Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 31)

Не знаю вже, як Локвудові вдалося це зробити. Він був ще далеко, хоч і перестрибував по три сходинки за раз. Йому лишилося подолати останній поворот, та він стрибнув, зрізавши кут, і пролетів у повітрі над безоднею. Вимахуючи рапірою, він стрілою промчав повз мене. Пальто лопотіло за ним, наче крила. Клинок прохромив простір між мною й примарною постаттю. Привид позадкував і пропав з очей; Локвуд кинувся за ним. Я почула, як він скрикнув з болю, впавши на ггіддогу майданчика. Потім долинуло якесь бурмотіння, удари... і зненацька все вщухло.  

Я досі висіла над прірвою.  

— Локвуде... — покликала я.  

То був кінець. Мої пальці заніміли, а край сходів виявився занадто слизький. Я ковзнула в провалля...  

Аж тут хтось міцно схопив мої зап’ястки. То була Голлі Манро, що тримала мене й кликала на допомогу. Поруч із нею з’явився Джордж, і вони вдвох підняли, а далі потягли мене через перила на сходи без усяких церемоній, як спійману рибу з води.  

А ще за мить я побачила Локвуда, що лежав долілиць на дерев’яному майданчику біля сходів.  

     

Ми сиділи втрьох у нашій кухні на Портленд-Роу. За вікном займався листопадовий ранок, огортаючи кімнату блакитним серпанком.  

— З ним усе буде гаразд, — сказала я. — Правда?  

Джордж тупився у свою чашку з гущею від какао, ніби намагаючись провістити по ній майбутнє:  

— Звичайно, все буде гаразд. Неодмінно.  

— Він просто вдарився головою, авжеж? Знепритомнів, але ж... Зараз йому ніщо не загрожує?  

— Ніщо.  

— Принаймні. — усміхнулася Голлі Манро, — ми всі цього   сподіваємось.    Найближчими днями ми будемо знати, струс це чи ні. І чи немає в нього крововиливу в мозок.  

Вона помішала ложечкою свій фруктовий салат із вишневим йогуртом.  

Ще вчора мене дратували її вишукані манери і те, як вона розмовляє, і те. як вона дивиться на мене. Та зараз мені бракувало сил навіть на таке. До того ж Локвуд потрапив у халепу з   моєї    вини. А Голлі Манро витягла мене з безодні, коли я вже ладна була впасти туди.  

— Він прокинувся й хоче снідати, — зауважив Джордж. — Це добрий знак.  

Голлі кивнула:  

—Я перев’язала його. Кровотеча, здається, вже майже зупинилась. Солодкий чай, їжа й тривалий відпочинок у ліжку — це все, чим ми можемо допомогти йому.  

Вона встала й пішла по грінки.  

— Утримати його в ліжку буде з біса нелегко. — провадив Джордж. — Я вже застав його, коли він шукав телефон, щоб поговорити з панною Вінтерґарден.  

— Ти ж сам зателефонуєш їй. Джордже?—усміхнулась Голлі. ставлячи на вогонь чайник.  

— Саме так. Дочекаюсь дев’ятої години й потішу клієнтку гарними новинами. Усе чудово. Правда. Люсі?  

— Правда. — відказала я. посуваючи вбік недоїдену вівсянку.  

І справді, все, що стосувалось «кривавих слідів», було залагоджено. незважаючи на мою помилку. А може, й завдяки їй. Локвуд. зробивши свій неймовірний стрибок, прохромив рапірою примарну постать. Привид скулився, розплився й позадкував. Тим часом Джордж. який надбіг туди вже через кілька секунд, побачив, як привид проплив крізь арку, за якою починався коридор, що вів до кімнат служників, і встромив свій кишеньковий ножик точнісінько в те місце, де зникла примара. Наступні пів години ми порались коло Локвуда, що знепритомнів від падіння. Після того, як він отямився й ми перев’язали йому голову, Джордж сам вирушив у коридор з ломиком та срібною сіткою. Почулись удари, скрипіння дощок, а потім Джордж повернувся, несучи якусь річ, загорнуту в срібну сітку. То виявилась стара бляшана скринька, в якій лежала жіноча шаль вікторіанської доби.  

Зараз ця сітка красувалась у нас на кухонному столі, поряд із кухлями, пакунками з вівсянкою та дошкою для нарізання хліба. Сніданок у нас нині був ситний. Джордж запихався досхочу. Навіть Голлі дозволила собі трохи порушити дієту. Я ж не з’їла ні крихти.  

— Люсі, — мовив Джордж, — тобі треба поїсти.  

Я кивнула:  

— Дякую. Я ще поїм.  

Голлі тим часом ставила на тацю тарілки й маслянку для Локвуда.  

— Не переймайся так, Люсі, — сказала вона. — Якби не ти. Гість не показав би на місце, де сховане Джерело. Тож наш  

успіх — це все твоя заслуга... — вона всміхнулась мені. — З певної точки зору, звичайно.  

Я відчувала в своїх грудях тугий гарячий вузлик, він зав’язався там ще кілька годин тому, коли я тільки-но почата просити вибачення й дякувати.  

