Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 10)

— Назви своє бажання, смертний!

— Джине, — сказав він, — дай мені відповідь!

Вихор закрутився ще швидше:

— Я знаю секрети землі й таємниці повітря! Я маю ключі, що відмикають жіночі душі![23] Чого ти хочеш? Кажи!

— Що таке сутність?

Вихор зупинився в повітрі:

— Е-е… що?

— Твоя сутність. Що це таке? Яка вона?

— Е-е…ну-у..

— І ще — про Інший Світ. Розкажи мені про нього! Який там час — такий самий, як тут, чи інший? Які з себе його мешканці? Чи є в них цар або проводир? Із чого він створений — із твердої матерії, чи з пекельної круговерті, чи з чогось Іншого? Що є межею між нашим царством і цим Світом, і як можна її перетнути?

— Е-е…

Одне слово, Птолемея цікавили ми. Джини. Його раби. Наша внутрішня природа, а не звичайна зовнішня лузга. Хоч які страхітливі подоби приймав я, він лише позіхав: хоч як я кепкував з його юності й дівчачих рис, він лише щиро сміявся. Він сидів у центрі свого пентакля — з писалом і папірусом на колінах — і жадібно слухав, зупиняючи мене, коли я часом надто вже перебріхував, чи перебиваючи, аби щось уточнити. Він не вдавався ні до Голок, ні до Списів, ні до інших засобів покарання. Його виклики тривали не довше ніж кілька годин. Такого загартованого джина, як я, що чудово знався на жорстоких людських звичаях, це неабияк бентежило.

Крім мене, він часто викликав численних інших джинів та молодших духів. Усе це відбувалось приблизно однаково: виклик, розмова, гарячкове записування почутого — і звільнення.

Врешті в мені прокинулася цікавість.

— Навіщо ти робиш це? — прямо питав я. — Навіщо розпитуєш? І записуєш?

— Я перечитав більшу частину рукописів з нашої Великої бібліотеки, — відповів хлопчина. — Там багато сказано про викликання духів, про їхнє стримування, приборкання та інші дії, однак про природу самих демонів — майже нічого. Про те, що ви думаєте, чого бажаєте самі. А як на мене, це все надзвичайно важливо. Я хочу написати про це вичерпну працю — книжку, яку читатимуть і шануватимуть завжди. Для цього я й мушу стільки розпитувати. Тебе дивує моє бажання?

— Правду кажучи, так. Відколи це чарівники переймаються нашими стражданнями? Та й навіщо вам це робити? Це аж ніяк не у ваших інтересах!

— Невже? Якщо ми нічого не знатимемо й далі вас поневолюватимемо — замість того, щоб зрозуміти, — рано чи пізно прийде біда. Мені так здається.

— Але ж іншого виходу все одно немає. Рабство є рабство — кожен виклик надягає на нас кайдани.

— Ти надто вже зневірився, джине. Торговці розповідали мені про шаманів, що живуть у пустельних північних землях; вони покидають свої власні тіла, щоб розмовляти з духами в Іншому Світі. Як на мене, цей спосіб набагато чемніший. Може, й нам варто його навчитися.

Я хрипко захихотів:

— Цього ніколи не буде! Цей шлях надто небезпечний для єгипетських жерців, відгодованих збіжжям! Побережи свої сили, хлопче. Забудь про ці марні розпитування. Відпусти мене, і все!

Попри мою недовіру, Птолемей наполягав на своєму. Моя брехня потроху вичерпалась, і я почав розповідати йому правду. А він у відповідь дещо розповів мені про себе.

* * *

Він був небіж царя. Народився він дванадцять років тому слабий і кволий, не хотів брати груди й пищав, наче кошеня. Це зіпсувало всю церемонію надання дитині імені: гості хутко порозходились, мовчазні вельможі сумно переглядались. Опівночі його доглядальниця викликала жерця Хатор[24], який оголосив, що хлопчик — на порозі смерті, проте виконав належні обряди й доручив дитину заступництву богині. Ніч минула неспокійно. Благословилось на світ; перші промені сонця пробилися крізь гілля акацій і впали на голівку дитини. Хлопчик припинив пищати й корчитись, мовчки і впевнено взяв груди — і заходився ссати.

Цей порятунок не залишився непоміченим, і дитину негайно присвятили богові сонця — Ра. З віком хлопчик поволі набирався сил. Пильний і розумний, він ніколи не був таким здорованем, як його двоюрідний брат — царський син, старший на вісім років і помітно кремезніший[25]. Царський небіж так і залишався осторонь престолу — і почувався щасливішим у товаристві жерців та жінок, ніж серед засмаглих хлопчаків, які гасали в дворі.

За тих літ цар часто вирушав у воєнні походи, намагаючись захищати кордони від вторгнень бедуїнів. Містом по черзі правили радники, що багатіли з хабарів і портових мит, — і щоразу уважніше прислуховувались до шепоту іноземних агентів, насамперед тих, що прибували з дедалі сильнішого Риму. Царський син, що купався в розкошах свого мармурового палацу, рано віддався розпусті. У вісімнадцять років то вже був опецькуватий губатий юнак, що встиг відростити собі черевце завдяки пияцтву й ненажерливості; його очі палали від параної й страху перед убивцями. Йому кортіло мерщій отримати владу та поки що він животів у тіні свого батька, вишукував серед рідні можливих суперників і чекав смерті старого.

