Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 6)
Натаніель узявся до цієї справи з великим завзяттям. Два роки тому він сам зіткнувся зі Спротивом — до того ж ця зустріч давала хлопцеві підстави вважати, що він трохи знається на природі цього явища. Однієї темної ночі він натрапив на трьох підлітків-простолюдинів, що працювали на чорному ринку магічних артефактів. Трійця спритно викрала в хлопця магічне дзеркало і мало не вбила його самого. Тепер Наганіелеві кортіло хоч як-небудь помститись їм. Однак це завдання виявилось нелегким.
Про цих трьох простолюдинів він не знав нічого, крім їхніх імен: Фред, Стенлі й Кіті. Фред і Стенлі продавали газети, й перше, що застосував Натаніель, — вирядив малесенькі кулі-шпигуни стежити за всіма газетярами міста. Однак ці спостереження нічого не дали: парубчаки, напевно, змінили професію.
Потім Натаніель умовив начальника послати кількох дорослих агентів працювати під прикриттям у Лондоні. За кілька місяців їм пощастило проникнути до столичного злочинного світу. їм було доручено, тільки-но простолюд звикне до них, запропонувати продати «крадені» артефакти першому-ліпшому, хто ними зацікавиться. Натаніель сподівався, що ця «наживка» допоможе виманити з підпілля учасників Спротиву.
Ця надія так само виявилася марною. Здебільшого агенти не зуміли ні в кого викликати цікавості до своїх магічних цяцьок, а єдиний, кому це вдалося, зник без сліду, не встигши відзвітувати. Згодом його труп — на превеликий Натаніелів жаль — витягли з Темзи.
Нинішня стратегія хлопця, на яку він покладав головні надії, полягала в тому, що він звелів двом фоліотам перетворитись на дітей-сиріток і відрядив їх вештатися містом. Натаніель підозрював, що Спротив головним чином складається з дитячих вуличних банд, і зміркував, що ті рано чи пізно спробують завербувати до себе новачків. Та поки що ця принада також не діяла.
У кабінеті того ранку було млосно й спекотно. Мухи з дзижчанням билися в шибки. Натаніель дійшов навіть до того, що скинув піджак і загорнув широченні рукави своєї сорочки. Тамуючи позіхання, він сумлінно розбирав стоси паперів. Здебільшого вони стосувались останньої зухвалої витівки Спротиву — нападу на крамничку в одному з провулків Вайтголлу. Сьогодні на світанку у віконце крамниці кинули вибуховий пристрій — радше за все, невеличку кулю — й поранено продавця. Крамничка торгувала тютюном і пахощами, її клієнтами були насамперед чарівники — саме тому, напевно, її й було обрано за мішень.
Свідків на місці події не було, куль-шпигунів поблизу — так само. Натаніель пошепки вилаявся. Все даремної Жодного сліду! Кинувши папери вбік, він узявся до наступного звіту. По всьому місту хтось розмалював стіни образливими гаслами на адресу прем’єр-міністра. Хлопець зітхнув і підписав наказ негайно все зафарбувати. Він чудово знав, що ці написи з’являються швидше, ніж малярі встигають знищити їх.
Нарешті настала обідня перерва. Натаніель вирушив на прийом у садку візантійського посольства, влаштований напередодні майбутнього Дня Засновника. Він розгублено тинявся серед гостей: проблема Спротиву просто-таки не давала йому спокою.
Наливаючи собі міцного фруктового пуншу зі срібної чаші, що стояла на столику в кутку садка, Натаніель помітив поряд дівчину. Він обережно придивився до неї — й нарешті зробив порух, що міг би, як сподівався хлопчина, видаватися досить елегантним.
— Як я пам’ятаю, ви нещодавно досягли успіху, панно Фаррар? Прийміть мої щирі вітання.
Джейн Фаррар пробурмотіла слова подяки.
— Це було лише невеличке гніздо чеських шпигунів. Судячи з усього, вони прибули сюди з Фландрії рибальським човном. Аматори, та ще й недолугі. Ми легко їх викрили. До того ж дехто з відданих простолюдинів зняв тривогу.
— Ви надто скромні, — всміхнувся Натаніель. — Я чув, що поліції довелося гнатися за цими шпигунами мало не через пів-Англії, й шпигуни зуміли вбити кількох магів.
—Так, на жаль, були невеликі прикрощі.
— І все-таки це значна перемога.
Натаніель відсьорбнув пуншу, задоволений своїм сумнівним компліментом. Наставником панни Фаррар був начальник поліції — пан Генрі Дюваль, вічний суперник Джесіки Вайтвел. Отож вони з Натаніелем частенько розмовляли отак по-котячому — муркотіли компліменти й ховали кігті, випробовуючи норов одне одному.
— Що ж тоді сказати про вас, Джоне Мендрейку! — прощебетала Джейн Фаррар. — То правда, що на вас покладено відповідальність за викриття цього нестерпного Спротиву? Це для вас велика честь!
— Що ви, я лише збираю інформацію. У нас є ціла мережа агентів — треба ж їм чимось займатися. Поки що нічого цікавого не знайдено.
Джейн Фаррар узяла срібний черпак і легенько помішала пунш.
— Може, й так, але доручити це такому малодосвідченому службовцеві... Справді нечувано! Ви далеко підете. Хочете ще пуншу?
— Ні, дякую.
Натаніель невдоволено відчув, що червоніє. Звичайно, то правда: він молодий і недосвідчений. Усі стежать за ним і тільки чекають, коли він помилиться. Хлопець ледве затамував палке бажання спохмурніти.
