Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 32)

Штори зараз були опущені, на столику біля ліжка горіла лампа. Сам Локвуд лежав у ліжку на двох смугастих подушках. згорнувши тонкі руки поверх ковдри. Верхню частину його голови закривала біла пов’язка, схожа на тюрбан: з-під неї визирало неслухняне пасмо темного волосся. В одному місці крізь бинт просочилась кривава пляма. Локвуд був блідий, худий, як і завжди, тільки очі його яскраво палали. Він уважно спостерігав за тим, як я ставлю тацю на стіл.  

Пробач, — сказала я.  

Не переймайся. Ти вже попросила пробачення.  

Я не була певна, що ти пам’ятаєш.  

Пам’ятаю, тільки не все. Пам’ятаю, скажімо, як отямився на чиїхось колінах, — він усміхнувся. — Тільки не знаю, на чиїх — твоїх чи Голлі.  

— На Джорджевих.  

— Та невже? — він кахикнув і поспіхом заходився сідати. — Он як... Гаразд.  

— Залишайся в ліжку. Ми всі тобі це радимо. Особливо Джордж.  

— О. то він на сьогодні мій заступник? А взагалі зі мною все гаразд. Поглянь, як чудово Голлі перев'язала мені рану. До речі, вона закінчила курси першої медичної допомоги...  

— Авжеж, закінчила, — я подала йому тацю.  

Він змастив грінку джемом і жадібно відкусив її. Я подивилась на картину, найближчу до мене. На ній було зображено якусь різьблену кам’яну будівлю, порослу довкола джунглями і майже сховану в затінку дерев.  

— «Брама духів», пам’ятка давніх майя, десь на острові Юка- тан... — пояснив Локвуд, не підводячи очей. — Виходить, мої батьки побували й там... Отже. — провадив він. пережовуючи грінку. — це нарешті сталось. Я попереджав тебе, але ти не послухалась. Забула все, чого тебе вчили, й ггішла за своєю жалюгідною теорією. І піддала небезпеці всі наші життя.  

Я глибоко зітхнула. І виявила, що саме зараз, коли настав час усе пояснити, я не можу знайти потрібних слів.  

— Я розумію, що вчинила недобре. Але ж я розмовляла з ним, Локвуде. І він відповідав!  

— І тут-таки спробував убити тебе. Чудово!  

— Просто це був неправильний привид...  

— Неправильний привид?! — зареготав він. навіть не всміхнувшись. — Люсі, запам’ятай: правильних привидів не буває. Ніколи! І я забороняю тобі викидати такі коники. Зрозуміло?  

Я розчаровано зітхнула:  

— Але ж я — єдина, кому вдаються такі «коники», Локвуде. Невже це нічого не варте? Так, я знаю, що минулого разу все вийшло по-дурному, і винна тут я. Але ж послухай, Локвуде, коли ти відчуваєш зв’язок...  

— Люсі! — перервав він. — Ти не слухаєш мене. Ще раз питаю:   зрозуміло?  

Я вирячила очі:  

— Та-ак...  

— Сподіваюсь, що так, — відповів Локвуд. — Інакше наступного разу залишу тебе вдома.  

— То й що? Візьмеш замість мене Голлі Манро?  

Він зблід і трохи помовчав.  

— Це вже мені вирішувати, кого я візьму чи не візьму, — нарешті сказав він. — Тільки знай, що я ніколи не візьму з собою людину, яка може піддати небезпеці життя інших агентів. Якщо хочеш провести зиму сама, працюючи з Холодними Дівами й Кам’яними Молотами. — будь ласка, тільки попроси, — він утупився в свою тарілку. — А тепер — щодо Голлі. Вона чудова співробітниця, чудова помічниця, підтримує в домі лад. До того ж вона врятувала тобі життя. Що ти, врешті-решт, маєш проти неї?  

Я стенула плечима:  

— Вона дратує мене. Й завжди лізе, куди її не просять.  

Локвуд кивнув:  

— Зрозуміло. Так, Голлі справді полізла, куди її не просили, коли рятувала тебе минулої ночі. Я не рятував тебе. Джордж не встигав порятувати тебе. Це зробила Голлі. А що, якби вона не вхопила тебе за руки? Ти диви,   дратує    вона її, — Локвуд відкинув ковдру вбік. — От зараз піду й скажу Голлі, щоб наступного разу вона дозволила тобі впасти.  

— Негайно лягай у ліжко! — вигукнула я. Гарячий вузлик у моїх грудях стягся ще дужче. Мої нерви напружились до краю, серце шалено тьохкало. — Я чудово знаю, чим я їй зобов’язана! Розумію, яка вона   гарнюня!  

— У    чому ж тоді проблема? — ляснув долонею по столику Локвуд.  

— Ніяких проблем!  

— Тоді...  

