Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 23)

Отож ми зосередили всю свою увагу на сходах.  

Розпочали ми з підвалу — із входу до кухні, й звідти поволі рушили нагору. Ми відразу зрозуміли, що на сходах холодніше, ніж будь-де в домі: температура тут виявилась нижча, хоч і зовсім трохи, лише на один-два градуси. Це було все, що нам пощастило знайти. Локвуд не помітив нічого. Я дослухалась, однак не чула нічого лиховісного, крім хіба що бурчання в Джорджевому череві.  

Біля останнього повороту сходів, де вони переходили з третього поверху на горище з його блідим оком овального вікна, Локвуд нахилився до плінтуса, провів по ньому пальцем, а потім притулив палець до вуст.  

— Сіль, — повідомив він. — Тут прибирали, але в щілині зосталися сліди розсипаної солі.  

— Оте дівча з нічної варти? — перепитав Джордж, нотуючи щось у записнику недогризком олівця.   Щ   е один такий самий недогризок про запас стирчав у нього за вухом. — Остання спроба захисту?  

— Виходить, саме тут знайшли цю дівчинку, — сказала я. Так, її знайшли тут — скорчену, занімілу, збожеволілу... Я поглянула на рівний тиньк, який ще більше підкреслював порожнечу тутешнього простору — простору, де сталося щось моторошне. Інших слідів, крім солі, ми тут не виявили. І це, напевно, було найгірше.  

Минула година. Небо в скляному вікні смеркло. Останні бліді промінці денного світла пропадали в мороці. Вигин сходів став тьмяно-сірим. Ми повернулись униз.  

Настав час попоїсти й послухати Джорджеву історію. Йти до кухні, в підвал, де загинув хлопчик, не хотілось нікому, тож ми влаштували свій табір на першому поверсі, в кімнаті з картинами. Витягли на середину кімнати столик, стільці, дістали пляшки з водою, печиво, бутерброди й пакунки з чип- сами. Потім запалили газові ліхтарі й посідали по різні боки стола. Я знайшла розетку, налила води до електричного чайника й увімкнула його. Джордж витяг з кишені папірці із своїми бібліотечними нотатками. Заваривши чаю, ми приготувалися слухати Джорджеву розповідь.  

— Треба буде нам отак посидіти десь у кращому місці, — зауважив Джордж. — Влаштувати пікнік там, де ніхто не збирається тебе вбити. Це було б весело.  

— А про що б ми там розмовляли? — запитав Локвуд, відсьорбуючи чай. — І взагалі, цікаво, чим займались підлітки до Проблеми? Більшість із них навіть роботи не мали. А що в них було? Школа та ще якісь дурниці? Нудно, ой, як нудно вони тоді жили!  

— Зате безпечно, — заперечила я. — Не забувай про це.  

— Не так уже й безпечно, якщо жити в такому будинку, як цей, — понуро зауважив Джордж. — Якщо бути в ньому хлопчиною-служником на прізвисько Малий Том, — він нахилився над своїми нотатками, наче якийсь низенький товстенький генерал, що оголошує план бою, й куснув черговий коржик. — Убивство в цьому будинку відбулося влітку 1883 року. Як писалося в «Пел-Мел Газет», цей будинок тоді належав такому собі Генрі Кукові — старому воякові й торговцеві, який служив в Індії. Цей Кук мав сина Роберта, якого заарештували однієї спекотної липневої ночі за вбивство служника, Томаса Вебера, відомого також як Малий Том. Роберта Кука віддали під суд і визнали винним.  

— Як він убив служника? — запитала я. — І чому?  

— Чому —    я не знаю. Подробиць газета не наводила. А от як— знаю. Прохромив його батьковим мисливським ножем. У статті було сказано, що сутичка розпочалася на кухні, пізно ввечері. Саме там Кук напав на Малого Тома й серйозно поранив його. Потім при багатьох ошелешених свідках — гостях, слугах, родичах — розпочалася гонитва, що завершилася смертельним ударом. Усе навколо було залито кров’ю. У газеті цей будинок назвали «будинком жаху». Ще один «будинок жаху»! Скільки ж їху Лондоні! Коли-небудь доведеться скласти їхній реєстр...  

Я дивилась на стелю, прикрашену алебастровими завитками й спіралями, які переплітались так щільно, що скидались на мозкові звивини.  

— Це якнайкраще пояснює, звідки з’явились криваві сліди. — зауважила я.  

Локвуд кивнув:  

— І цілком збігається з тим, що отой бідолаха з нічної варти розповів пані Вінтерґарден. Гонитва розпочалась унизу, на кухні, й тривала аж до горішнього поверху. Можливо, нещасного Малого Тома наздогнали і вбили на горищі.  

—А що сталося з убивцею? — запитала я. — Його повісили?  

