Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 44)
Локвуд присвиснув:
— Тепер я. здається, зрозумів... А що із західною межею — приплюснутим боком прямокутника? Тут теж повинен бути якийсь бар’єр, що зупиняє просування привидів...
Тепер уже мені сяйнула думка.
— Бромптонська лавандова фабрика! — вигукнула я.
Це місце — найбільша лондонська фабрика з перероблення лаванди — було добре нам відоме. З півночі Англії сюди привозили свіжу лаванду, робили з неї парфуми, ароматичні олії, а ще сушили, щоб одержати сировину для виготовлення подушечок та інших кімнатних оберегів.
— А тут, поряд, Сенс-Енд, — я показала на велику дугу в тім місці, де річка повертала на південь. — Прогалина між лавандовою фабрикою й металургійними заводами в Фулгемі. Чому привиди не прориваються тут?
— Бо вітер з Темзи постійно приносить сюди запах лаванди, — пояснив Джордж, усміхаючись. — І цей запах чудово перекриває прогалину. Отже, Темза — південна межа, металургійні заводи — північна, лавандова фабрика — західна. Три міцні географічні бар’єри, що зупиняють навалу привидів. Ці бар’єри утворюють ніби димар, що витягує обриси скупчення на схід. А якщо ці обриси викривлені, то шукати щось у його центрі марно, авжеж? І це підказало мені ось яку думку...
Він дістав іншу малу й заходився розгортати її на столі. Локвуд відсунув убік наші кухлики з чаєм, а Голлі переставила на підлогу таріль з коржиками.
Мапа була схожа на перпіу, тільки кола на ній мали помаранчевий колір, і до того ж їх було помітно менше, особливо на півночі й сході.
— Це ситуація в Челсі місяць тому, — пояснив Джордж. — Теж погана, проте краща за нинішню. Я склав цю малу за Кіп- совими рапортами. Бачите — тут уже багато проявів ГОстей на Кінґс-Роуд? І на заході — так само. А якщо взяти ще раніше. .. — він витяг третю малу з кількома зеленими колами. — Це ситуація
— Ніби трохи на захід, — сказала я. — До кінця Кінґс-Роуд. І проявів зовсім мало.
— Мало, бо це лише початок. А головна зачіпка тут.
Він дістав четверту малу. Кіл на ній було ще менше—тільки сім. Темно-сині, вони розміщувались уздовж невеличкої дуги, що охоплювала західний кінець Кінґс-Роуд.
— Це ситуація два місяці тому. — провадив Джордж. — Перед початком навали. Нічого цікавого. Тінь у пральні, зо два Томи-Тіньовики. один чи два Сірі Серпанки... Дурниці, про які згадувалось тільки в місцевих газетах. Я довго порпався, поки відшукав їх. а до статистики ДЕПРІК вони взагалі не потрапили. Барнс, напевно, вважає, що вони взагалі не пов’язані з цією навалою, — Джордж значуще поглянув на нас. — А от я—навпаки. Якщо розпочати саме звідси, стає зрозумілою ціла картина.
— Це хвиля. — зауважила я.
—Твоя правда. Хвиля потойбічної активності, що поширюється з однієї точки, до того ж у єдиному доступному напрямку на схід, через центр Челсі.
— І ця точка... — перервав його Локвуд.
— Вона
Ми захоплено мовчали. Нарешті Локвуд урочисто промовив:
— Ти геній, Джордже. Я про це вже казав тобі.
Джордж підхопив з тареля найбільший коржик.
— Можеш повторити це ще раз, — відповів він.
— Чому ж про це не здогадались у ДЕПРІК? — здивувалась я. — Невже там усі такі дурні?
— Я й сам не здогадався б, — зізнався Джордж, — якби мені не допомогла Костомаха-Фло. На моє прохання вона кілька днів спостерігала за привидами з берега Темзи. Вона підтвердила, що потойбічні сили найактивніші саме в цьому місці. Бачила силу-силенну духів, що обертались у повітрі й виявляли нетерпіння. Саме звідси до берега лине найпотужніша хвиля потойбічної енергії, — він знову тицьнув пальцем у те саме місце на мапі. — Тут немає жодних сумнівів. Привиди поширюються звідси.
— А що ж це за місце в кінці Кінґс-Роуд? — запитала я.
Чому ми досі не чули про нього? І чому, — я показала на мапу, — тут немає позначок?
