Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 52)

Ось короткий опис моєї мети: чудернацький чотириповерховий будинок — ошатний, довгий, з високими арками крамниць на першому поверсі; позаду нього стриміли високі шпилі Тинського собору[46]. Власник, вочевидь, дуже любив цей будинок. Кожне вікно мало стулчасті віконниці, свіжо-пофарбовані в гарненький рожевий колір. На кожнім підвіконні стояли довгі, вузькі дерев’яні квітники, геть засаджені біло-рожевими півоніями; за кожним вікном цнотливо висіли тюлеві фіраночки. Усе напрочуд витончене. Хіба що сердечок у віконницях не випиляно.

З двох найближчих вулиць уже бігли вояки з наміром оточити нас. Фоліоти сипалися зі стічних ринв на бруківку, порозправлявши шкіряні складки під пахвами, немов парашути.

Обміркувавши все, я вирішив, що цілити треба в другий поверх — саме посередині між тими й іншими супротивниками.

Я підскочив, мої крила розгорнулись — і двотонна химера гордовито злетіла в повітря. Назустріч нам ринули дві кулі і ще дрібний фоліот, що опинився попереду своїх товаришів. Кулі просвистіли мимо, а фоліот дістав по пиці кам’яним кулаком. Від удару він перетворився на щось кругле й пласке, схоже на засмучений таріль для пирога.

Двотонна химера влетіла у вікно другого поверху.

Мій Щит досі діяв. Він захистив нас із хлопцем від друзок скла, уламків цегли, трісок і тиньку, що посипались на нас. Це не завадило хлопчині перелякано зойкнути. Підстаркувата леді в інвалідній колясці, повз яку ми пролетіли в найвищій точці нашого маршруту, зробила те саме. Я встиг краєм ока помітити затишну спальню, де було—як на мене — забагато серветочок з мереживом, а потім ми навіки зникли з життя цієї леді, легенько прослизнувши крізь протилежну стіну.

Ми впали вниз — у прохолодний затінок тихої вулички, разом з цегляною зливою, дорогою заплутавшись у білизні, розвішаній дурепою-господинею на мотузі — саме навпроти її вікна. Впали ми важко. Жилаві лабети химери прийняли головний удар, проте хлопець усе ж таки випав з її обіймів і закотився до канави.

Я втомлено піднявся на ноги. Хлопчисько — так само. Гамір позаду було вже ледве чути, проте я розумів, що вояки з фоліотами не змусять нас довго на себе чекати. Вуличка, на якій ми стояли, вела вглиб Старого Міста. Без жодного слова ми попрямували туди.

***

Через якісь півгодини ми сиділи в затінку покинутого садка й відпочивали. Галасу гонитви давно вже не було чути. Я, звичайно, прибрав менш прикметну подобу Птолемея.

— Отже... — промовив я. — Як нам тепер «не привертати до себе уваги»?

Хлопець не відповів. Він дивився на річ, міцно затиснуту у нього в руці.

—Про Арлекіна, гадаю, доведеться забути, — провадив я. — Якщо він має хоч краплю розуму, то після усього цього гармидеру утече кудись на Бермуди. Більше ти ніколи його не побачиш.

— Мені цього й не треба, — відповів мій хазяїн. — Та й жодної користі з цього не було б. Арлекіна вбито.

— Що?!

Моя славетна красномовність добряче підупала внаслідок останніх подій. Саме тепер я побачив, що хлопчина досі тримає свій хот-дог, який трохи постраждав у всій цій халепі: замість капусти він був обліплений порохом від тиньку, трісками, друзками й пелюстками квітів. Хлопець пильно роздивлявся його.

— Я розумію, що ти зголоднів, — сказав я. — Але це вже занадто! Може, я краще роздобуду тобі якийсь гамбургер?

Хлопчина хитнув головою й брудними пальцями розгорнув булочку.

— Ось, — поволі промовив він. — Ось те, що Арлекін обіцяв нам. Наш наступний контакт у Празі.

— Сосиска, чи що?

— Та ні, бовдуре! Ось, — із-під сосиски він витяг клаптик картону, трохи пожмаканий і залитий кетчупом. —Арлекін продавав хот-доги. Це було його прикриття. А тепер він загинув за нашу батьківщину, тож помститися за нього — частина нашого завдання... Та насамперед — ось він, той чарівник, якого ми повинні відшукати.

Він простяг мені картку. На ній було надряпано лише чотири слова:

КАВКА

ЗОЛОТА ВУЛИЦЯ, 13

28

На моє превелике полегшення, ця історія на Староміській площі стала для хлопця добрим уроком. Він уже не намагався вдавати безжурного англійського туриста. Натомість він дозволив мені увесь вечір — темний, незатишний — водити його лабіринтами ветхих празьких вуличок обережно, скрадливо, як і личить шпигунам на ворожій території. Ми вкрай терпляче пробирались на північ. Зустрічей з патрулями, що розійшлися на всі боки від площі, ми уникали, огортаючи себе Укриттям чи ховаючись у покинутих будинках, поки вояки протупають мимо. Нам ставали в пригоді сутінки й ще те, що нас майже не шукали за допомогою магії. Кілька фоліотів стрибали по дахах, розсилаючи пошукові Імпульси, та я легко й непомітно відбивав їх. Крім фоліотів, тут не було нікого — ні спущених з припони напівафритів, ні навіть поганенького джина. Празька влада сподівалася головним чином на своїх не вельми спостережливих людей-вояків, і я скористався цим повною мірою. Не минуло й години від початку нашої втечі, а ми вже перетнули Влтаву — верхи на вантажівці з овочами — і тепер пішки пробиралися через садки до замку.