— Ні. Запроторили до божевільні в Бетлемі. Судді вирішили, що він несповна розуму. Незабаром він все одно помер. Під час прогулянки в лікарняному садку втік від санітарів, вибіг на дорогу й сам кинувся під колеса катафалка, що проїздив мимо.  

— Веселенька казочка, — скривився Локвуд.  

— Як і всі наші історії.  

Надворі, за площею, швидко заходило сонце. В небі купчились чорні хмари, заступаючи собою останні промені світла. Н   ад    берестами кружляла велика зграя птахів, скидаючись на живий стовп темного диму. Ми закінчили своє чаювання.  

— Чудова робота, Джордже, — Локвуд витяг з піхов свою рапіру й притулив її до стільця. Комір його пальта був піднятий, тому майже все Локвудове обличчя ховалось у темряві. Він тарабанив довгими пальцями по столу в такт своїм думкам. — А тепер, — нарешті сказав він після довгої паузи, — нам пора братися до роботи. Тільки ми   не    повинні сприймати цю роботу як буденне завдання. Я хочу, щоб ви обоє слухали якнайуважніше. Цей прояв, як вам зрозуміло, дуже складний. Що ми маємо? Криваві сліди ніг. що піднімаються сходами з підвалу до горища. Дві загадкові постаті, які женуться одна за одною. Відчуття нестерпного страху, що огортало дітей з нічної варти. І ще   щось—    можливо, частину цього прояву. — що коїло з цими дітьми моторошні речі. Хлопчина загинув, одна дівчинка збожеволіла... — він зібгав пакунок з-під чип- сів і заховав його собі до кишені. — Все це дуже дивно, й ми не повинні припуститися жодної помилки.  

— Це справді дивно — два духи водночас в одному прояві. — підтвердив Джордж. — Із цього випливає чимало питань. Чи вони   обидва    активні привиди, чи один з них — лише зорове відлуння давньої події, викликане другим привидом? Пам’ятаєте той моторошний випадок у Дептфорді, де з’являвся моряк із бірманським пітоном? Там...  

Локвуд підняв руку:  

— Ми всі пам’ятаємо цю історію, Джордже. Ближче до суті, будь ласка.  

Я нетерпляче засовалась на стільці:  

— Можливо, не все так складно. Цим проявом може керувати лише розлючений дух Кука. Треба просто знайти Джерело й знешкодити його.  

— Звичайно, — підтвердив Локвуд, — тільки не зараз. Цієї ночі ми лише спостерігатимемо. І ні до чого не втручатимемось. У цих привидів — специфічний маршрут. Вони з’являються в підвалі, піднімаються до горища й там зникають. І все це триває вкрай швидко. Спробуймо зробити так: викласти три окремі кола з ланцюгів і стати всередині них. Джордж — у підвалі, Люсі — на другому поверсі, а я — на горищі. Ми будемо чекати й спостерігати за тим, що відбувається. А тоді порівняємо свої спостереження. Ні, не сперечайтесь! — зазначив він, побачивши, що я вже готова втрутитись. — Ця робота триватиме дві ночі. Голлі казала мені, що в агенції «Ротвел» це звичайна практика.  

Ну,   тоді    все буде гаразд, — не втрималась я від кепкування.  

Запала недовга тиша. Потім Джордж запитав:  

А гцо ж із цими слідами?  

— Сліди зачекають. До них ми візьмемось трохи пізніше. Зараз нам треба простежити за цими прудкими привидами. Здається мені, що вони просто промайнуть повз нас, та якщо хтось із них наблизиться до вас, застосовуйте зброю без вагання. Зрозуміло?  

Джордж кивнув.  

— А тобі. Люсі?  

— Так, так. звичайно. Зрозуміло.  

— Ще одне. В жодному разі не виходьте за межі залізного кола. А ти. Люсі, навіть і не намагайся спілкуватися з ними. Я багато думав про те. як ти минулого тижня розмовляла з привидом жінки під вуаллю. Так. то була успішна спроба, проте мені таке спілкування не до вподоби. А що на нас чекає тут, ми навіть не знаємо. Знаємо тільки, що   воно    вбило дитину.  

— Авжеж, я розумію. — погодилась я. — Не хвилюйся.  

— Гаразд. Ти взяла з собою склянку з черепом? Чудово. Слухай. чи не підкаже він тобі чого-небудь. Вистав його за коло — ризикуй краще   ним,    а не собою. А тепер ходімо. Якщо   ви    нічого не відчуєте, то відчую я.  

Він хутко підхопивсь і взяв рапіру. Наш пікнік скінчився.  

   

Через годину, коли сонце вже сховалось, ми розійшлись по місцях. Я стала на майданчику другого поверху, всередині кола із залізних ланцюгів, і обернулася до сходів. Моя торбина лежала біля мене в колі; напоготові були й кілька соляних бомб. Я перебувала десь футів за п’ять від перил, уздовж яких, якщо вірити нашим відомостям, мали пройти привиди.