щоб ви відповіли на всі мої запитання. Попереджую: мовчанка нічим вам не допоможе. Спочатку..

— Я знаю, навіщо ви прийшли! — вигукнув чарівник таким голосом, що міг би рвати греблі. Цей голос лунав зухвало і водночас пригнічено й натомлено. — Не треба пояснювати. По рукопис! Звичайної Чого вам треба ще, коли останні півроку я тільки й займався, що цим рукописом та його таємницями? За увесь цей час він виїв моє життя, вкрав мою молодість! Моя шкіра в’яне з кожним штрихом мого пера. Вам потрібен рукопис! Що ж іще?

Натаніель був трохи приголомшений:

— Рукопис? Можливо. Тільки дозвольте мені...

— Я заприсягся берегти таємницю! — провадив пан Кавка. — Мені погрожували смертю, та що тепер мені з того? Одного разу цілком вистачило. А двох разів людина не витримає. Погляньте, як підупав я на силі... — він підняв руки й показав свої скручені зап’ястки: вони скидались на палиці й без упину тремтіли, а шкіра була така тонка, що крізь неї видніли кістки. — Ось що він скоїв зі мною! А до того я аж буяв життям...

—Так... але що?..

— Я достеменно знаю, хто ви такий! — провадив чарівник, не звертаючи уваги на мого хазяїна. — Ви — агент британського уряду! Я чекав на вас, хоч і не думав, що це буде хтось такий юний і недосвідчений! Та, врешті, мені байдуже, — він тяжко зітхнув. — Рукопис у вас за спиною, на столі.

Хлопець озирнувся, простяг руку і взяв зі стола папір. І тут-таки скрикнув з болю й випустив папір з рук.

— Ой-ой! Він під напругою! Оце так штучка...

— Годі вже показувати свою юність і недосвідченість! — відповів я. — Мені за тебе соромно. Хіба ти не бачиш, що це таке? Будь-яка зряча людина скаже тобі, що це головний осередок магії в Празі! Не дивно, що тебе трусонуло. Дістань з кишені свого модного носовичка, візьми ним рукопис — і продивися його як слід. А тоді скажеш мені, що це таке.

Я, звісно, вже все зрозумів. Мені й раніше випадало бачити такі штучки. Мене просто тішило, як цей самовпевнений хлопчисько, тремтячи зі страху, виконує мої настанови — обгортає руку своїм розцяцькованим носовичком і боязко бере рукопис. То був великий аркуш телячого пергаменту, вироблений відповідно до всіх старовинних приписів, — цупкий, кремового кольору, бездоганно гладенький, що аж тріскотів від магічної сили. Силу випромінював не сам матеріал, а слова, написані на ньому. їх було накреслено незвичайним чорнилом — наполовину чорним, наполовину червоним[55], — і вони ніби пливли справа наліво, знизу вгору, — рівні рядки чудернацьких каліграфічних рун. Очі хлопця вирячилися з подиву. Він відчував, скільки мистецтва й праці вкладено в цю роботу, хоч і не міг прочитати самі знаки. Можливо, він висловив би своє захоплення, якби зміг промовити хоч словечко. Проте старий пан Кавка не вгавав— виспівував, мов канарок.