Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 43)
— Так, тільки нам треба стежити за нею, — говорив Джордж. — Я хочу сказати — на оперативній роботі.
— Вона сильніша, ніж ти думаєш. Не варто її недооцінювати.
Голлі! Знову ця Голлі!.. Я почула, як зачинилися двері обох кімнат. Обережно опустила своє тіло вздовж ящика. А тоді, дочекавшись цілковитої тиші, стала на коліна, вхопилася за ліжко й підвелася.
Яке холодне виявилось це ліжко! Тепер я була надто близько до Смертного Вогню, щоб почуватися спокійно. Я подумала про темну пропечену пляму під покривалом. Пригадала обличчя темноокої дівчини. І тоді, мов електрична іскра, по моїх пальцях пробіг звук із минулого. Він проскочив крізь мої зуби, очі. йтоді...
Темрява. Чути лише дитячий голосок — високий і тонкий: — Джесіко, де ти? Пробач. Я вже йду.
Темрява мовчить. Відповіді немає. Проте дещо я все-таки відчуваю: поряд у кімнаті є щось лиховісне, холодне. Воно ховається в пітьмі... Позбавлене життя, воно прагне поглинати інших. Зовсім нещодавно, звільнившись із свого полону, воно скуштувало життя й випило його до дна...
— Я тут, Джесі. Зараз прийду й допоможу.
Воно напружилось у чеканні. Від нього розходяться хвилі холоду, огортаючи стіни.
— Не ображайся, — просить дитина. Ось на сходах лунають кроки. Відчиняються двері...
А далі? Дитячий крик. Холодна примара росте й нахиляється вперед, я відчуваю, як вона радіє. Несподіваний скрегіт металу. Ще гостріший і дужчий холод—холод заліза. А потім — зупинка. Шаленство. Біль, мішанина вигуків і прокльонів. Удари, що ріжуть, колють, розтинають нутрощі. Примара розривається на шматки, втрачає свою первісну силу. Її охоплюють горе й гнів.
І нарешті...
Майже нічого. Холодна, голодна, лиховісна примара зникає.
Залишається тільки дитячий голос у темряві. Дитина схлипує й кличе сестру на ім’я:
— Джесіко... Пробач... Прости...
Голос дедалі слабшав, віддалявся, повторював ті самі слова, аж поки я перестала його чути. Він відплив назад, у минуле. А я. піднявши голову, виявила, що знову бачу перед собою світлу хмаринку над порожнім матрацом, а рукою досі міцно тримаюся за ліжко. Я змусила себе розтиснути пальці. За вікном було темно. Я стояла біля ліжка на колінах, і вони мені страшенно боліли.
Навіть потім, коли вщухло відчуття самотності й туги, мені знадобилася ціла вічність, щоб оговтатись, підвестись, відчинити двері й вислизнути на сходи. А що, як він почує? Що, як він вийде із своєї кімнати просто зараз, коли звуки смерті його сестри досі лоскочуть мені кінчики пальців, коли його дитячий голос досі лунає в моїх вухах? Що мені тоді робити? Що я скажу йому?
Проте двері так і не рипнули. Я тихенько проминула Локву- дову спальню, глибоко зітхнула з полегшенням і вирушила до себе на горище.
Аж туту мене за спиною щось грюкнуло. Чийсь голос окликнув мене на ім’я.
Ні Костогроми, ні навіть Безногі так не лякали мене.
— Це ти, Джордже? А мене замучила спрага. Я ходила на кухню випити води...
— Що? — неуважно перепитав Джордж, у чиїх руках був цілий стос паперів, а з-за вуха стирчала ручка. — Послухай- но, Люсі. Я зрозумів, що тут коїться...
— Мені просто хотілося пити! Слово честі! Я, мабуть, переїла солоних чипсів і... Ой, ти, напевно, мав на увазі оту навалу в Челсі?
Я помітила, як Джорджеві очі зблиснули за скельцями окулярів.
— Так, — відповів він. — Саме навалу. Я розкусив цей горішок. Люсі. Я все вирахував. Тепер я знаю, звідки це почалося.
— Просто дивина, як корисно думати, лежачи в ліжку, — сказав наступного ранку Джордж. — Це найкраще місце для міркувань. Я працював з мапами й документами, які віддав мені Кіпс, — із тими самими, де зібрано звіти про сутички з Гостями в Челсі впродовж кількох останніх тижнів. А перед тим я довгенько нишпорив в архіві. Та лише тоді, коли ти лежиш у ліжку й розмірковуєш, у тебе в голові складається ціла картина.
— І вона в тебе склалась? — запитав Локвуд.
