Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 54)
— Рукопис ще не закінчений, — провадив він. — Ви ж самі бачите. Бракує половини рядка. Переді мною ще ціла ніч праці. Для мене вона будь-що виявиться останньою, бо він напевно вб’є мене, навіть якщо чорнило не висотає з мене всю кров. Бачите вгорі порожнє місце — отой маленький прямокутничок? Власник рукопису повинен записати туди своє ім’я. Це вся кров, яку він має витратити, щоб керувати цим створінням. Добре
— А що це за ім’я? — поцікавився я. «Коваль клепле, поки тепле» — ось моє правило.
— Власника?—старий хрипко зареготав, мов божевільний птах. — Не знаю. Я ніколи його не бачив.
Хлопчина тим часом досі спантеличено розглядав рукопис.
— Це для ще одного ґолема... — поволі промовив він. — Це треба покласти йому до рота, щоб оживити його. Він вливає в цей рукопис кров власного життя — вона й живитиме ґолема... — він поглянув на Кавку очима, сповненими подиву й жаху. — Навіщо ви це робите? Це вбиває вас!
Я нетерпляче махнув рукою:
— Нам не треба цього знати. Нам треба з’ясувати, хто це такий. Час минає, скоро вже світанок.
Проте чарівник заговорив знову. Очі його потьмяніли — здається, він уже не зовсім розбирав, хто ми такі.
— Заради Карела, — відповів він. — І заради Мії. Мені пообіцяли: якщо я створю цих істот, Карел з Мією повернуться живими. Зрозумійте, що сам я в це не вірю, та не можу відмовитись від останньої надії. Можливо, він виконає свою обіцянку. А може, й ні. Може, вони вже мертві, — пана Кавку перервав моторошний кашель. — Правду кажучи, я боюся, що так воно і є...
Хлопець підняв брови:
— Карел, Мія? Щось я нічого не розумію...
— Це все, що залишилось від моєї родини, — пояснив чарівник. — Як сумно, що вони пропали. На світі нема справедливості. Та якщо вам пообіцяють промінець світла, ви потягнетесь до нього — навіть ви, клятий британцю, повинні це зрозуміти. Це моя єдина змога знову побачити їхні обличчя...
— А де ж вони, ваші родичі? — спитав Натаніель.
— Де? — чарівник пожвавішав, і його очі спалахнули. — Звідки мені знати? В якійсь плавучій в’язниці? Чи в Лондонському Тауері? А може, їхні кістки вже спалили й поховали? Це ж
Мій хазяїн кивнув.
— Той, кого ви шукаєте, не хоче вашому урядові добра, — Кавка знову закашляв. — Ви й самі це знаєте. Тому ви й тут.
— Як я розумію, — перепитав хлопець, — ваші родичі — чеські шпигуни? їх відрядили до Англії?
Чарівник кивнув:
— Їх спіймали. Більше я нічого про них не чув. А потім до мене з’явився якийсь добродій і сказав, що його наймач поверне мені їх живими, якщо я відкрию таємницю ґолема і створю потрібний для цього пергамент. Що мені було робити? Що зробив би на моєму місці будь-який батько?
Попри свій звичай, мій господар мовчав. Попри свій звичай, я мовчав так само. Я дивився на Кавчине зморене обличчя й руки, на його потьмянілі очі, бачив у них нескінченні, змарновані над книжками й рукописами години: бачив, як він по краплині вливав своє життя в цей рукопис — заради примарної надії, що його родина повернеться до нього.
— Перший рукопис я закінчив місяць тому — провадив Кавка. — Саме тоді посланець змінив свої вимоги. Тепер йому були потрібні
— Розкажіть мені про цього посланця, — несподівано попросив хлопець. — Якщо ваші діти живі, я поверну їх вам. Обіцяю.
Чоловік на порозі смерті зробив нелюдське зусилля. Він уважно поглянув на мого хазяїна; з тьмяних його очі стали завзяті й пильні. Він ретельно оцінював Натаніеля.
— Ви надто молоді для таких обіцянок, — прошепотів він.
— Я поважний член уряду, — запевнив Натаніель. — Я маю належну владу..
— Так, але чи можна вірити вам?—тяжко зітхнув Кавка. — Врешті, ви все ж таки британець. Краще я спитаю у вашого демона... — не зводячи очей з Натаніеля, він запитав: — Що ти скажеш? Чи можна йому вірити?
Надувши щоки, я голосно випустив повітря:
— Хитромудре питання. Він — чарівник, а отже, ладен рідну бабусю продати за шмат мила. Одначе він трохи кращий за більшість цих поганців. Трішки. Можливо.
Натаніель поглянув на мене:
— Красно дякую, Бартімеусе. Оце так підтримав!
