Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 8)

— І щодо «пощастило залишитись цілими» я теж заперечив би, — підхопив Джордж. — Ота стара відьма дала мені добрячого стусана. Бачите, яка в мене ґуля?  

Я поглянула на Джорджа:  

— Я думала, що в тебе ніс завжди бульбою.  

— Ні. отут, на лобі! Бачиш, яка червона?  

— Жах та й годі. — буркнув Локвуд. — Найбільше мене дратує те. що статтю надруковано на сьомій сторінці. Тут на неї ніхто не зверне уваги. А на першій сторінці — знову репортаж про навалу привидів у Челсі. І на його тлі губиться вся наша справа!  

Минуло вже два дні після пригоди в «Лавандовій хижі». Ми зранку сиділи в бібліотеці нашого будинку на Портленд- Роу, намагаючись відпочити. За вікном шаленіла осіння злива. й ціла вулиця, здавалось, обернулася на рідину — вітер хилив дерева, дощ тарабанив у шибку, розмиваючи обриси будинків. Та в нас удома було тепло — батареї працювали на всю потужність.  

Джордж умостився на канапі, біля здоровенної купи непра- сованої білизни, й гортав комікс.  

— Це просто сором, що вони нічого не пишуть про головне. — пробурчав він. — Про те, що Перевертень створив свою власну групу привидів. А це — дивовижна річ! Вона показує, яким чином поширюється Проблема! Виходить, що сильніші Гості коять убивства і перетворюють їхні жертви на покірні собі вторинні групи привидів! Мені   хотілося    б докладніше вивчити цей процес.  

Отакий він завжди, Джордж: коли ризикована справа завершується, йому цікаво зрозуміти — що і   як    відбулося. У мене все по-іншому: кожна така пригода закарбовує в моїй пам’яті емоційний слід, якого потім я не можу позбутись.  

— Мені просто шкода тих бідолашних гостей, яких убив привид. — сказала я. Я саме сиділа біля канапи на підлозі, підібгавши ноги. Зараз я мала розбирати вранішню пошту, проте насправді тихенько дрімала. Уночі мені випав неабиякий клопіт — я аж до третьої години вистежувала Причає- ного. —Я перейнялась їхнім смутком... І навіть цей Перевертень... так, він був страшний, але водночас і нещасний. Я відчувала його біль. І якби я мала більше часу, щоб увійти з ним у контакт...  

— Він убив би тебе й квит. — обізвався Локвуд із глибини свого крісла. — Твій Талант справді дивовижний, Люсі, але єдиний привид, з яким тобі дозволено спілкуватись. — це череп, бо він міцно замкнений у склянці... Та й тут я не певен, чи справді це так безпечно.  

— З черепом усе гаразд. — наполягала я. — Минулої ночі він допоміг мені впоратись із Причаєним. Підказав, де шукати Джерело, тож я його викопала й запечатала. До речі, це було поряд із Челсі. А ви чули, що там коїться? Чули сирени?  

Локвуд кивнув:  

— Авжеж. Іще троє загинули. ДЕПРІК, як завжди, безпорадний. Цієї ночі, гадаю, вони евакуювали ще зо дві вулиці.  

— Ба більше, — підхопив Джордж. — Ця пошесть розповсюдилась на добрячу квадратну милю довкола Кінґс-Роуд. Щоночі привидів стає більше, їхня концентрація стрімко зростає. й ніхто не знає, чому, — він поправив окуляри. — Страх та й годі. Донедавна в Челсі було спокійнісінько, а потім хвиць — і почалося. Ніби якась інфекція. От я й хочу дізнатись: що саме розворушило привидів? І яким чином ця інфекція поширюється між мерцями?  

Відповіді на це питання я не мала, та й шукати її мені не дуже хотілося. Локвуд лише застогнав, він сам повернувся додому на світанні, цілу ніч ганяючись за Спектром по болотах у Гокні, й зараз не мав ані крихти настрою міркувати над Джордже- вими роздумами.  

— Мене. — сказав він, — тривожить тільки те, що ця навала в Челсі шкодить нашій репутації. Ви чули, що до цих розслі-  

Примарний хлопець. Частина II  

дувань залучили Кіпсову команду? І ось. будь ласка, наслідок: Кіпс нині на першій сторінці «Таймса» зі своїми недолугими балачками! На   першій!    Там. де повинні бути лш! Нам теж слід узяти участь у такій серйозній справі. Я переговорю з Барн- сом. поцікавлюсь, чи не потрібна йому наша допомога. От тільки ми з вами останнім часом надто перевтомились...  

Так. він казав правду. Як я вже згадувала, був листопад — переддень так званої «чорної зими», що стала найстрашнішим періодом в усій історії Проблеми. Розпочалась небачена за цілих п'ятдесят років навала привидів — і події в Челсі. власне кажучи, були тільки верхівкою цього айсберга. Усі психологічні агенції працювали на межі своїх сил. і «Локвуд і К°» аж ніяк не були винятком. «Перевтомились» — це було, нівроку, ще добре сказано.  

