Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 6)

— Вікно виходить на вулицю, — сказав він. — Я бачу внизу захисні ліхтарі. Гаразд. Судячи з усього. Джерело повинно бути десь тут. Ми всі це відчуваємо. Треба якнайобережніше відшукати й знешкодити його.  

Пошуки розпочалися. Ми пересувалися, як альпіністи на великій висоті — повільно, обачно. — болісно згинаючись під моторошним тягарем потойбічної сили.  

Поблизу ляди на підлозі було видно свіжі відбитки рук — їх, напевно, залишила поліція, що мимохідь зазирнула сюди. Все інше свідчило, що на горище вже багато років ніхто не піднімався. Все було вкрито щільним шаром пороху, серед якого ми побачили ледь помітні завитки — їх міг залишити тільки той. хто обертався в повітрі. Саме в повітрі, бо жодного сліду ніг ми тут не знайшли.  

Джордж тим часом штрикав рапірою по кутках — її клинок був геть обліплений павутинням.  

Я стояла посередині горища й слухала.  

Дослухалася до тріскотіння промерзлих балок, легенького шелесту павутиння, завивання вітру над дахом. Чула дощ — як він шурхотить по даху, тарабанить по шибці й стінах.  

Проте всередині було тихо. Я не чула навіть шепоту привидів знизу.  

Жодного звуку, жодного прояву, жодної хмаринки примарного туману.  

Тільки страшенний холод.  

Нарешті ми зібралися втрьох посередині горища. Я була похмура й схвильована. Локвуд—блідий і сердитий. Джордж намагався зчистити павутиння з клинка рапіри, водячи ним по підошві свого черевика.  

— Ну. що ви скажете? — запитав Локвуд. — Я й гадки не маю. де воно може бути. Є якісь пропозиції?  

Джордж підняв руку, наче школяр:  

— Є. Я зголоднів. Нам треба попоїсти.  

Я спантеличено заморгала:  

— Як ти зараз можеш думати про їжу?!  

— Дуже просто. Страх смерті додає мені апетиту.  

Локвуд посміхнувся:  

— У тебе ж нічого немає! Свої бутерброди ти залишив унизу, привидам!  

— Знаю. Я думав, що Люсі зі мною поділиться.  

Я вже вирячила була очі. та несподівано завмерла.  

— Люсі? — Локвуд, як завжди, першим помітив, що зі мною коїться щось не те.  

— Я тут. — відповіла я. трохи помовчавши. — Здається, на отій балці щось лежить.  

Ця балка була майже над нашими головами. З неї звисало павутиння, зливаючись із тінями, що ховались під дахом. А трохи вище видніла темна пляма — частина чи то самої балки, чи того, що лежало на ній. Знизу розгледіти її було важко, однак те. що стриміло з-за краю балки, цілком могло виявитись чиїмось волоссям.  

Ми мовчки дивилися на пляму.  

— Драбину. Джордже, — наказав нарешті Локвуд.  

Джордж вирушив униз по драбину й затяг її нагору крізь ляду.  

— Ті хлопці досі там. — доповів він. — Купчаться круг ланцюгів. Ніби чогось чекають.  

Ми приставили драбину до балки.  

— Хочеш моєї   поради? —    обізвався привид із склянки. —   Найгірше, що ви можете зробити,    — це   полізти нагору й подивитись. Краще киньте туди каністру з магнієм і тікайте геть.  

Я переказала це Локвуду. Він хитнув головою:  

— Якщо Джерело там. ми повинні запечатати його. Один із нас мусить залізти нагору. Може, ти, Джордже? Поквитаємось за ту комору, авжеж?  

Зазвичай Джорджеве обличчя виражає не більше почуттів. ніж тарілка драглів. От і зараз на ньому не було помітно особливих радощів.  

— Чи, може, ти залишиш це мені? — питав далі Локвуд.  

— Ні, ні... все гаразд. Дайте-но мені сітку.  

Серцем кожного прояву привида є Джерело — річ або місце, до якого прив’язаний той чи інший дух. Якщо запечатати таке Джерело — скажімо, накрити срібною сіткою, — приплив потойбічної сили зупиниться. Отож Джордж узяв сітку, старанно запаковану в пластиковий чохол, і подряпався вгору драбиною. Ми з Локвудом залишилися чекати на нього внизу.  

Поки Джордж ліз, драбина тремтіла й погойдувалась під його вагою.  

— Тільки    не   кажіть, що я вас не попередив. —    знов озвався череп із склянки.  

Джордж виліз на таку висоту, якої ледве сягало світло нашого ліхтаря, й наблизився до темної балки. Я витягла рапіру. Локвуд уже стискав свою зброю в руці. Ми перезирнулись.  

