18+
реклама
18+
Бургер менюБургер меню

Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 9)

18

— Справді? Тоді все гаразд! — пан Баттон простяг їй своє рожеве рученятко. — Що ж, цікаво, що в нас вийде! Ти ж розумієш: одне перед одним ми не маємо жодних юридичних обов'язків, то можемо будь-коли припинити наше співробітництво. Тільки май на увазі: якщо ти ледарюватимеш чи шахраюватимеш, з’явиться горла і спопелить тебе… Ой лишенько, який я нечема! Я ж навіть не спитав, як тебе звуть!

Кіті подумала, яким ім'ям краще назватись.

— Лізі Темпл, сер.

— Гаразд, Лізі. Дуже радий знайомству. Сподіваюсь, що ми станемо приятелями.

* * *

Вони й справді заприятелювали. Від самого початку Кіті стала для пана Баттона незамінною. Спочатку її обов'язком було лише пробиратись темним, захаращеним будинком, розшукувати в далеких стосах незрозумілі книжки й приносити їх цілими чарівникові. Це було легше сказати, ніж зробити. Кіті частенько поверталася до кабінету чарівника, відчайдушно чхаючи від пилу або потираючи синці від раптової книжкової лавини, — лише для того, щоб почути, що вона принесла неправильний том чи видання, й знову вирушити на пошуки. Проте Кіті трималася вперто. Потроху вона навчилася знаходити саме ті томи, які були потрібні панові Баттону; вона навчилася розпізнавати імена, палітурки, методи оправлення, використовувані в друкарнях різних часів, міст і країн. Чарівник був надзвичайно задоволений: нова помічниця позбавляла його великого клопоту. Так минали місяці.

Поволі Кіті почала розпитувати пана Баттона про окремі праці з тих, які допомагала розшукувати. Часом чарівник відповідав стисло й недбало, частіше пропонував їй самій знайти відповідь. Якщо книжку було надруковано англійською мовою, Кіті цілком могла це зробити. Отож вона позичила в чарівника кілька простеньких книжок — на загальні теми — і взяла їх додому, до свого помешкання. Вона читала їх ночами — й потім радилася з паном Баттоном, який відсилав її до інших текстів. Таким чином, виконуючи примхливі вказівки старого, Кіті почала вчитися.

Після року такого навчання вона вже виконувала доручення чарівника. Кіті одержала офіційні перепустки й дозвіл відвідувати всі столичні бібліотеки. Часом вона заходила до травників і торговців магічним знаряддям. Пан Баттон не мав жодних служників-бісів — він узагалі мало користувався магією. Його більше цікавили давні культури — зокрема історія спілкування з демонами. Вряди-годи він викликав якогось не дуже потужного демона, щоб розпитати його про певний історичний момент.

— Це так важко робити на одній нозі! — скаржився він Кіті. — Це й на двох ногах не дуже легко, але коли ти пробуєш накреслити рівне коло, а ціпок ковзає й ти без упину губиш крейду, це в біса незручно! Тому тепер я нечасто ризикую викликати демонів…

— Хочете, я допомагатиму вам, сер? — запропонувала Кіті. — Тільки вам, звичайно, доведеться навчити мене основ…

— Ні, це неможливо! Занадто небезпечно для нас обох!

Кіті виявила, що в цьому питанні пан Баттон твердіший за діамант, і витратила кілька місяців на те, щоб ублагати старого. Врешті він — щоб просто позбутись її умовлянь — дозволив їй наповнити чаші пахощами, потримати циркуль, поки він креслив кола, й запалити свічки з свинячого лою. Кіті стояла за кріслом чарівника, коли демон з'явився й почав відповідати на запитання. Потім вона допомогла загасити дошки на підлозі, що закурилися димом після демона. Спокій дівчини дуже вразив чарівника, й невдовзі Кіті вже допомагала йому під час викликів. Як і всього іншого, Кіті вчилася цього напрочуд швидко. Вона заходилася запам'ятовувати деякі — найпоширеніші — латинські закляття, хоч самої цієї мови вона досі не знала. Пан Баттон, якому було важко вставати з крісла, почав перекладати дедалі більшу частину роботи на свою помічницю. Так само недбало, мимохідь, він заповнював окремі прогалини в її знаннях — хоч навчати її як слід дотепер відмовлявся.

— Виклик демона, — казав він, — річ дуже проста, але різновидів має безліч. Отож дотримуймося найпростішої схеми: викликаємо демона, змушуємо його скоритися, відсилаємо його назад. А навчати тебе всіх тонкощів я не маю ні часу, ні бажання.

— Гаразд, сер, — відповідала Кіті. Вона й сама не мала ні часу, ні бажання вивчати всі тонкощі. Найпростіше вміння викликати демонів — це все, чого їй хотілося.

Минали роки. Війна затягувалася. Книжки пана Баттона були акуратно впорядковані, описані і розставлені. Нова помічниця виявилася справжнім скарбом. Тепер, під керівництвом наставника, вона вже могла викликати фоліотів і навіть молодших джинів, поки він сидів у кріслі й спостерігав. Це було надзвичайно зручно.

І водночас — попри всі страхи — Кіті це теж цілком влаштовувало.

