Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 24)

Коло я зробила подвійним — із двох ланцюгів, переплетених один з одним, наче змії. Подолати таку перепону не зможе жоден дух. Одначе, пам’ятаючи про те. як збожеволіло дівчатко з нічної варти, я есе-таки сумнівалася, що ланцюгів мені вистачить. Бо те дівча, радше за все, лишилося розуму не від дотику привида, а від того, що воно   побачило.    Коли ми розходились, я прочитала той самий сумнів на обличчях друзів. 11 Щоправда, ніхто з них не поділився зі мною своїми побоюваннями. Не слід забувати, що агентові не личить міркувати над такими речами. От, наприклад. Джордж частенько сушить над ними голову, тому він чудовий дослідник, зате оперативний. правду кажучи, поганенький.  

Склянку з черепом я безцеремонно поставила з зовнішнього боку кола. Вона сяяла якимось кислотно-зеленим світлом, проте обличчя всередині видно не було. Сам привид, одначе, нікуди не подівся, я почула, як він промовисто свиснув.  

— Гарненький початок... —    прошепотів він. —   Та я вже. правду кажучи, звик до такого. Отже... Локвуд. Я чув, як він щойно докоряв тобі.  

— Зовсім він мені не докоряв, — заперечила я й зазирнула через перила вниз. Ми вимкнули всі світильники на стінах, розставивши натомість по сходах сигнальні вогні. Тепер на кожній третій сходинці горіла маленька свічка. Свічки були різні — то коротші, то довші, — та всі незахищені, піддатливі до впливу того, хто проходитиме повз них. їхні теплі вогники майже торкались один одного й скидались на жовті пузирі серед темряви — нерухомі, ніби застиглі в часі. Видовище було гарне, проте лиховісне.  

— І ти готова його послухатись? —    провадив череп. —   Я нізащо не послухався б. Якщо тобі захочеться вступити в психічний контакт із привидом убивці... чому б і ні? Кажу тобі одне — давай, дівчатко!  

— Заспокойся. Я таких дурниць не робитиму, — відповіла я, дивлячись на червонясте світло Джорджевого ліхтаря, що мерехтіло далеко внизу. Як і я, він увімкнув свій ліхтар на найнижчу потужність, проте його можна за одну-єдину мить перемкнути на повну силу, для цього досить лише клац-  

нути вимикачем. Локвуд був десь на два поверхи вище, і там. напевно, все відбувалося так само. Я уявила, як він зараз стоїть із рапірою в руці й насторожено дивиться в темряву. Моє черево несподівано звело—болісно й водночас солодко: може, це в мене печія від отих дурних секретарчиних бутербродів?  

— Послухай, — сказала я, знову переводячи погляд на склянку. — я не для цього сюди тебе поставила. Краще скажи мені, що ти відчуваєш? Нічого?  

— Навряд чи він слухає тебе. — не    вгавав голос. —   Ця Голлі відвернула на себе всю його увагу... Тільки не заперечуй! Не думай, що коли я привид, то не бачу того, що коїться під самісіньким моїм носом!  

— У тебе немає носа! — я переступила через ланцюги. — Краще скажи мені, що ти думаєш про ці сходи.  

— Ну...    тут   відбувались мерзенні речі.  

— Дякую. Те саме можу сказати тобі і я.  

— Та невже? Ти бачиш кров на цих сходах? Чуєш крик?  

— Ні.  

— То не дури сама себе! Твій Талант не такий потужний як тобі здається. Скажімо, ти стільки думаєш про Локвуда. що не помічаєш, як хтось крадеться в тебе за спиною... просто зараз!  

Рипнула підлога. Я з криком обернулась. Та перш ніж я встигла зреагувати, спалахнув ліхтарик — із пітьми визирнуло знайоме обличчя в окулярах.  

— Джордже!  

— Усе гаразд, Люсі.  

—Що ти тут робиш? Чому ти вийшов з кола? Негайно повертайся назад!  

Він стенув плечима:  

—Але ж поки нічого не відбувається! У нас є ще кілька годин. До речі, в тебе є жувальна гумка?  

— Ні! Повертайся на своє місце! Якщо Локвуд побачить...  

— Заспокойся. Зараз ми ще в безпеці. Що ти там сказала про гумку?  

— Немає в мене гумки. Чи то пак... стривай, десь ніби була.  

Ось. бери. — я намацала в кишені пакуночок із гумкою й простягла його Джорджеві. — Що в тебе там. унизу? Усе гаразд?  

— Гаразд, — він зашурхотів обгорткою, і я помітила, як тремтять його пальці. — Там на підлозі є холодна пляма. Ти розумієш. де. — там. де розбився той хлопчина. Щось у мене в роті якийсь неприємний смак... Починається   сморід, —    він повернув мені пакуночок із гумкою й здригнувся. — Піду краще до себе. Тримайся.  