— Будь ласка.
Проте, на мій подив, Кавка схвально кивнув:
— Гаразд, хлопчику. Залишу це на твоїй совісті. Будь-що я не доживу до зустрічі з ними. Правду кажучи, я вже однією ногою в могилі. Начхати мені й на нього, й на тебе. Роздирайте собі горлянки доти, доки ціла Британія лежатиме в руїнах. Я розповім тобі, що знаю, та й годі, — він кволо закашляв, схиливши голову. — Будь певен тільки в одному: рукопис я тепер не закінчу. Вулицями Лондона не походжатимуть аж два ґолеми.
— Оце вже шкода! — обізвався чийсь глухий голос.
29
Звідки він тут узявся, Натаніель не міг зрозуміти. Жоден із зовнішніх магічних захистів не було потривожено, й ніхто — ні Натаніель, ні Кавка, ні навіть Бартімеус — не чув, як він увійшов до будинку. Проте він був тут і стояв, легковажно притулившись до драбини, що вела на горище, і згорнувши на грудях руки.
Натаніель роззявив рота. Звідти не вилетіло ні слова, хіба що зляканий зойк: він упізнав цю людину.
Бородатий найманець! Убивця, що працював на Саймона Лавлейса!
Два роки тому, після сутички в Гедлгем-Голлі, найманцеві пощастило втекти. Урядові агенти полювали на нього всюди — на землі і в небі, в Британії і по всій Європі, та все було марно — він пропав. З часом поліція здалася, справу було закрито й пошуки припинено. Однак Натаніель нічого не забув. У його пам’яті навіки закарбувався образ найманця, що виступає з темряви кабінету Лавлейса з Амулетом Самарканда в руках, у плащі, заляпаному кров’ю вбитої людини. Цей образ багато років нависав над душею хлопця, мов хмара.
І тепер убивця стояв за два метри від нього, по черзі оглядаючи всіх холодними очима.
Як і раніше, він випромінював злобу. Він був високий і дужий, синьоокий, з густими бровами. Бороду він трохи підстриг, зате його чорне волосся подовшало й тепер сягало шиї. Одягнений він був у все чорне — простору сорочку, теплий кітель, штани, що пухирилися вище колін, і високі ботфорти. Його зухвала впевненість приголомшила Натаніеля, мов удар кулака. Хлопець тут-таки зрозумів, який він сам безпорадний, які безсилі його руки...
— Не треба знайомити нас, Кавко, — сказав бородань. Він говорив чітким, повільним басом. — Ми втрьох уже давно один одного знаємо.
Старий сумно зітхнув: що він хотів цим сказати, ніхто не зрозумів.
— Це будь-що неможливо. Я не знаю ваших імен.
— Річ тут не в іменах!
Якщо джин і злякався, то нічим цього не виказав:
— Як я бачу, ви повернули собі чоботи.
Густі брови насупилися:
— Я ж казав, що ти за це заплатиш! Отепер і заплатиш. І ти, й хлопчисько.
Натаніель, геть спантеличений з переляку, тим часом сидів на Кавчиному столі. Але тепер він опанував себе — і, силкуючись зберегти хоч крихти гідності, підхопився й взявся в боки.
— Вас заарештованої — суворо промовив він, дивлячись в очі найманцеві.
Убивця відповів йому таким байдужим поглядом, що Натаніель ніби всох і поменшав перед його очима. Хлопчина сердито кахикнув:
— Ви чули, що я сказав?
Убивця ворухнув рукою — так стрімко, що Натаніель ледве це помітив, — і в ній з’явився меч. Бородань ліниво показав мечем на хлопця:
—А де твоя зброя, дитинко?
Натаніель зухвало випнув підборіддя й через плече тицьнув великим пальцем у Бартімеуса:
— Ось! Це африт, що слухається тільки мене. Ще одне слово — і він роздере тебе на шматки!
Джин ніби трохи розгубився:
— Е-е... так, — непевно відповів він. — Це правда.
З-під бороди блиснула крижана посмішка:
— Це та сама істота, що була з тобою раніше. Тоді їй не вдалося мене вбити. Чому ти гадаєш, ніби їй це вдасться зараз?
—Уміння приходить із досвідом, — обізвався джин.
— І справді! — ще один невловимий порух, і в другій руці найманця з’явився металевий зигзагоподібний диск. — У мене великий досвід роботи з цією зброєю. Вона розітне твою сутність і знову повернеться до моєї простягнутої руки.
— У тебе тоді й руки вже не залишиться! — відказав Натаніель. — Мій африт прудкий, як кобра! Він уб’є тебе, перш ніж ти кинеш цю штучку!
Він оглянув джина і найманця. Його слова, здавалося, не дуже переконали ні того, ні другого.