Птолемей, навпаки, тяжів до науки, був стрункий і гарний — радше з грецькими, ніж із єгипетськими рисами обличчя[26]. Він, звичайно, теж міг претендувати на престол, проте за натурою він не був ні воїном, ні державним діячем, — і через те в палаці на нього зазвичай не звертали уваги. Більшу частину дозвілля він проводив в Александрійській бібліотеці, що стояла біля самісінького берега моря, за розмовами зі своїм наставником. Цей наставник — літній жрець із Луксора — чудово знався на іноземних мовах та історії держави. До того ж він був магом. Цими знаннями він щедро ділився зі своїм відданим учнем. Навчання розпочалося непомітно — й так само непомітно скінчилося, і лише пізніше — після випадку з биком — чутки про це просочилися за межі палацу.

* * *

Через два дні, коли ми саме розмовляли, в двері покою мого господаря постукав служник.

— Пробачте, ваша високосте, на вас там чекає жінка.

— Чому саме «на нього»? — поцікавився я. Я був у подобі вченого — якраз на випадок подібного вторгнення.

Птолемей зробив мені знак мовчати:

— Чого вона хоче?

— Полю її чоловіка загрожує сарана, ваша високосте. Вона благає у вас допомоги.

Мій господар насупився:

— Що за дурниці! Що я тут можу зробити?

— Ваша високосте, вона каже, що… — служник завагався: він сам тоді був разом з нами. — Що ви тоді приборкали бика…

— Це вже занадто! Я зайнятий. Не турбуйте мене. Відішли її геть!

— Як вам завгодно. — Служник зітхнув і хотів був уже зачинити двері.

Мій господар засовався:

— А що, вона дуже бідна?

— Дуже бідна, ваша високосте. Чекає тут із самісінького світанку.

Птолемей роздратовано пирхнув:

— Що за дурість! — Він обернувся до мене. — Ходи-но з ним, Рехіте. Поглянь — може, вдасться щось зробити.

Через кілька хвилин я повернувся, помітно розповнілий:

— Сарани вже немає!

— Чудової — він позирнув на свої таблички. — Щось я забув, про що ми розмовляли… Здається, про мінливість Іншого Світу..

— Сподіваюсь, ти розумієш, — мовив я, витончено сідаючи на солом'яний килимок, — що тепер справу завершено. Ти здобув славу. Тепер ти — людина, яка може врятувати від чого завгодно. І відтепер ти ніколи не знатимеш спокою. Те саме трапилося з Соломоном і його мудрістю. Він просто-таки за поріг не міг ступити, щоб йому не підсунули якусь дитину. І, до речі, не завжди з тією самою метою.

Хлопчина хитнув головою:

— Я — вчений, дослідник і нічого більше! Людству допомагатимуть плоди моєї праці, а не моя здібність приборкувати биків чи сарану. І до того ж це все зробив ти, Рехіте. Може, обтрусиш із рота ці крильця?.. Дякую. Отже, спочатку..

Так, у дечому Птолемей був мудрий, та не в усьому. Наступного дня біля дверей його покою стовбичили ще дві жінки: одну замучили бегемоти, що топтали її землю, а друга принесла хвору дитину. Отож мене знову відрядили «поглянути — може, вдасться щось зробити». Вранці після того перед покоєм уже шикувалась невелика черга. Мій господар дер на собі волосся, нарікав на лиху долю — і все-таки знову послав мене розбиратися з їхніми бідами, разом з Аффою та Пенренутетом — двома молодшими джинами… Так і повелося. Його дослідження посувалися мляво, мов слимаки, зате слава серед олександрійського ладу росла, наче квіти на початку літа… Птолемей гідно терпів перешкоди, хоч і ледве приховував свій гнів. Він задовольнявся тим, що поки завершував книжку про техніку викликання духів, а решту своїх пошуків відклав до кращих часів.

Наближалася осінь, і настав час щорічного розливу Нілу. Потім води відійшли, оголивши чорну вологу, родючу землю; поля було засіяно, розпочався новий сезон. Часом черга прохачів під Птолемеєвими дверима була довга, часом — коротша, та ніколи не зникала зовсім. Невдовзі чутки про цей щоденний ритуал добігли до чорних риз жерців у великих храмах — і до чорного серця принца, що сидів на своєму просяклому вином троні.

5

Непристойний звук попередив Мендрейка про повернення біса з магічного дзеркала. Чарівник поклав убік ручку, якою саме робив нотатки до нових листівок, і зазирнув у полірований диск. Дитяче скривлене личко тулилося до бронзової поверхні — так, ніби біс відчайдушно намагався вибратись на волю. Мендрейк не звернув уваги на його зусилля.

— Ну? — запитав він.

— Що «ну»? — застогнав і напружився біс.

— Де Бартімеус?

— Сидить на купі каміння за двадцять шість миль на південний схід звідси, в подобі чорнявої дівчини. До речі, гарненької. Але йти до тебе не хоче.