— Люсі! Джордже! — долинув згори Локвудів голос. — У вас там усе гаразд?  

— Усе!  

— Чудово! Приготуйтесь! Я відчуваю, як змінюється атмосфера!  

Джордж скривився і махнув мені рукою. За мить він уже перетворився на кругленьку тінь, що линула сходами вниз. Коли він проходив повз свічки, їхнє полум’я тріпотіло. Потім вогники знову застигали, шикуючись у рівну спіраль. Я сіла, підібгавши ноги, посередині залізного кола, втупилась у темряву й стала чекати, що буде далі.  

   

Моя голова смикнулась. Я відчула холод, що неприємно лоскотав шкіру — так, ніби нею повзали незліченні крихітні комахи. Мені боліла шия. Я зрозуміла, що спала — й до того ж досить довго. Думки в голові ледве совались, я ніяк не могла зрозуміти, куди потрапила. Свідомість поволі верталась до мене. Цікаво, котра зараз година? Я поглянула на годинник: майже чверть на першу. Північ уже минула!  

Я кахикнула, потяглась і озирнулась. Довкола було тихо. Свічки на сходах горіли, як і дотепер, тільки їхні вогники ніби поменшали, стиснулись так, ніби їх пригнічувало щось невидиме. Я поглянула на склянку з привидом — вона більше не світилась, а стояла темна, немовби налита вином. Так, а що це блищить на її поверхні?  

Паморозь! Я витягла руку вперед і тут-таки відсахнулась. Мені здалось, ніби мої пальці занурились у крижану воду.  

Я незграбно піднялась на ноги. У роті відчувався сморід, ніби від якоїсь плісняви. Я знайшла в кишені гумку, здерла з неї обгортку й почала шалено жувати. Взагалі, зараз усе виходило в мене шалено. Мої нерви були напружені до краю.  

Поки що нічого помітного не відбувалось, та я знала, що на мене от-от звалиться щось лиховісне. Я знала, що скоро переді мною знову розіграється моторошна подія, яка назавжди спотворила долю цього будинку. Час ніби біг назад, і минуле було потужнішим за майбутнє. Джордж називає це явище «викривленням часу». Він певен, що саме тому людина, яка опиниться в цьому «викривленому» часі, почувається так неприродно й погано.  

— Стеж за свічками! —    зашепотів у моє вухо череп. —   За їхнім світлом!  

І справді, вогники свічок затріпотіли, реагуючи на рух повітря. Я відчула, як стають дибки волоски на моїх руках, як перехоплює подих. Мені позакладало вуха так, ніби я надто довго й шв   идк   о їхала вниз у ліфті. Я заплющила очі й прислухалась. Звідкілясь до мене долинув болісний, немовби передсмертний, крик.  

Я розплющила очі:  

— Джордже?  

Щось загуркотіло. Я аж підскочила, іуркіт прокотився над сходами й пропав у темряві. Я зрозуміла, що він линув з підвалу. Вогники свічок застигли й скидались тепер на сліпі, з більмами, очі.  

— Джордже!  

Ніхто не відповідав. Вилаявшись, я витягла рапіру і вийшла за межі кола, в крижану пітьму. Діставшись до перил, я поглянула вниз.  

Двома маршами нижче щось піднімалося вгору, залишаючи на сходах темні сліди. Що саме залишало ці сліди, я не бачила, та воно поволі наближалось, гасячи всі свічки, повз які проходило. В підвалі панувала темрява: світла Джорджевого ліхтаря видно не було. Я витягла шию. щоб подивитись, чи не зможу я...  

Згасла остання свічка на останньому підвальному марші сходів. Що це? Невже я справді бачу примарну руку, яка чіпляється за перила?..  

Ні — це   дві    руки, одна попереду, друга трохи позаду. Руки хапалися за перила, піднімалися дедалі швидше і ось уже досягни повороту сходів, який мав привести їх до мене.  

— Люсі...   — зашепотів голос із склянки. —   На твоєму місці я негайно тікав би!  

Та я й далі чіплялася за перила. їхній холод відчувався навіть крізь рукавички. Навіть думати стало важко, не те що пересуватись. Мої руки й ноги налились чавуном, я не відчувала власного тіла.  

Угору сходами бігли двоє — дві примарні постаті, огорнуті темрявою, наче плащем. Свічки, які вони проминали, гасли одна за одною.  

— Б’юсь   об заклад, що навіть Голлі вистачило б кебети, щоб повернутись до захисного кола, —    зауважив череп.  

Ці слова ніби розбудили мене. Образа, викликана ім'ям нашої помічниці, прорвалась крізь моє заціпеніле тіло. Я відпустила перила, відсахнулась і втиснулась до залізного кола. Там я впала на свої торбини й лежала так, поки повз мене промчали дві постаті.