Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 4)

Африт недбало подався до мене. Ось він підморгнув, замахнувся срібною косою...

Та цієї миті втрутився мій хазяїн.

Я б не сказав, що він був добрим хазяїном, — він, скажімо, надто вже часто вдавався до Розжарених Голок, — та цей останній його вчинок був, як на мене, найкращим, що він зробив за все своє життя.

Довкола нього метушилися біси. Вони ширяли в нього над головою, гасали між ногами — тяглися до цісаря. Хазяїн, люто скрикнувши, дістав з кишені Вибуховий жезл — одну з отих новеньких штучок, виготовлених алхіміками із Золотої вулиці у відповідь на британську загрозу. Ці жезли робилися нашвидкуруч, вибухали раніше, ніж треба, чи й зовсім не вибухали. Будь-що найрозумніше було просто жбурнути їх кудись у бік ворога. Та мій хазяїн був типовий чарівник. Він не звик сам брати участь у битвах. Команду він вигукнув, а далі завагався: тримав жезл над головою й тицяв ним у юрму бісів, ніби ніяк не міг вибрати з-поміж них когось одного.

Отож і провагався він довше, ніж треба.

Вибухом змело половину сходів. Біси, почет і сам цісар розлетілись, мов пушинки з кульбаби. А мій хазяїн узагалі зник без сліду.

Цієї ж миті закляття, що тримало мене, розвіялось і щезло.

Африт махнув своєю косою саме там, де тільки-но була моя голова. Лезо встромилось у землю.

***

Отак, через багато століть, обірвалися пута, що припинали мене до Праги. Слід одначе сказати, що коли моя сутність легко розліталася на всі боки — і мені було видно, як палає місто, марширують війська, плачуть діти й виють біси, як помирає одна імперія і народжується в крові наступна, — я не відчував великої радості.

Я відчував, що все повернеться тільки на гірше.

Частина перша

1

Лондон! Велика квітуча столиця, що існує вже дві тисячі років! Під рукою чарівників вона прагла стати центром світу. І певною мірою їй це вдалося, принаймні зовні. Розжирівши на завойованих імперією багатствах, вона стала величезною й незграбною.

Місто тяглося на кілька миль обабіч Темзи: просякла кіптявою кора будинків, розцяцькована палацами, вежами, храмами й ринками. По всіх своїх куточках, за будь-якої пори, воно аж кишіло людом. Вулиці були повні туристів, робітників та інших людей, що поспішали у власних справах, а в повітрі тим часом купчились невидимі біси, що поспішали у справах своїх хазяїв.

На галасливих пристанях, що простягнися до сірих вод Темзи, натовпи вояків та урядовців чекали своєї черги вирушити навколо світу. У затінку британських кораблів, окутих залізом, річкою мчали різнобарвні торговельні судна всіх розмірів та зразків — швидкі європейські караки, арабські доу з гострими вітрилами, кирпаті китайські джонки, дженджуристі американські кліпери зі стрункими щоглами. Довкола них юрмилися човники лондонських лоцманів: ті гучно сварилися, чия зараз черга вести судно до причалу.

Столичним життям керували два серця. На сході — Сіті, де збиралися торговці з далеких земель, щоб обмінятися своїм крамом; на заході — там, де річка несподівано повертала, — розтягався на цілу милю Вестмінстер, де чарівники невпинно працювали над розширенням і захистом території Британської імперії.

Хлопчина побував у справах у центрі Лондона й тепер пішки повертався до Вестмінстера. Йшов він неквапом: навіть цієї ранкової години сонце вже добряче припікало, і хлопець відчував, як його комірець помалу просякає потом. Легенький вітерець торсав поли довгого чорного пальта, граючи ними за спиною в хлопця. Того тішило, яке похмуре й мальовниче враження справляє це збоку: юнак не раз ловив на собі погляди перехожих. Коли ж вітер був справді сильний, поли пальта майоріли горизонтально — паралельно землі, а це видавалося вже не таким величним.

Хлопець перейшов Ріджент-стрит і, проминувши білені будівлі доби Регентства, вийшов на Геймаркет, де вуличні підмітайли заклопотано вимахували мітлами перед фасадами театрів, а молоді продавчині фруктів починали розкладати свій крам. Одна жінка тягла тацю з цілою горою чудових, стиглих помаранчів з колоній: помаранчі стали в Лондоні рідкістю відтоді, як у Південній Європі почалися війни. Проходячи повз неї, хлопчина спритно кинув монету до цинової карнавки, що висіла в жінки на шиї, й хутенько підхопив помаранч із самісінького верха гори. Не слухаючи вдячних вигуків продавчині, він попрямував далі, навіть не сповільнивши ходи. Пальто, як і раніше, тріпотіло за його спиною.

На Трафальгарській площі щойно поставили ряд високих жердин, прикрашених різнобарвним серпантином: бригади робітників саме натягали між цими жердинами мотузки, оздоблені червоними, білими й синіми прапорцями. Хлопець зупинився, щоб почистити свій помаранч і подивитися на те, що тут діється. Повз нього саме проходив робітник, який аж хитався під тягарем мотузяних мотків.