— Спасибі, — відповіла я. — Ти така добра.  

Джордж поглянув на мене:  

—А що ти   тоді    відчувала, Люсі? Чому ти притулила до стіни раггіру?  

А й справді, чому? Мені було тяжко визнати, як легко я піддалась цьому привидові з закривавленими руками. До того ж не хотілося говорити про це. коли поряд була Голлі. А з Джорджем мені взагалі не було охоти розмовляти...  

— Ти була в трансі? — поцікавилася Голлі. — Я знала двох агентів-практикантів, що потрапили під гіпноз Самітника в Лембет-Воку. їх, на щастя, встигли врятувати, як і тебе. Потім вони розповідали, що перебували наче вві сні.  

—Я не практикантка, — відповіла я. — Навпаки, я все робила свідомо.  

— Тобі могло так   здаватися, — сухо    зауважив Джордж. — Є думка, що деякі привиди підживлюються нашими почуттями. Спочатку вловлюють, а потім грають на них. Ти часом не почувалась там покинутою, нещасною?  

— Ні, що ти, — буркнула я, відводячи очі. — Анітрохи.  

— Просто я думаю, що Роберт Кук збожеволів саме від туги й самоти, — провадив Джордж. — Усю цю історію я зрозумів до кінця, коли прочитав допис у дешевенькому старому часописі під назвою   •Лондонські таємниці».    Його я швидко розшукав там, у другому корпусі архіву, та дорогою додому мене затримав ДЕПРІК, що саме перекрив кілька тамтешніх кварталів. Там, у Челсі, коїться шарварок. Хтось бовкнув, ніби бачив Безногого, чи, може, той Безногий йому просто примарився. Хоч би там як, але довелося просидіти в архіві кілька годин, перш ніж мене випустили. А тепер розповім про оту статтю в часописі під назвою «Страхіття на Ганновер-Сквер». До цього Кука — він, до речі, мав шістнадцять років — батько цілком  

збайдужів і до того ж увесь час пропадав за кордоном, у комерційних справах, тож хлопець постійно жив тільки з матір’ю. Мати геть зіпсувала його своєю опікою. Коли вона померла, Кука виховувала його стара няня, яка розпестила хлопчину ще дужче. Коли ж не стало й няні, доглядати хлопця взявся лакей на прізвисько Малий Том: здоровило, лінюх, та ще й глухий. Хлопчина його зненавидів і частенько налітав на служника з кулаками, коли Том щось забував чи робив надто повільно. Одне слово, якось увечері юний Кук розлютився вкрай: Том нібито кудись запроторив його улюблені черевики. Кук прибіг до кухні, спочатку вилаяв Тома. потім схопив ніж і вдарив його. Том був серйозно поранений, увесь у крові, проте зібрався на силі й, не тямлячи себе з люті, погнався за Робертом Куком сходами, аж до горища. Там вони знову зчепились, і врешті Том звалився через перила вниз. А Кука заарештували, — Джордж, сидячи на стільці, позіхнув і почухав собі, як завжди, під пахвами. — Ось так воно насправді й було... Ой лишенько, мені треба прийняти душ.  

— А ця шаль, яку ти знайшов? — запитала Голлі Манро. — Вона належала його матері?  

— Гадаю, що так. У будь-якому разі вона була дорога йому. Хтозна, чого можна чекати від такої дикої мішанини самоти й кривди, яка зробила його божевільним?  

Я стенула плечима:  

— Химерний усе-таки хлопчина цей Кук.  

— Атож, — підтвердив Джордж, подивившись на мене, — нівроку химерний.  

— Ну, гаразд, — лагідно промовила Голлі Манро. — Локвуд, напевно, вже сердиться. Піду занесу йому сніданок.  

— Ні, краще я, — запропонував Джордж. —Ти й так натом- лена, Голлі.  

— Ні, — рвучко підхопилась я. — Я сама занесу.  

І, не чекаючи, хто що скаже, взяла в руки тацю  

   

Кажуть, ніби спальня краще за будь-яку іншу кімнату свідчить про вдачу того, хто в ній мешкає. Ця теорія, скажімо, пасує до моєї кімнати (розкиданий одяг і записники) і вже напевно до кімнати Джорджа. де вам доведеться пробиратись крізь купи книжок, аркушів з нотатками, зібганих одежин та зброї. З Локвудовою спальнею все було не так просто. На комоді тут вишикувались старі випуски «Щорічника Фіттес», у кутку стояла шафа з акуратно прибраними костюмами й сорочками. На стіні висіло кілька картин з краєвидами далеких земель: річок, що петляють непрохідними джунглями, вулканів, що височіють над верхівками дерев. — це все. напевно, були країни. якими колись мандрували Локвудові батьки. Мені здавалося. що ця кімната раніше могла бути їхньою спальнею. Проте в ній не було ані їхніх фотографій, ні фотографій його сестри Джесіки. Смугасті шпалери й жовто-зелені штори також свідчили про вдачу Локвуда не більше, ніж свіжопобілена скриня. Він міг спати в цій кімнаті, проте я завжди відчувала, що він не   живе    тут у повному сенсі цього слова.