— Тоді чому її так легко звільнили з «Ротвела»?  

— Що? — він аж сплеснув руками.  

— Я про Голлі! Якщо вона така   бездоганна,    чому її так легко звільнили з «Ротвела»? Коли я приїхала з відпустки, ти сказав, що вона «тільки-но пішла від них». Мені просто цікаво, чому вона звільнилась.  

— Це пов’язано з їхніми внутрішніми проблемами! — вигукнув Локвуд. — Її несподівано перевели до нового керівника, з яким вона посварилась і попросила перевести її до іншої команди. їй відмовили, й тоді вона звільнилась. Ніяких таємниць, еге ж?  

— Здається, ніяких.  

— Тоді все гаразд!  

— Так! — відповіла я. — Все гаразд!  

— От і добре! — Локвуд закинув на ліжко свої ноги в піжамних штанях і задоволено вмостився на подушках. —Добре. — повторив він, — бо мені страшенно болить голова.  

— Локвуде. я...  

— Іди краще відпочинь. Тобі треба відпочити. І всім нам теж.  

   

Ви мене знаєте, я дівчина слухняна. Отож наступні кілька годин я провела в своїй спальні. Трохи подрімала, проте була надто напружена, щоб відпочити як слід, і надто втомлена, щоб чимось займатися. Я довго лежала, зирячи в стелю. Деякий час мені було чути, як під душем насвистує Джордж, а потім у домі запала тиша. Локвуд із Джорджем перебували в своїх кімнатах, а Голлі, напевно, вже поїхала додому.  

Звичайно ж, я була вдячна їй. Я була вдячна їм усім. Як це приємно бути   такою    вдячною... Я сумно зітхнула.  

— Ану. поділися, про що міркуєш?  

Я озирнулась і поглянула на підвіконня. Відтоді, як ми вперше повернулись із будинку панни Вінтерґарден, я не чула зі склянки жодного звуку. Як я вже говорила, склянка з черепом стояла в мене на підвіконні, біля купи косметичок, дезодорантів та зібганого одягу. Зараз із-за скла струменіло бліде м’ятно- зелене сяйво, що ледве вирізнялось на тлі кволого листопадового сонця. Плазма в склянці була прозора, як ніколи раніше: крізь неї було чітко видно обриси старого бурого черепа. Окремі сонячні промінці вигравали на його краях і пронизували череп крізь його отвори. Моторошного обличчя сьогодні видно не було, замість нього лунав лише моторошний голос.  

— Я   розумію тебе, —    шепотів він. —   Мене теж усі ненавидять.  

— Я хотіла дещо спитати в тебе. — відказала я. спираючись на лікті. — Зараз полудень, надворі сяє сонце, а ти — привид. Привиди не з'являються вдень. А ти тут і набридаєш мені, як завжди, своїми балачками.  

Череп у відповідь захихотів:  

— Може,    я й не   такий, як усі. Так само й ти не така, як усі довкола тебе. —    голос привида став глибший і гучніший, наче дзвін. —   Не така, як усі,    й   самотня, само-о-отня... Тьху! —   зненацька додав він. —   Мало сам себе не перелякав!  

Я поглянула на нього:  

— То в тебе немає відповіді?  

— Правду кажучи, я вже забув, про що ти питала.  

— Чому ти з'являєшся вдень? Як це тобі вдається?  

— Насправді, —    відповів голос, —   найголовніша причина тут. напевно, у моїй скляній в'язниці. Посріблене скло не дозволяє мені вийти    з неї.   та водночас послаблює енергію світла, що проникає сюди. Отож я увесь час перебуваю в сутінках, що дозволяє мені з'являтись коли завгодно... —    сяйво трохи потьмяніло, тож я вирішила, що привид уже зник. Проте він несподівано продовжив: —   А тепер скажи мені... чому ти така сумна? Чим я можу допомогти тобі?  

Я знову поклала голову на подушку:  

— Нічого. Дурниці.  

— Нічого і    є нічого...   Ти щойно годину поспіль зирила в стелю. Таке зазвичай ні до чого хорошого не призводить. Ще, диви, переріжеш собі горлянку отим гарненьким рожевим ножиком. який я в тебе бачив, або засунеш голову до унітаза й спробуєш утопитися Я вже бачив, як дівчата це роблять, —   додав буденним тоном привид. —   Не хочеш— не кажи, я знаю й сам. Це через оту вашу нову помічницю.  

— Неправда. У нас із нею все чудово. Вона хороша.  

— Отак    — ні сіло ні   впало — стала хороша?  

— Так. Стала.  

— Брешеш! —    із несподіваним запалом вигукнув голос. —   Вона — зозуля в твоєму гніздечку! Вдерлася до гарненького маленького королівства, яке ти створила сама для себе. І вона знає це! їй це до вподоби! Таким, як вона,    це   завжди подобається!