—Агов, друже!—гукнув до нього хлопець.—Навіщо це все?

Робітник позирнув убік, побачив на хлопчині довге чорне пальто і незграбно вклонився. Половина мотків тут-таки розкотилася бруківкою.

— Це до завтрашніх урочистостей, сер, — відповів він. — Завтра ж День Засновника. Національне свято, сер.

— Еге ж, еге ж. День народження Ґледстона. Я й забув про нього...

Хлопець кинув до канави помаранчеву шкуринку й пішов, поки робітник підбирав розсипані мотки й тихо лаявся крізь зуби.

Отак він ішов аж до Вайтголлу — району масивних сірих будівель, просяклих запахом міцно вкоріненої влади. Тут самі ці будівлі навіювали перехожим острах і пошану: височенні мармурові колони; широкі бронзові двері; сотні й сотні вікон, що світилися цілодобово; гранітні статуї Ґледстона та інших видатних діячів, чиї суворі зморшкуваті обличчя обіцяли справедливу кару всім ворогам держави. Хлопець, одначе, безжурно проминув їх, чистячи далі свій помаранч, — як і личить людині, народженій жити серед цих мурів. Він кивнув полісменові, мимохідь показав перепустку охоронцеві і крізь бічну браму ступив у двір Міністерства внутрішніх справ, над яким простирало гілля могутнє горіхове дерево. Тут він нарешті сповільнив ходу, ковтнув останню часточку помаранча, витер носовичком руки й поправив краватку, комірець і манжети. А потім востаннє пригладив волосся. От і гаразд. Тепер він готовий. Пора до роботи.

***

Від часу заколоту Лавлейса — того часу, коли Натаніель несподівано наблизився до вищих кіл суспільства, — минуло вже два роки. Тепер юнакові було вже чотирнадцять. Він був на голову вищий, ніж тоді, коли повернув Амулет Самарканда вдячному урядові. Плечі його також трохи роздалися, та він, як і раніше, видавався худорлявим. Довге темне волосся спадало на обличчя розпатланими пасмами — за нинішньою модою. Обличчя зблідло від довгих годин, проведених за книжками, зате очі яскраво палали, та й усі його порухи виявляли ледве стримуване завзяття.

Натаніель був спостережливий юнак: він швидко помітив, що для чарівника-практика зовнішній вигляд має велике значення для підтримки статусу. На нечупар тут дивилися косо — то була певна прикмета посереднього таланту. Натаніелеві ніяк не хотілося справляти таке враження. На платню, отримувану в міністерстві, він купив чорний вузький костюм і довге італійське пальто — останній крик моди. Черевики він носив так само вузькі, з трохи загостреними носаками, а з його кишень завжди визирали яскраві барвисті носовички. Завжди ошатний, охайний, хлопчина походжав галереями Вайтголлу рішуче й широко, схожий на лелеку зі стосом паперів під пахвою.

Своє справжнє ім’я він таїв від усіх. А колеги й товариші знали його тільки на офіційне ім’я — як Джона Мендрейка.

Це ім’я до нього мали ще двоє чарівників, та великої слави жоден з них не здобув. Перший, алхімік часів королеви Єлизавети, уславився тим, що при всьому королівському дворі перетворив оливо на золото. Щоправда, тут-таки виявилося, що він просто вкрив золоті зливки тоненьким шаром олива, яке розтопилося від маленького вогню. Королівський двір захопила його кмітливість, проте це не завадило обезголовити його. Другий Джон Мендрейк був сином мебляра і все життя вивчав численні різновиди демонів-комашок. Він описав аж тисячу сімсот три нікому не цікавих видів цих демонів, аж поки один з них — «малий зелений шершнекрил» — укусив його за незахищене місце: бідолаха роздувся до розмірів власного крісла і від цього помер.

Така ганебна доля попередників аж ніяк не тривожила Натаніеля. Навпаки, він з цього лише радів. Він мав твердий намір сам прославити своє ім’я.

* * *

Наставницею Натаніеля була панна Джесіка Вайтвел — чарівниця невизначеного віку, з коротким білявим волоссям і сухорлявим тілом, що скидалося на кістяк. Вона вважалась однією з чотирьох наймогутніших і найвпливовіших осіб в уряді. Розпізнавши талант свого учня, вона збиралася надати йому змогу розвинутись якнайповніше.

Тепер Натаніель жив у просторих кімнатах особняка своєї наставниці, що стояв при самісінькому березі Темзи. Життя його було впорядковане й неквапливе. Обстанова особняка панни Вайтвел була якнайсучасніша: нечисленні меблі, сірі килими «під рисяче хутро» й крохмально-білі стіни. Меблі було виготовлено зі скла, посрібленого металу чи блідої деревини з північних лісів. Усе помешкання мало холодний, діловий, майже стерильний вигляд, що дуже подобалося Натаніелю: це свідчило про стриманість, чистоту та обізнаність — найголовніші прикмети сучасного мага.