— Цікаві запитання... — Джордж ніби гаяв час. наче фокусник. що от-от витягне з капелюха кроля. Нарешті він знову розкрив свою теку й дістав звідти аркуш паперу — чорно-білу копію фотографії з газетної статті.
На фотографії я побачила велику будівлю — важку, похмуру, в класичному стилі, вдвічі вищу за сусідні крамнички. Біля входу до будівлі майоріли прапори. Із стін виступали чотирикутні напівколони. Будинок мав безліч вікон — високих, прямокутних, у шибках яких відображалось порожнє лондонське небо. Вікна першого поверху були накриті козирками; повз будинок проходили люди в старомодному вбранні. Біля широких скляних дверей стояв швейцар у темній уніформі.
— Це, друзі мої, — промовив Джордж. — універсальний магазин братів Ейкмер. Колись відомий на цілий світ, пізніше просто популярний, а зараз, на мою думку, центр навали привидів у Челсі.
— Я ніколи не чула про цей магазин, — зізналась я.
— А я його знаю, — сказав Локвуд, крутячи в руках фотографію. — Мене водили туди ще малим. Я пам’ятаю, що там був величезний в ідділ іграшок.
— Я теж бувала там, — кивнула Голлі Манро. — Мама водила мене до Ейкмерів подивитись на срібні прикраси. Магазин був розкішний, але ніби якийсь трохи обшарпаний...
— Ваша правда, — відповів Джордж. — Це один із найбільших універсальних магазинів за межами центру Лондона. Один із найстаріших і найбільш розкішних в усій Європі. Засновано його було 1872 року, а перебудовано й розширено — в 1910—1912 роках. Близько століття тому так відкрилась «Арабська зала», відома також як «Зала чудес»: там виступали факіри, східні танцівниці й навіть дресирований тигр у клітці. Славетні часи минули, та люди й досі охоче заглядають сюди— принаймні донедавна, до евакуації. Це зовсім недалеко від кордонів ДЕПРІК, за один-два квартали. В самому ж магазині, судячи з рапортів, привидів не спостерігали.
— Якщо це справді так. — зауважив Локвуд, — чи не здається тобі ця теорія надто химерною?
— Здається. — погодився Джордж. — І навіть іще химернішою. якщо згадати історію цього місця. Я вирішив перевірити, чи не траплялось у далекому минулому згадок про будь-які привиди в цій частині Челсі. Зацікавившись історією магазину Ейкмерів, я виявив, що його побудовано на вельми прикметному місці, — він ще раз куснув коржик. — І натрапив на вельми цікаві речі...
— Погані? — позирнула я на нього.
— Пам'ятаєте Кумб-Кері-Голл?
Ми з Локвудом перезирнулись.
— Найбільш заповнений привидами будинок в Англії? Звичайно!
— Тут принаймні спокійніше, ніж було там.
— Дякувати Богу!
— Тільки я поки що не розумію,
— Чума? — наздогад спитала я.
— Еге ж. «Чорна смерть» лютувала тут у 1340-х роках. Бачите. як повертає дорога там, де стоїть магазин? Там кладовище, куди звозили померлих від чуми. Величезна яма, закороткий час наповнена трупами. Раніше кладовище було оточено каменями й засипано невеличким курганом, проте за доби королеви Вікторії, коли дорогу розширювали, було знищено й ці камені, й курган.
— Але ж таких чумних кладовищ у Лондоні чимало, — заперечив Локвуд. — Відомо, що вони можуть бути Джерелами скупчень привидів. Але ж не таких великих!
— Так, я знаю, — погодився Джордж. — 3 вашого дозволу, я поки що не стану пояснювати, чому Гостей тут так багато. Я лише викладатиму факти. Отже, чума... Які ще є думки?
— Війна, — припустила я. — Вуличний бій чи бомбардування.
— Ще одне очко на твою користь. Люсі! Ти добре розумієшся на кривавих подіях... Так. саме бомбардування. 1944 року магазин Ейкмерів було зачинено на пів року після того, як у сусідній з ним будинок влучив літак-торпеда. Зруйнував стіну й пробив частину даху. Загинуло десятеро, зокрема спостерігачі з протиповітряної оборони, що стояли на цьому даху. Через дванадцять років управитель магазину викликав агентів. Це сталося після того, як у будинку почали з'являтись привиди тих самих спостерігачів. Вони щоночі з передсмертним криком пролітали крізь кілька горішніх поверхів — прямісінько через відділи галантереї й товарів для дому — і зупинялися у відділі косметики.