— Коли щось і станеться, — бурмотів Локвуд, — то лише через те...  

З-під балки вилетіли білі щупальця. Прозорі, розмиті, з товстими кінцями. Вони розгортались із шаленою швидкістю: частина їх цілила в Джорджа. інша частина — в нас із Локву- дом.  

— Уже сталося. — закінчив Локвуд.  

Щупальця наближались. Ми кинулись навтікача: Локвуд— до вікна, я — до ляди. Джордж на драбині хитнувся, впустив сітку і втратив рівновагу. Драбина завалилась назад, ударилась об дах, скинула з себе Джорджеві ноги — і той завис, чіпляючись обома руками за горішню сходинку.  

Щупальце ляпнуло об підлогу поруч зі мною, легко пройшло крізь дошки й полинуло вниз. Воно було з ектоплазми — якщо ви не хочете померти, то зробіть усе, щоб ця речовина не зачепила вашої шкіри. Ось чому я вмить відскочила вбік, спіткнулась і впустила свою рапіру.  

Ба навіть гірше—рапіра впала у відкриту ляду й загубилася серед натовпу привидів.  

Джорджеві нагорі велось аж ніяк не краще. Тримаючись за драбину однією рукою, він зняв з пояса каністру з магнієм і жбурнув її в примарні щупальця. Заряд магнію не влучив у них. ударився об дах і вибухнув, обсипавши розпеченими частинками солі й заліза Локвуда, на якому вмить загорівся одяг.  

Найчастіше саме так і буває: одне лихо тягне за собою інше.  

— Гарненький початок!   — радо вишкірився привид у склянці, коли я пробігла повз нього, рятуючись від наступного щупальця. —   Зараз ви перепалите одне одного? Це щось нове! Цікаво, а що буде далі?  

Наді мною з балки виростали нові примарні щупальця. їхні тупі кінчики скидались на шпарагові паростки — сліпі й білі, вони метушились по всьому простору горища. Локвуд теж упустив рапіру й позадкував до вікна. Спереду його пальто охопили язички сріблястого полум’я, тож він запрокинув голову, рятуючись від нестерпної спеки.  

— Води! — вигукнув він. — Є в когось вода?  

— У мене! — я ухилилася від чергового щупальця й полізла до своєї торбини. Намацавши в ній пластикову пляшку з водою. я гукнула у відповідь: — А мені потрібна рапіра!  

Горищем промчав шалений порив вітру. Він ударив у вікно позаду Локвуда й відчинив його навстіж. Брязнуло скло. На горище увірвався дощ із бурею. Тепер Локвуд перебував лише за два — чи якнайбільше за три—кроки від страшного п   адін   ня на вулицю.  

— Води, Люсі!  

— Джордже! Кинь мені свою рапіру!  

Джордж почув і зрозумів мене. Відчайдушно зігнувшись, він ледве встиг ухилитись від щупальця. Рапіра висіла в нього на поясі, виблискуючи клинком. Джордж витяг її...  

Я відскочила, пропускаючи повз себе ще одне щупальце, розмахнулась і жбурнула Локвудові пляшку з водою.  

А тепер погляньте, що з цього вийшло. Рапіра й пляшка мчать у повітрі, спритно пролітають крізь плутанину щупалець і наближаються до мене й до Локвуда. Локвуд простягає руку. Я теж простягаю руку...  

Пам’ятаєте, я казала вам, що в цій нашій справі був момент, коли ми працювали злагоджено?  

Цей момент настав. От тільки закінчився він сумно.  

Рапіра просвистіла повз мене і впала на підлогу.  

Пляшка вдарила Локвуда просто в чоло, він спіткнувся й полетів у відчинене вікно.  

На мить запала тиша.  

— Він помер?—    обізвався череп. — О. ні/ Він висить   на віконниць Який, сором! Та все одно це найкумедніший трюк у моєму житті. Ви всі — нездари, ні на що не придатні бовдури!  

Шалено ухиляючись від щупалець, я намагалася розгледіти Локвуда. На мою радість, череп мав рацію. Локвуд висів над проваллям, чіпляючись кінчиками пальців за розбиті віконниці. Круг нього ревіла буря, куйовдила йому волосся й силкувалася скинути його вниз, у непроглядну листопадову ніч. Добре хоч те. що вітер і дощугамували полум'я на його пальті. Вогняні язички почали згасати один за одним.  

Та це аж ніяк не означало, що наше становище покращилось. Тепер кожна секунда могла стати для нас останньою.  

Джорджева рапіра лежала за кілька ярдів від мене — проте з таким самим успіхом вона могла лежати й десь в Единбурзі. Примарні щупальця обвили її. наче морські анемони на кораловому   7    рифі.