Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 7)

— Ти зможеш дістати її! — вигукнув Джордж. — Спробуй перескочити щупальця!  

— Сам перескакуй! Це все твоя провина! Коли ти вже навчишся правильно кидати речі?  

— Це   ти    мені кажеш? Сама спочатку навчися жбурляти пляшки!  

— Я. врешті-решт, дівчина. І це я допомогла йому погасити вогонь! Хіба ні?  

У певному сенсі це було так. Наш керівник саме намагався залізти назад на горище. Його обличчя позеленіло, пальто ще трохи курилося. На чолі в Локвуда з’явилось червоне коло — саме там. куди влучила пляшка. Було видно, що дякувати він мені за це не збирається.  

До мене підбиралося довге сріблясте щупальце. Я, натрапляючи на цілі полотнища павутиння, задкувала до відкритої ляди.  

— Швидше, Люсі! —    весело озивався череп із склянки. —   Воно в тебе за спиною!  

— Краще б ти чимось допоміг, — буркнула я, коли щупальце зачепило рукав моєї куртки. Хоч який він товстий, та навіть крізь нього мою руку пронизав холод.  

— Я?—   очі привида здивовано вирячились. —   Ти ж казала, що я — •'стара купа брудних кісток»! Що я можу для тебе зробити?  

— Дай хоч якусь пораду! Підкажи!  

— Це Перевертень. Проти нього треба щось потужне. Ні, не каністра з магнієм — нею ти тільки спалиш іще кого- небудь. А може, й себе. Віджени його сріблом, і тоді зможеш підібрати рапіру.  

— У    мене немає срібла!  

Насправді срібних печаток у нас було чимало, та всі вони лежали в Локвудовій торбині, на іншому кінці горища.  

— А оте дурне намисто, яке ти завжди носиш? Хіба воно не срібне?  

Звичайно! Намисто, яке влітку подарував мені Локвуд. Воно справді було срібне. А срібло спалює ектоплазму. Срібла бояться всі привиди — навіть Перевертні, що прибирають вигляд щупалець. Не найсильніша зброя з-поміж усієї, якою я користувалась, та врешті спрацювати може...  

Я присіла біля стіни навпочіпки, підняла руки і розстебнула намисто. Поки я робила це, до моїх пальців прилипли брудні жмутки павутиння. Міцно стиснувши кінчик намиста в кулаці. я почала розмахувати ним у повітрі. Коли вільний кінець намиста торкнувся найближчого до мене щупальця, ектоплазма зашипіла. Щупальце відсахнулось. Інші щупальця теж подалися назад, відчувши поряд срібло. Круг мене вперше утворився вільний простір. Я випросталася й притулилася спиною до крокви.  

Коли мої пальці торкнулися дерева, на мене хлинула справжня хвиля почуттів. Не моїх, а   чужих    почуттів, що сочилися з деревини, з дощок, із цвяхів, якими було збито ці дошки. Вони долітали до мене з глибини переплутаних щупалець самого привида. Почуття ці були моторошні — болісна суміш самотності, кривди й холодної, невблаганної люті. Вони били мені в скроні, поки я озиралась навколо.  

Колись тут відбувся страхітливий, жорстокий злочин. Він став джерелом енергії, яка переймає цього мстивого духа. Я уявила, як його мовчазні щупальця легко проникають крізь підлогу горища, до бідолашних гостей, що сплять у кімнатах унизу...  

— Люсі!  

Я отямилась. Кричав Локвуд. Він уже вліз назад на горище й навіть підхопив свою рапіру. Зараз він виписував нею візерунки в повітрі, рубаючи клинком найближчі до себе щупальця. Вони лопались, наче мильні бульки, вибухаючи райдужними бризками плазми. Локвудове пальто перетворилось на обгоріле лахміття, та сам він — навіть із червоною ґулею на лобі — давно опанував себе. Його бліде, осяяне потойбічним світом обличчя всміхалось мені з дальнього кінця горища.  

— Люсі! — знову покликав він. — Треба з цим закінчувати!  

— Він дуже розгніваний! — відповіла я, ухиляючись від чергового щупальця. — Я вступила в контакт із цим привидом! Щось украй розлютило його!  

—Атож!—ущипливо обізвався згори Джордж, підгинаючи коліна, щоб не натрапити на оскаженілі щупальця. — Твій Талант просто чудовий. Люсі! Шкода, що мені його бракує!  

— Ну, це не найдивовижніше відкриття, яким ти хотіла потішити нас, — мовив Локвуд. нахилившись над своєю торбиною. —Десь тут у мене була печатка... зараз пошукаю. А ти краще допомогла б вилізти Джорджеві.  

— Не треба, — мовив Джордж. — Я не поспішаю.  

Він не поспішає! Становище Джорджа здавалось украй скрутним. Він досі висів на одній руці й зібрався, вочевидь, на останніх силах.  

Крутячи в повітрі своїм намистом, я проскочила між щупальцями. що сахались від мене на всі боки. Проходячи повз Джор- джеву рапіру, я підняла її, тоді майнула під драбину й штовхнула її вперед. Саме цієї миті Джорджеві пальці не витримали.  

Він упав на сходинки драбини, наче лантух із вугіллям. Драбина прогнулась і затріщала. Та нехай уже краще зламається драбина, ніж Джорджева шия. Уявляю, який незграбний вийшов би з нього привид.  

За хвилину Джордж скотився драбиною вниз, наче пожежник. Я кинула йому рапіру й запитала:  

— Що там. нагорі?  

— Мрець. Розлючений мрець. Це, мабуть, усе, що тобі слід  

знати, — він поправив окуляри на носі й кинувся з рапірою на щупальця.  

Тим часом Локвуд витяг щось із своєї торбини.  

— Люсі! Зараз я кину це тобі! Лізь на драбину і спробуй упіймати! — він замахнувся, а тоді відскочив убік, ухиляючись від щупальця, що майнуло в нього просто перед обличчям. Блиснула рапіра, й щупальце зникло. — Готова? Тримай!  

Локвуд. звичайно ж.   умів    кидати речі. Я вже дряпалась угору драбиною. Маленький чотирикутний предмет пролетів над головною балкою і потрапив просто в мою підставлену долоню. Джордж прикривав мене ззаду, рубаючи рапірою щупальця. Я дісталася до горішньої сходинки драбини — до того місця, де вона торкалася балки.  

А на самій балці   було    Джерело — кістяк.  

Важко сказати, скільки років він тихо й непомітно пролежав на своєму таємному сідалі. Павутиння заснувало його так щільно, що згладило обриси кісток, поховавши їх під м’яким сірим покривалом. Проте ще й досі було видно рештки старомодного вбрання — твідовий костюм, пара викручених під неприродним кутом бурих черевиків — та забиті порохом і павутинням очні впадини. Якісь темні смуги — чи то волосинки, чи потемнілі павутинки — звисали через край балки. Що колись тут сталося? Або сам цей бідолаха заліз сюди, або був — найвірогідніше — вбитий рукою злочинця? Зараз я не мала часу міркувати про це. В моїх думках вирував гнів мерця. Унизу, при мерехтливому ліхтарному світлі. Локвуд із Джорд- жем далі билися зі щупальцями.  

Саме тоді компанія «Світанок» налагодила випуск срібних сіток у пластикових коробках, дуже зручних у використанні. Я відкрила коробку й витягла звідти сітку. Вона легко розгорталась між моїми пальцями — тоненька, м’яка, мов сире тісто чи шкіра, поцяткована зірочками.  

Срібло запечатує всі Джерела. Я махнула сіткою й накинула її поверх балки та кісток, огорнутих павутинням, спокійним і звичним порухом, наче покоївка, що застеляє ліжко.  

Сітка опустилася. Гїіів мерця в моїх думках ущух. Вир чужих почуттів змінився цілковитим мовчанням. Щупальця заціпеніли і вже за мить пропали з горища, немов гірський туман на світанні. Щойно були тут — і зникли.  

Яким великим і порожнім видалось нам горище без Перевертня! Ми завмерли на своїх місцях: я — притулившись до драбини, Локвуд і Джордж — під кроквами, тримаючи рапіри, що курились легеньким димом.  

Курились не тільки рапіри, а й один бік довгого пальта в Локвуда. До його носа прилипли лусочки сріблястого попелу. Моя куртка теж обгоріла — там, де її торкнулася плазма. Моє волосся перетворилось на ціле гніздо з павутиння. Джордж теж не уник збитків — роздер ззаду свої штани чи то об цвях, чи об щось інше.  

Ми були вкрай утомлені. Ми не спали цілу ніч. Від нас смерділо ектоплазмою, сіллю й страхом. Ми перезирнулись і посміхнулися.  

А потім зареготали.  

З підлоги, зі своєї зеленої скляної в’язниці, невдоволено озвався привид:  

— Чого ви радієте? Завалили справу й регочуть! А от мені соромно, що я взагалі пов’язаний з агенцією «Локвуд і К>*. Ви — троє безнадійних бовдурів!  

Та він. звичайно ж, казав неправду. Ми   не були    безнадійні. Ми були чудові. Ми були найкращі!  

І не розуміли цього аж доти, доки стало запізно.  

   

   

   

   

— І це все. — невдоволено промовив Локвуд. поклав газету й поринув глибше в крісло. — Це все. чим «Тайме» віддячує за наші клопоти. Тут більше розповіді про сутичку на кухні, аніж про бій з Перевертнем. Про нього взагалі нічогісінько не сказано. А це ж найголовніше, чи не так?