За величних днів імперії невисокий пагорб, на якому стояв замок, щовечора освітлювали тисячами ліхтариків. Ліхтарики змінювали колір — а раз по раз і місце — за примхами цісаря, кидаючи різнобарвне сяйво на дерева й будинки, що чіплялися за схили пагорба[47]. Tепер усі ліхтарики були перебиті й поприставали своєю іржею до стовпів. Як не рахувати кількох яскраво-помаранчевих плям на місці вікон, Замковий пагорб розлягався перед нами темний, огорнутий ніччю.

Ми підійшли до підніжжя крутих кам’яних сходів. Високо вгорі була Золота вулиця — я бачив її вогні, що мерехтіли на тлі зірок, на самісінькому краєчку холодного чорного пагорба. Внизу біля сходів була невеличка стінка, а за нею — смітник. Я залишив Натаніеля там, а сам обернувся на кажана й полетів уздовж сходів угору.

Сходи не дуже змінились від того далекого дня, коли смерть господаря звільнила мене від служби. Сподіватися, що й тепер звідкілясь вискочить африт і потягне з собою мого нинішнього хазяїна, не випадало. Поблизу я не помітив ані душі, крім трьох гладких сов, що ховалися в темних алеях обабіч нашого шляху. Я двічі перевірив їх: то були сови навіть на сьомому рівні.

Вдалині, за річкою, досі тривали лови. Я чув вояцькі свистки, повні сумної безнадії, й ці звуки збудили мою сутність. Чому? Бо Бартімеус надто прудкий для них; бо джин, якого вони шукали, давно вже пурхав над двомастами п'ятдесятьма шістьма сходинками, що вели на Замковий пагорб. А ще тому, що десь попереду, серед нічної тиші, таїлося джерело збурення, яке я відчував на всіх рівнях, — химерна, незрозуміла магічна сила. Це все ставало цікавим.

Кажан промайнув над руїною стародавньої Чорної вежі. Колись її займала елітна цісарська гвардія, а тепер тут мешкала хіба що дюжина сонних круків. За вежею містилася ціль моєї мандрівки. Вузька скромна вуличка, вздовж якої вишикувалась лава будиночків з високими закопченими димарями, невеличкими віконцями, потрісканим тиньком на фасадах і звичайними дерев'яними дверима, що виходили на бруківку. Тут завжди було так само, навіть за найвеличніших часів. Золота вулиця жила за власними правилами.

Дахи, віддавна ветхі, тепер узагалі не підлягали ремонту: суцільна мішанина з перекошених сволоків та ґонту. Я вмостився на крокві крайнього будинку і оглянув вулицю. За доби Рудольфа, найжадібнішого з цісарів, Золота вулиця аж кипіла магією, яка мала на меті не менше, ніж пошук філософського каменя[48]. В кожному будиночку мешкав окремий алхімік, і деякий час тут вирувало життя[49]. Навіть після того, як ці пошуки припинилися, вулиця по-давньому залишалася домом для чарівників-чужинців, що працювали на чехів. Уряд хотів, щоб вони жили якнайближче до замку, де за ними легше було б наглядати... Так і тривало — аж до тієї кривавої ночі, коли Ґледстонове військо захопило Прагу.

Тепер ніяких іноземних чарівників тут не було. Будиночки здавалися меншими, ніж я пам’ятав їх, і купчились, ніби чайки на мілині. Я відчував давню магію, що сочилася з каміння, та нової майже не було. Хіба що... Рівні затремтіли дужче — джерело було десь поблизу. Кажан з осторогою озирнувся. Що він міг побачити? Собаку, що старанно порпався в землі під старою стіною. Освітлене вікно, затягнуте тонкими фіранками, і в ньому — старого, що згорбився біля грубки. Дівчину під ліхтарем, що обережно ступала бруківкою в черевиках на високих підборах, — вочевидь, вона прямувала до замку. Порожні вікна, зачинені віконниці, діри в дахах, напіврозвалені димарі. Сміття, яке розносив вітер... Еге ж, веселе видовище!

Будинок номер тринадцять, посередині вулиці, видавався такою ж брудною й понурою халупою, як і сусідні будівлі. Однак на шостому рівні її оточувало мерехтливе зелене плетиво магічного захисту. Там хтось перебував і не хотів, щоб його турбували.

Кажан майнув туди-сюди над вулицею, старанно обходячи магічний захист — там, де він виступав угору. Всі інші будинки стояли темні й тихі, цілком занурені в буденні вечірні справи. Я жваво полинув назад, до підніжжя пагорба, щоб розповісти про все господареві.

— Я знайшов це місце, — сказав я. — Там стоїть захист, але ми прорвемося. Ходімо мерщій, поки нікого немає.

Я вже казав про це, але скажу ще раз: люди геть-чисто безпорадні, коли треба кудись швидко пересуватися. Хлопцеві знадобилося стільки часу, щоб подолати ці поганенькі двісті п’ятдесят шість сходинок, — він так пихтів, кректав і відсапував, і обличчя його набуло такого чудового кольору, що я досі ще не бачив нічого подібного.