* * *

Коли чайник нарешті закипів, Кіті заварила чай і повернулася до чарівника, який сидів, як і раніше, на кушетці й гортав свою книжку. Коли вона поставила чайник перед паном Баттоном, той вдячно буркнув.

— Трисмеґіст зазначає, — сказав він, — що сукуби взагалі зухвалі й часто прагнуть самознищення. Їх можна заспокоїти, додавши до пахощів цитруси або тихенько загравши на Пановій флейті. Вони взагалі дуже чуттєві істоти… — він замислено почухав свою кульшу крізь штани. — До речі, Лізі, я знайшов іще дещо. Як звали того демона, про якого ти нещодавно питала?

— Бартімеус, сер.

— Так, Бартімеус… Про нього згадує Трисмеґіст — в одній із своїх Таблиць Стародавніх Джинів. Пошукай у додатках — там знайдеш.

— Справді, сер? Чудово! Дякую!

— Він там наводить невеличку історію його викликів. Коротеньку… Нічого надто вже цікавого там немає.

— Ні, сер. Я б так не сказала… — Кіті простягла руку до книжки. — Можна подивитись?

Частина друга

Пролог

125 р. до Р. Х.

Спекотного ранку середини літа священний бик вирвався зі своєї загорожі біля річки; він гасав полями, відганяючи мух і погрожуючи рогами всьому що ворушиться. Троє людей, що намагалися спіймати його, були тяжко поранені; бик продерся крізь очерет і вискочив на стежку, де гралися діти. Коли дітлахи заверещали й порозбігалися, бик заціпенів, неначе спантеличений. Та сліпуче сонце, що вигравало на хвилях, і білизна дитячих одежин розлютили його. Нахиливши голову, він кинувся на одну з дівчаток — і напевно заколов би її рогами чи затоптав, якби поруч не проходили ми з Птолемеєм.

Принц підняв руку. Я скорився. Бик зупинився на середині стрибка, ніби натрапивши на стіну. Він закрутив головою, вибалушив очі — і впав у порох, де й лежав аж доти, доки служники скрутили його мотузками й відвели назад до загорожі.

Птолемей дочекався, поки його почет заспокоїть дітей, і вирушив далі гуляти. Про цей випадок він більше не згадував. І все ж таки на той час, коли ми повернулися до палацу, зграя чуток уже розлетілась — і тепер кружляла над його головою. Надвечір ціле місто — від останнього жебрака до найпихатішого жерця Ра — чуло про цю подію, хоч і не завжди правду.

* * *

Я зазвичай допізна блукав вечірніми торжищами, дослуховуючись до ритмів великого міста, до припливів та відпливів новин, що їх несло людське море. Мій господар сидів, підібгавши ноги, на даху свого покою — і то дряпав очеретяним писалом по смужці папірусу, то піднімав голову й дивився на темне море. Я сів на карниз у подобі кулика й вирячився на принца оком-намистинкою.

— По базарах тільки про це й говорять, — зауважив я. — Про тебе й бика.

Він занурив писало в чорнило:

— То й що?

— Може, й нічого, а може, й багато що. Люди шепочуться…

— Про що ж вони шепочуться?

— Про те, що ти чаклун, який знається з демонами.

Він засміявся й старанно написав цифру:

— Що ж, вони кажуть правду!

Кулик затарабанив кігтиками по каменю:

— Я не згоден! Термін «демон» хибний і вкрай образливий![22]

Птолемей відклав убік писало:

— Ти даремно так переймаєшся цими назвами й титулами, любий Рехіте. Вони завжди приблизні, ними користуються лише заради зручності. Люди кажуть так через власне неуцтво. От якщо вони осягнуть твою природу і після того так само зневажатимуть тебе, тоді вже справді варто буде стривожитись. — Він скоса посміхнувся мені. — А це, правду кажучи, теж можливо.

Я трохи настовбурчив крила, й морський вітерець заворушив мої пір’їнки.

— Поки що слава в тебе добра. Та запам’ятай моє слово: скоро вони говоритимуть, ніби це ти випустив бика з загорожі!

Він зітхнув:

— Щиро кажучи, слава — погана чи добра — не дуже турбує мене.

— Тебе вона, може, й не турбує, — похмуро заперечив я, — але в палаці є ті, для кого це питання життя й смерті.

— Це лише ті, хто хлюпочеться в болоті політики, — відказав він. — А я для них — ніхто.

— Гаразд, якщо так, — понуро підсумував я. — Гаразд… Що ти там записуєш?

— Твій опис мурів чотирьох стихій по краях світу. Годі морщити дзьоба — краще розкажи мені про це докладніше.

Довелося залишити все як є. Сперечатися з Птолемеєм було марно.

* * *

Від самого початку він був переповнений захопленням і цікавістю. Багатство, жінки, коштовні цяцьки — всі ці освячені часом заповітні мрії єгипетських магів анітрохи не займали його. Він прагнув науки, але науки особливої — не тієї, що дозволяє обертати мури міст на порох і ламати шиї ворогам. Він був трохи дивакуватий.

Цим він спантеличив мене вже за нашої першої зустрічі.

Я з’явився в подобі піщаного вихора — наймоднішій на той час. Мій голос гримів, наче каміння в гірській ущелині: