Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 22)

— Зрозуміло, — кивнув Локвуд.  

— А ще одна дитина говорила, ніби повз неї пробігли дві постаті.  

Ми вирячились на неї.  

— Що? — не витримала я. — Чому ж ви одразу про це не згадали?  

— Я просто забула... Авжеж, хтось із нічних вартових так і сказав мені. Здається, то був саме хлопчик. Я вирішила, що це йому примарилось, тож його вигадки не варто сприймати всерйоз.  

— Панно Вінтерґарден, я знаю з власного досвіду, — зауважив Локвуд, — що до будь-якого повідомлення дітей з нічної варти слід ставитись якнайсерйозніше. Що ж бачив той хлопчина?  

Леді стиснула губи:  

— Дві примарні постаті. Велику й маленьку. Вони немовби гнались одна за одною, біжучи сходами вгору. Бігли доріжкою з кривавих слідів. Велика постать бігла, витягши руку, ніби намагалася схопити маленьку. А маленька...  

— Бігла. — закінчила я замість неї, — ніби рятуючись від великої.  

— Навряд чи це пояснює все, що там коїлось, — мовив Джордж, поправивши окуляри на носі. — Можете вважати мене чи божевільним, чи пророком, та я наважусь припустити, що все було цілком по-іншому.  

   

   

— Справді страшна жінка. — погодився зі мною Локвуд. — Пихата, недоумкувата, істерична — і все це водночас. Але ж вона запропонувала нам цікаву й небезпечну справу. Люсі. Ми не повинні завалити це розслідування.  

Я щасливо всміхнулась йому:  

— Мені ця справа теж до вподоби.  

Ми стояли під берестами в садку на ГДнновер-Сквер і оглядали будинок панни Вінтерґарден. Будинок № 54 виявився темною, вузькою спорудою, що втиснулась, наче гнилий зуб, між іншими, майже однаковими міськими особняками з тіньового боку площі. Ці будівлі, з їхніми терасами, фарбованими фасадами й колонами біля суворих чорних дверей, видавалися вельми елегантними. Проте нещодавні зливи залишили на тинькованих стінах темні плями й захарастили ґанки зірваним з дерев гіллям. Світла у вікнах не було. Всюди панували занепад і порожнеча.  

Сьогодні злива вщухла ще зранку, та в траві досі, наче загублені монети, поблискували калюжі, відбиваючи в собі олив’яно-сіре небо. Лютував вітер, розгойдуючи по-зимовому голі гілки дерев: вони рипіли й тріскотіли, тручись одна об одну, немов велетенські сухі долоні. Увесь світ ніби просяк тривожним передчуттям.  

Похмурий будинок чекав на нас із того боку вулиці.  

— Це нагадує мені Берклі-Сквер, — зауважила я. — Там теж було небезпечно. Може, навіть іще небезпечніше. Там я зламала свою рапіру, а Джордж мало не відтяв тобі голову, проте ми з успіхом вибрались із тієї халепи.  

Еге ж. сама я   блискуче    вибралася з неї: то була одна з найулюбленіших моїх справ. Хтозна, може, нинішня справа виявиться ще вдалішою. Настрій у мене був чудовий, майже веселий. Джорджа з нами не було — він працював у бібліотеці й ще не приїхав. Голлі Манро сиділа в нашій конторі на Порт- ленд-Роу й клопоталася з нашими теками та скріпками. Тож зараз ми з Локвудом були сам на сам.  

Він підняв комір пальта, захищаючи шию від осіннього вітру.  

— На Берклі-Сквер ми працювали влітку, — заперечив він. — Коротку літню ніч легше пережити. А нинішня, здається, буде довга... Стривай-но, зараз тільки третя година, а я вже зголоднів, — він копнув носаком черевика свою торбину. — А добре вийшли в Голлі оці бутерброди, еге ж?  

— Умгу, — насупилась я. — Добре.  

— Молодчина вона, що приготувала їх.  

— Умгу, — знову відповіла я, щосили намагаючись усміхнутись. — Молодчина.  

Справді, наша гарненька помічниця приготувала нам бутерброди. А ще — спакувала наші робочі торбини. Хоч я потім уважно перевірила свою торбину (такі справи не варто доручати нікому іншому, якщо сам хочеш залишитися живим), та мушу визнати, що з цією роботою вона впоралась якнайкраще. Однак ще кращим її вчинком було те. що сьогодні Голлі залишилась удома. Цієї ночі ми працюватимемо втрьох, як і було завжди.  

Площею проходили нечисленні люди — тутешні жителі, судячи з їхнього дорогого вбрання. Минаючи нас. вони позирали на наші рапіри, темний одяг, оцінювали наші вичікувальні пози й поспішали собі далі, потупивши голови. Професія агента — кумедна річ, як зауважив колись Локвуд: тебе однаково й шанують, і зневажають. Увечері ти втілюєш лад і найкращі сподівання: тебе раді бачити всюди. А вдень твоя поява — неприємне втручання в повсякденне життя, символ хаосу, який ти намагаєшся подолати.  