   

Ми втрьох мешкали в чотириповерховому будинку на Порт- ленд-Роу. де водночас містилась контора нашої агенції. Власником будинку був сам Локвуд. Колись це майно належало його батькам: їхня колекція східних артефактів і пасток на привидів ще й досі прикрашала стіни багатьох кімнат. Підвальний поверх Локвуд перетворив на контору з письмовими столами, комору з запасами залізних стружок і тренувальну залу для фехтування. Далі були скляні, захищені залізом двері, що вели надвір — у садок із невеличким газоном та кількома яблунями, де ми часом відпочивали влітку. На горішніх двох поверхах були спальні, на першому — кухня, бібліотека й вітальня, де Локвуд приймав наших клієнтів. Тут ми здебільшого й проводили свій вільний час.  

Щоправда, вже кілька останніх місяців вільного часу в нас майже не було. Цим ми частково завдячували власним успіхам. У липні наше розслідування на кладовищі Кенсел-Ґрін завершилось так званою «цвинтарною битвою», коли агенти зіткнулись із бандою перекупників з чорного ринку.   І (ю    історію — так само як і справу «будинку зі щурами» в Гемпстеді. — було широко висвітлено в пресі, а суд над ватажком банди перекупників — таким собі Джуліусом Вінкменом — лише посилив увагу до нашої агенції. Ми з Локвудом і Джорджем виступали на суді свідками. У середині вересня Вінкмена нарешті ув'язнили у Вондсворті. що забезпечило нам безкоштовну рекламу впродовж двох місяців. Увесь цей час телефон у нашій конторі майже не замовкав.  

Щоправда, заможніші клієнти все одно воліли звертатися до більших агенцій, які мали дорожче знаряддя й голоснішу репутацію. Тож більшість   наших    замовлень надходила з бідних районів—скажімо, того ж таки Вайтчепела. де замовники звичайно платять небагато. Однак робота є робота, тож Локвуд намагався не відмовляти нікому. А це означало, що нам нечасто випадали вільні вечори.  

— Що в нас нині, Джордже?—несподівано запитав Локвуд. Він сидів, підперши голову рукою, й, здавалося, дрімав. — Скажи, будь ласка, що немає нічого.  

Джордж мовчки показав три пальці.  

— Три    замовлення? — скрушно простогнав Локвуд. — Які саме?  

—Жінка під вуаллю на Нельсон-стріт у Вайтчепелі. Привид у багатоквартирному будинку. І ще тінь, яку бачили за громадським туалетом. Звичайний набір.  

—Доведеться знову працювати поодинці. — мовив Локвуд. — Цур, жінка під вуаллю моя.  

— Цур. Тінь моя. — пирхнув Джордж.  

— Що?! — запрокинула я голову. «Цур» — це наше друге за значенням правило після «правила печива», й цих правил завжди всі дотримуються. — То мені, виходить, дістався багатоквартирний будинок? Чудово. Б’юсь об заклад, що там не працюватимуть ліфти.  

— Ну, ти легко подужаєш кілька маршів сходів, Люсі, — пробурмотів Локвуд.  

— А якщо    це виявиться двадцять перший поверх? І там   нагорі на мене    чекатиме, скажімо, Костогрім, а я буду така захекана, що не зможу з ним упоратись? Чи інакше — ліфт   усе-таки    працює, але саме в ньому й засів привид? Пам’ятаєте. що сталось із дівчиною з агенції «Сібрайт». коли вона застрягла в ліфті з привидами на корабельні Кенері? Самі черевики від неї й залишились!  

— Годі вже сердитись, — обірвав мене Локвуд. — Ти просто втомилась. Ми всі втомлені. Ти ж знаєш, що все буде гаразд.  

Ми знову замовкли. Я притулилась потилицею до подушок на канапі. Струмені води, що текли по шибці, скидались на вени, набряклі кров’ю.  

Стривайте, чому відразу «набряклі кров'ю»?.. Я, мабуть, і справді просто втомилась, як каже Локвуд...  

Локвуд... Примруживши очі, я спостерігала за ним крізь вії. Бачила його довгі ноги, легко перекинуті через поруччя крісла; обриси тіла, наполовину сховані під пожмаканою сорочкою. Обличчя він майже цілком прикрив долонею, та вона не ховала його міцного підборіддя й виразних вуст — зараз вони були трохи розтулені. Довгі пасма його темного волосся м'яко спадали на білий рукав сорочки...  

Цікаво, як йому вдається залишатись таким елегантним, п’ять годин поспіль проспавши в кріслі? Я не дуже люблю на- піводягнених людей — особливо Джорджа: таке видовище, кажуть, шкодить здоров’ю. Та Локвуд і тепер мав чудовий вигляд. У кімнаті було тепло й затишно. Мої вії змикались дедалі щільніше. Я поклала руку на своє срібне намисто, поволі покрутила його між пальцями...