Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 1)
КІТІ ДЖОНС
ЯКУБ ГІРНЕК
Пан Т. Е. ПЕННІФІЗЕР
ЕНН СПВЕНС
ФРЕД ВІВЕР
СТЕНЛІ ГЕЙК
НІКОЛАС ДРЮ
КЛЕМ ГОПКІНС
БАРТІМЕУС
КВІЗЛ
ШУБІТ
НЕМІАДЕС
СІМПКІН
Пролог
Прага, 1868
У сутінках одне за одним спалахували ворожі вогнища — їх було помітно більше, ніж будь-якої з попередніх ночей. Вогнища мерехтіли серед сірих долин, мов осяйні самоцвіти: здавалося, немовби з-під землі з’явилося зачароване місто. За нашими ж мурами, навпаки, будинки стояли з затуленими віконницями й пригашеним світлом. Усе химерним чином перевернулося: Прага поринула в мертву темряву, а землі довкола міста палали життям.
Вітер невдовзі вщух. Кілька годин перед тим він шаленів — лютий західний вітер, що приносив нам вісті про пересування загарбників: гуркіт штурмових машин, голоси вояків і тварин, зітхання полонених духів, пахощі чарів. Тепер же вітер напрочуд хутко зник — і в повітрі запанувала тиша.
Я ширяв високо над Страхівським монастирем, не виходячи з кола величних міських мурів, які сам і побудував три століття тому. Мої шкірясті крила ворушилися міцно й повільно; мої очі проглядали всі сім рівнів аж до обрію[1]. Видовище було, правду кажучи, невтішне. Британське військо ховалося за магічним Укриттям, проте хвилі його могутності вже сягали підніжжя Празького Граду. В темряві неясно видніли аури величезного натовпу духів; щохвилини короткі здригання рівнів провіщали прибуття їхніх нових загонів. Темними полями цілеспрямовано пересувалися в різних напрямках групи людей-вояків. Посередині громадилася купа величезних білих наметів, що скидалися на яйця птаха Рока; довкола них, мов павутиння, висіли Щити та інші закляття[2].
Я поглянув на вечірній небосхил. Там клубочились чорні гнівні хмари, трохи підфарбовані жовтим на заході. На величезній висоті — поза досяжністю Вибухів — кружляли шість невиразних цяток, майже невидимих у сутінках. Вони поволі посувалися проти сонця, востаннє оглядаючи наші мури й перевіряючи силу нашого захисту.
До речі, й мені не завадило б зробити те саме...
Біля Страхівської брами — найдальшого та найвразливі-шого місця в мурах — височіла старовинна укріплена вежа. Давню браму було замкнено потрійним замовлянням і незліченними засувами, а похмурі зубці на вершині вежі їжачилися списами недремних вартових.
Принаймні мали їжачитись.
Я летів до вежі — з головою яструба, зі шкірястими крилами, схований за примарною завісою. Я нечутно ступив босими ногами на високий кам’яний гребінь. Я чекав різкого вигуку вартового, миттєвої реакції готових до бою вояків.
Однак нічого не відбулося. Знявши з себе Укриття, я прислухався — чи не чути хоч найменшого запізнілого вияву пильності. Тоді кахикнув. Знову нічогісінько!
Частину муру було загороджено мерехтливим Щитом, за яким причаїлися п’ятеро вартових[3]. Щит був завузький — на одну людину чи якнайбільше трьох джинів. Тому за ним не вщухала добряча штовханина.
— Та годі вже! Скільки можна?!
— Прибери пазурі, ти, бевзю!
— А ти посунься! Кажу тобі: в мене дупа з-за Щита стирчить! Ще побачить хто!
— Ну, це вже забезпечило б нам перемогу...
— Годі крилами вимахувати! Мало око мені не вибив.
— А ти перетворись на щось менше. Може, на глистюка?
— Якщо ти знову пхнеш мене ліктем...
— Хіба я винен? Це отой індик Бартімеус поставив нас сюди...
Отакі, як бачите, нехлюї та бовдури. Гадаю, переказувати це повністю не варто. Воїн з головою яструба згорнув свої крила, ступив уперед і привернув увагу вартових, спритно зацідивши їм міцного ляпаса, одного на всіх[4].
— Оце такі
Вартові щось винувато бурмотіли, совалися й тупилися в підлогу. Аж нарешті жабеня підняло лапку.
— Пробачте, сер... пане Бартімеусе, — промовило воно. — Яка користь із нашого сторожування? Британці ж усюди — і на небі, й на землі. Ми чули, що в них там ціла когорта афритів. Це правда?
Примруживши очі, я націлив свій дзьоб до обрію:
— Може, й правда.
Жабеня застогнало:
— А в нас — ні однісінького, еге ж? Після того, як прикандичили Феба. А ще кажуть, ніби в них є мариди, й чимало. А в проводиря ще й посох, нівроку потужний. Подейкують, ніби він цим посохом сам-один розгромив і Париж, і Кельн. Це теж правда?
Вітерець поворушив пір’я на моїй голові.
— Може, й правда.
Жабеня зойкнуло:
— Ой! Просто жах, авжеж? Тепер ми пропали! Цілий день до них прибувають нові й нові загони духів, а це означає тільки одне: вночі вони підуть в атаку. До світанку ми всі погинемо!
Еге ж, добрячий буде бойовий дух у нашого війська після таких розмов![5] Я торкнувся його бородавчастого плеча:
— Послухай-но, синку... як тебе звуть?
— Наббін, сер.
— Наббін... Отож, Наббіне, не треба вірити першим-ліпшим чуткам. Авжеж, британська армія потужна. Ба більше, потужніше військо я навряд чи бачив. Але нехай так! Нехай у них там мариди, легіони афритів, цілі бочки горл! Нехай усе це рушить на нас цієї ж ночі, просто отут, біля Страхівської брами! Нехай! У нас є дещо таке, що вони вхоплять шилом патоки.
— Що саме, сер?
— Дещо таке, від чого ці африти з маридами попадають сторч головами! Таємні чари, яких ми навчились у вогні десятків боїв. Чари, які обіцяють лиш одну солодку змогу:
Жабеня вирячилось на мене:
— Це мій перший бій, сер...
Я нетерпляче махнув рукою:
— Цісарські джини кажуть: наші чарівники над чимось працюють. Остання лінія оборони. Щось там у них по-справжньому божевільне, — я мужньо ляснув його по плечу. — Як тобі, синку? Полегшало?
— Ні, сер. Тільки погіршало...
Не дивно. Я ж не майстер на всілякі дружні бесіди.
— Гаразд, — буркнув я. — Ось моя порада: викручуйтесь якнайспритніше і тікайте, де лише можете. Якщо пощастить, то ваших господарів повбивають раніше за вас. Сам я, принаймні, на це сподіваюся.
Сподіваюсь, мої бадьорі слова пішли їм на користь, бо саме цієї миті розпочалася атака. Далеке відлуння розляглося всіма сімома рівнями. Ми всі відчули його: то був владний наказ, що лунав на одній-єдиній ноті. Я рвучко обернувся, вглядаючись у пітьму, і п’ятеро вартових — один за одним — теж повизирали з-за своїх зубців.
Унизу, в долині, могутня армія рушила вперед.