— Вона чудова помічниця, авжеж? — провадив Локвуд.  

— Голлі? Умгу. Чудова.  

— Я хотів ще сказати — вольова. Не побоялась поставити на місце цю стару відьму Вінтерґарден. Взяла й сказала їй просто в очі все. що думає. — відгорнувши пальто, він перевірив пластикові каністри, що висіли в нього на поясі. Заблищали магнієві іскри. — Я знаю. Люсі. що спочатку ти сумнівалася щодо неї... Тижнів десь зо два. А як ти   зараз    ставишся до Голлі?  

Я видихнула, надувши щоки, й поглянула на Локвудову нахилену голову. Що я могла йому сказати?  

— Ну... добре... — врешті відповіла я. — Часом не без суперечок. але... сподіваюсь, коли-небудь я   зрозумію,    що вона...  

Локвуд рвучко випростався.  

— Чудово! — промовив він. — Поглянь, ось і Джордж!  

То справді був наш товстунчик Джордж, він саме переходив вулицю: сорочка розстебнута, окуляри запітніли, мішкуваті штани подекуди промокли. На плечі він ніс свій потріпа- ний рюкзак, а рапіра волочилася за ним ззаду, мов хвіст. Він. засипаний, підійшов до нас.  

Я поглянула на нього:  

— У тебе павутиння у волоссі.  

— Така моя робота. Зате я дещо відшукав.  

Джорджеві   завжди    вдається щось відшукати. Це одна з найкращих його рис.  

— Убивство?  

У Джорджевих очах майнув вогник — яскравий і гострий. Це щоразу свідчило про те, що його пошуки завершились успіхом.  

— Атож. Стара відьма збрехала, кажучи нам, що в будинку її батька ніколи не було вбивства. Убивство там відбулося — справжнісіньке й нівроку криваве.  

Локвуд усміхнувся:  

— Чудово. Я взяв ключ, а Люсі твою торбину зі знаряддям. Ходімо далі від цього вітру і вислухаймо всі похмурі подробиці твоєї історії.  

   

Якщо панна Фіона Вінтерґарден і могла десь збрехати, то про свій будинок вона розповіла чистісіньку правду. Він і справді виявився розкішним: кожна кімната, кожна річ у ньому свідчили про багатство й високе становище господині. То була вузька, проте довга споруда, що відходила від площі на далеку відстань. Стелі в кімнатах були високі, оздоблені алебастровою ліпниною, стіни обклеєні дорогими шпалерами з візерунком у вигляді тропічних квітів і птахів. Важкі штори затуляли вікна; біля стін усюди стояли скляні шафки з усілякими дивностями. В одній із кімнат на першому поверсі стіни були завішані десятками невеличких картин — вишикува- них, мов вояки на параді, стрункими рядами. Знайшли ми також і чудову бібліотеку. Вітальні, спальні, ванні кімнати, коридори — все це просто вражало нас. Тільки на горищі стіни були просто тиньковані, а під самісіньким дахом притулилось із пів дюжини комірчин для слуг. Здавалось, ніби тут із будинку здерли його розкішну шкіру, оголивши кістки, суглоби та м’язи.  

Найбільше, звичайно ж, нас зацікавили сходи: розповідаючи про них, наша клієнтка так само не збрехала. То була надзвичайно витончена конструкція — темне серце всієї будівлі. Увійшовши всередину, ви одразу натрапляли на величезний овальний колодязь, що прорізав усю споруду знизу догори. Сходинки міцно прилягали до правого боку овалу і, згинаючись проти годинникової стрілки, вели на горішні поверхи. З лівого боку здіймалася арка балюстр   ади   , що в   ідці л   я па сходи від передпокою. Далі розпочинався марш, який вів у підвал. Стоячи в передпокої, чи на будь-якому поверсі, можна було розгледіти вигин сходинок, що піднімались уздовж країв колодязя до великого овального заскленого вікна на стелі, крізь яке було видно небо, а внизу — побачити шахівницю з чорно-білої плитки, якою було викладено підлогу в підвалі.  

Нікому з нас не сподобалась ця чистенька підлога, з якої нещодавно змили кров бідолашного хлопчини з нічної варти.  

Сонячне проміння проникало на сходи лише крізь овальне вікно на горищі. Це створювало враження замкненого простору — важкого, мовчазного, зануреного в минуле, майже без усякого зв'язку із зовнішнім світом. Хоч іще не звечоріло, на стінах у плафонах, прикрашених квітковим візерунком і підвішених на однаковій відстані, вже горіли електричні лампи, випромінюючи холодне й тьмяне світло.  

Перше, що ми зробили поки ще не смеркло. — оглянули будинок. Мовчки обійшли всі його закапелки, чуючи відлуння власних кроків по дерев’яній лакованій підлозі. Вимірювали температуру, намагалися щось відчути за допомогою наших Талантів. Звичайно ж. для таких спостережень було ще зарано, однак годилося перевірити все заздалегідь.