Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 3)
Прем’єр-міністр Майрінк, блідий і сумний, смикав його за рукав:
— Ваша величносте! Будь ласка! Британці вже в Празькому Граді! Ми мусимо перевести вас до безпечного місця...
— Я не можу покинути свій пташник! Де мої чарівники? Покличте їх сюди!
— Ваша величносте, вони всі беруть участь у битві...
—А де мої африти? Мій вірний Феб?
— Ваша величносте, я вже кілька разів повідомляв вам, що він...
Мій хазяїн пропхався крізь натовп.
— Ваша величносте! Рекомендую вам Квізл і Бартімеуса. Вони допоможуть нам виїхати, а тоді повернуться, щоб порятувати ваших чудових птахів.
— Як? Коти? Оці два
Цісар зблід і набундючився.
Ми з Квізл вирячили очі. Вона перетворилася на дівчину-красуню, а я прибрав подобу Птолемея.
— А тепер, ваша величносте, прошу вас до цих сходів... — провадив мій хазяїн.
У місті загриміли потужні вибухи. Горіла вже половина передмість. Через кам'яний парапет, що оточував терасу, перескочило бісеня з підпаленим хвостом. Воно підлетіло до нас і заціпеніло.
— Дозвольте доповісти, сер! До замку проривається безліч лютих афритів. На чолі в них Гоноріус і Петтернайф — особисті слуги Ґледстона. Дуже страшні, сер. Наші загони не стримують їхнього натиску... — бісеня замовкло й поглянуло на свій хвіст. — Дозвольте пошукати води, сер!
—А ґолеми? — поцікавився Майрінк.
Бісеня здригнулося:
—Так, сер! Ґолеми щойно почали битися з ворогом. Я, зрозуміло, тримався далі від хмари, та мені здається, що британські африти трохи перемішались і відступили. То як щодо води?..
Цісар пискливо вигукнув:
— Чудово, чудово! Перемога за нами!
— Це лише тимчасова перевага, — заперечив Майрінк. — Нам пора, ваша величносте.
Незважаючи на протести цісаря, його відтягли від кліток і повели до хвіртки. Майрінк із моїм хазяїном очолювали ходу: цісар ішов за ними, та його низенької постаті не було помітно за натовпом двірської челяді. Позаду прямували ми з Квізл.
Спалахнуло світло. Позаду нас через парапет перескочили дві чорні тіні. Подерті плащі майоріли за їхніми плечима, в глибині каптурів жевріли жовті очі. Вони мчали через терасу великими стрибками, ледве торкаючись землі. Пташки в клітках раптово замовкли.
Я позирнув на Квізл:
—Твої чи мої?
Дівчина-красуня вишкірила гострі зубки в усмішці:
— Мої.
Вона залишилася позаду, щоб зустріти гулів. А я побіг навздогін за цісарським почтом.
За хвірткою, під замковим муром, уздовж рову вела на північ вузенька стежка. Внизу палало Старе Місто; я бачив, як вулицями бігали британські вояки та пражани, що тікали від них, билися з ними й помирали від їхніх рук. Та все це здавалося страшенно далеким — мені було чути лише легенькі подихи вітру. В небі, мов гайвороння, ширяли зграї бісів.
Цісар нарешті припинив вередувати. Почет мовчки поспішав уперед. Поки що все було гаразд. Ми вже дісталися Чорної вежі. Ось і сходи—дорога вільна.
Позаду залопотіли крила, і біля мене сіла Квізл. Обличчя її було сіре, а в боці зяяла рана.
— Щось не так? — запитав я.
—То не гулі. Там був африт. Прийшов ґолем і знищив його. Зі мною все гаразд.
Почет тим часом спускався з пагорба. Внизу, у воді Влтави, було видно спалахи замку у вогні, що надавали річці скорботної краси. Ми нікого не зустріли, нас ніхто не намагався переслідувати. Найгірше залишилося позаду.
Річка була вже близько. Ми з Квізл перезирнулися. Місто загинуло, а з ним загинула й ціла імперія, однак ця втеча дозволить нам порятувати хоч рештки подоланих гордощів. Цього рабства ми, звичайно, бридились, та програвати аж ніяк не хотіли.
Біля самісінького підніжжя пагорба на нас чекала засідка.
На сходи перед почтом зненацька вискочили шестеро
джинів і ціла зграя бісів. Цісар з почтом скрикнули й відсахнулись. Ми з Квізл напружились, ладні кинутися в бій.
Позаду хтось тихенько кахикнув. Ми озирнулись водночас.
На п’ять сходинок вище від нас стояв худорлявий молодик. Біляві кучері, великі блакитні очі, сандалі й тога в пізньому римському стилі. В його обличчі було щось соромливе, меланхолійне — ніби він з тих, що й мухи не скривдять. Проте одна риса, що мимоволі впала мені в око, геть псувала це враження: в руці він тримав величезну косу зі срібним лезом.
Я перевірив його на інших рівнях, марно сподіваючись, що це просто дивак у маскарадному вбранні. На жаль, ні. То був африт, і до того ж могутній. Це вже не іграшки[10].
— Пан Ґледстон переказує цісареві свої найкращі побажання, — промовив молодик. — Він хоче бачити його у своєму товаристві. Інші можуть забиратися геть.
Пропозиція була цілком розумна. Я запитально глянув на хазяїна, але той шалено махнув рукою, наказуючи мені вступити в бій. Зітхнувши, я неохоче ступив назустріч афритові.
Молодик несхвально цокнув язиком:
— Забирайся, хробаче! Ти мене не подужаєш.
Ця образа роз’ятрила мою лють.
— Бережися! — холодно відповів я. — Мене не варто зневажати.
Африт байдуже покліпав:
—Та невже?! А як тебе звуть?
— Як звуть?! — розлючено перепитав я. — В мене багато імен! Я — Бартімеус! Я — Сак раль-Джині, Н’ґорсо Могутній, Срібний Пернатий Змій!
Я виразно помовчав. Та молодика це нітрохи не схвилювало:
— Вперше чую. Зроби краще ласку..
— Я розмовляв із Соломоном!
— Ото ще штучка, — зневажливо махнув рукою африт. — Хто з ним не розмовляв? Правду кажучи, він жодного з нас не проминув...
— Я відбудував мури Урука, Карнака й Праги!
Молодик пирхнув:
— Оці самісінькі? Які Ґледстон розваляв за п’ять хвилин? А мури Єрихону—це, часом, не твоя робота?
— Його, — втрутилась Квізл. — Одна з перших. Він воліє про це мовчати, та...
— Послухай-но, Квізл!..
Африт провів пальцем по лезу коси:
— Попереджаю востаннє, джине. Забирайся геть. Мене ти не подужаєш.
Я стенув плечима, корячись своїй долі:
— Зараз побачимо!
І справді побачили. Й переконалися, що африт мав рацію, — до того ж відразу. Перші чотири мої Вибухи він відбив помахом коси. П’ятий, особливо потужний, полетів назад у мій бік. Мене скинуло зі сходів, і я покотився з пагорба вниз, розсипаючи свою сутність.
Зупинившись, я спробував підвестись, та знову впав від нестерпного болю. Моя рана була надто велика — я ніяк не міг оговтатись.
А вгорі, на стежці, біси вже накинулись на почет. Повз мене промчали Квізл із кремезним джином, що вчепились одне одному в горлянки.