— Гадаю, що не мине й півроку, як Спротиву настане кінець, — хрипко зауважив він.
Джейн Фаррар налила собі склянку пуншу й насмішкувато підняла брови.
— Ви мене вражаєте, — відповіла вона. — За ними полюють уже три роки, й жодного прориву досі не було. А ви хочете подолати їх за півроку! Проте я вірю, Джоне, що вам це вдасться. Ви вже й зараз вельми видатний юнак.
Знову почервонів! Натаніель спробував опанувати свої почуття. Джейн Фаррар була на три-чотири роки старша за нього й така сама на зріст, а може, й трохи вища. Її довге, пряме світло-каштанове волосся вільно спадало на плечі; зелені лукаві очі сяяли розумом. Поруч із нею він почувався простакуватим незграбою, навіть з розкішним червоним носовичком у кишені. Тож він мимоволі заходився обґрунтовувати своє твердження, хоч йому й годилося б помовчати.
— Нам відомо, що ця група складається здебільшого з молоді, — почав він. — Жертви їхніх нападів постійно відзначають цей факт, і ті двоє-троє злочинців, яких ми змогли знешкодити, були не старші за нас із вами... — на останніх словах він зробив особливий наголос. — Тож вирішити цю проблему легко. Ми відрядимо своїх агентів, щоб вони приєдналися до цієї організації. Тільки-но вони здобудуть довіру до цих зрадників і отримають доступ до їхнього проводиря... тут справі й кінець.
Знову глумлива усмішка:
— Ви певні, що це буде так просто?
Натаніель стенув плечима:
— Я сам мало не зустрівся з їхнім проводирем. Кілька років тому. Тож це буде неважко.
— Справді?! — з непідробного інтересу вона аж вирячила очі. — Розкажіть мені більше!
Проте Натаніель уже опанував себе.
— О, я бачу, що панна Вайтвел прибула без попередження! — зауважив він. — Як відданий учень я мушу підійти до неї й спитати, чим можу стати їй у пригоді. Пробачте, панно Фаррар.
***
Натаніель рано покинув прийом і повернувся до свого кабінету розлючений. Замкнувшись у комірчині для виклику духів, він вигукнув закляття. Перед ним з’явилися два фоліоти — як і раніше, в подобі сиріток. Вони сумно й боязкувато совалися на місці.
— Ну?! — гаркнув Натаніель.
— Усе марно, хазяїне, — мовив білявий сирітка. — На вулицях нас просто не помічають.
— Це коли пощастить, — додав патлатий. — А то ще й жбурляють у нас усілякий непотріб.
— Як?! — обурився Натаніель.
— Отак. Бляшанки, пляшки, камінці й таке інше.
— Я не про те! Я хочу сказати: що за звірі ці люди! їх на каторгу треба запроторити! Що за мерзота?! Ви такі гарні дітлахи, голодні — вони просто мусили взяти вас під опіку!
Сирітки хитнули гарненькими голівками:
— Ні. Вони ненавидять нас. Ніби бачать, хто ми такі насправді.
— Це неможливо! Звідки в них лінзи?! Ви, мабуть, щось не так робите. Ви певні, що нічим себе не виказали? Не ширяли в повітрі, не показували роги, не коїли ще якихось дурниць?
— Ні, сер! Слово честі, ні!
— Ні, сер. Хоча Кловіс одного разу забув сховати хвіст...
—Ах ти ж наклепник! Він бреше, сер!..
Натаніель утомлено ляснув долонею по столу:
— Мені начхати! Начхати, що ви там робили. Та якщо ви найближчим часом не виконаєте завдання, на вас обох чекають Розжарені Голки. Спробуйте змінити вік! Попрацюйте поодинці! Влаштуйте собі якесь невеличке каліцтво, щоб викликати в них жаль, — тільки без заразних хвороб... про це я вже вам казав. Можете йти. Геть з моїх очей!
Повернувшись за стіл, Натаніель сердито заходився підводити підсумки. Фоліоти навряд чи здобудуть успіх. Це демони низького рівня... хоча, можливо, тут і є причина. Їм бракує хитрості та розуму, щоб цілковито перевтілитись у людей. Це ж треба придумати: ніби діти на вулицях спроможні бачити їхню істинну природу! Цю думку хлопчина відкинув одразу.
Та якщо вони зазнають невдачі, що робити далі? Щотижня Спротив коїть нові злочини. Грабує помешкання чарівників, обкрадає автомобілі, атакує крамниці й контори. Схема цих злочинів досить-таки очевидна: напів-хуліганські вчинки, скоювані дрібними рухомими групами, що якимось чином не потрапляють у поле зору куль-шпигунів, які патрулюють вулиці, та інших демонів. Чудово. Але жодної зачіпки досі немає.
Натаніель знав, що терпець пана Теллоу от-от увірветься. Судячи з жартів та кепкувань — на зразок тих, що він чув від Клайва Дженкінса та Джейн Фаррар, — інші теж про це знають. Він сидів, стукаючи олівцем по записнику, і міркував про тих трьох членів Спротиву, яких бачив два роки тому. Фред і Стенлі... Він скреготнув зубами й ще гарячковіше застукотів олівцем. Рано чи пізно їх неодмінно спіймають! І ще оте дівча — Кіті... Чорняве, рішуче. Обличчя ледве видно в темряві. Проводирка трійці. Цікаво, чи вони досі в Лондоні? Чи кудись утекли — далі від закону? Все, що йому треба, — один-єдиний ключ, хоч поганенький ключик! Тоді він наздожене їх швидше за політ думки...