— Еге ж. Зараз вона в мене готова.
Ми втрьох сиділи в кухні за сніданком. Кухлики, слоїки з варенням та рештки грінок уже було прибрано зі стола, а ми сиділи в робочому вбранні, жодних халатів чи пожмаканих футболок. Голлі Манро, яка саме скінчила пилососити в конторі, вловила дух напруженого чекання, що саме запанував у кухні, поклала на таріль щойно спечені медові коржики й поставила їх посередині нашої «скатертини мислення». Ми знову взялися до кухликів з чаєм, а Джордж — іще й до теки
Нам пощастило, що натхнення відвідало Джорджа саме зараз. Це дало мені змогу відсунути спогади про минулу ніч у найдальший закуток свідомості — чи принаймні спробувати це зробити. Проте щоразу, коли я дивилась на Локвуда, такого спокійного, впевненого, я мимоволі здригалася, бо в моїй пам’яті досі лунав невтішний дитячий голосок. Я ніяк не могла забути відлуння гніву та відчаю, що огорнули хлопчика, відлуння його пристрасного бажання помститися за сестру. Він і
ІЦо ж, мені хотілося більше дізнатись про Локвуда, і я це зробила. Мені вдалося підслухати його минуле. От тільки щасливішою — як, правду кажучи, й мала передбачити, — я від того не стала.
Через те я раділа першій-ліпшій нагоді облишити ці невеселі думки.
Джордж розкрив свою теку, дістав горішній аркуш і, розгорнувши його, поклав перед нами на стіл.
— Ну, що ви на це скажете? — запитав він.
То була мапа району Челсі — така сама, як над столом у Барнса, тільки почеркана нерозбірливими Джорджевими кривулями. На мапі, вздовж Темзи й вулиці Кінґс-Роуд, було позначено всі місця, де за останні кілька тижнів з’являлись привиди. На відміну від мали в конторі ДЕПРІК, ці місця Джордж позначив не різними кольорами, а чіткими червоними колами, й цих кіл там було кілька десятків, а може, й сотень. Подекуди ці кола просто зливалися, скидаючись на розпливчасті чорнильні плями.
Ми довго дивились на ці позначки.
— Ну... — нарешті промовила я. — Картина нівроку строката.
— Колись я вже бачив щось подібне, — зауважив Локвуд. — У дитинстві, на власній шкірі, коли слабував на кір. Пробач мені, Джордже, але я щось нічого тут не розумію.
Джордж поправив окуляри і всміхнувся:
— Авжеж, не розумієш. І старий недотепа Барнс так само, тому він і марнує час. Це мапа навали привидів у Челсі. Станом на позаминулу ніч. Так, я згоден, що тут не видно ніякої системи. Єдине, що тут можна зробити, — спробувати знайти географічний центр навали й шукати саме там. Ось він на розі Кінґс-Роуд і Сідней-стріт. Саме там Барнс і веде свої пошуки. Зате нам тепер відомо, що це
Він помовчав, куштуючи спечений Голлі коржик. Тим часом сама наша напарфумлена помічниця жадібно, як і всі ми. ловила кожне Джорджеве слово. Джордж тим часом намагався поводитись якнайспокійніше, тихенько вмочуючи коржик у чай. та було помітно, що в його душі просто-таки вирує нетерплячка. Напруження, що накопичилось у ній за останні дні впертої праці на самоті, мимоволі перекинулось, як електрична іскра, й на всіх нас. Нарешті Джордж знову тицьнув своїм товстим пальцем у малу. Ми хутко схилилися над нею.
— Одну річ ви. напевно, вже помітили, — провадив Джордж. — Обриси всього цього суперскупчення привидів. Такий собі зім’ятий прямокутник — чи радше клин, що вужчає на заході й ширшає на сході. Ніби коробка з-ггід черевиків, на яку наступили ногою. Зрозумівши, чому це скупчення має таку форму, ми дістанемо першу підказку. Огляньмо межі цього прямокутника. Ось Темза — найбільша маса води на весь Лондон. Привиди, як відомо, перетнути її не можуть. Отже, річка — це південна межа скупчення...
— Гадаю. що це відомо навіть Барнсові, — зауважила я.
— Звичайно. А тепер погляньмо на північ... Що ми бачимо тут, уздовж Фулгем-Роуд?
— Знаю! — вигукнула, наче школярка, Голлі Манро. — Металургійні цехи компанії «Світанок»! Коли я працювала в «Ротвелі», наше керівництво часто проводило там наради. Іноді я навіть бувала на них. Там багато невеличких ливарних заводів.