Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 11)

— Як?! Вона… він не хоче?

— Умгу. О-ой, як тут тісної Шість років я просидів у цьому дзеркалі — й навіть краєчком ока не бачив рідної сторони! Може, й справді відпустиш мене? Я ж служив тобі всім серцем і душею!

— У тебе немає душі, — зауважив Мендрейк. — То що сказав Бартімеус?

— Не можу тобі переказати цього — ти ще такий молодий! Але він був страшенно нечемний. Мені аж вуха скрутило. Будь-що з доброї волі він не з’явиться. Краще просто підсмаж його, й квит. Дивно, чого ти досі з ним так панькався… Ой, ні, не ховай мене в цю шухляду — невже ти такий жорстокий, бридкий хлопчисько?..

Загорнувши дзеркало в полотно й замкнувши шухляду, Мендрейк потер очі. Бартімеус ставав для нього серйозною проблемою. Джин став кволіший і сварливіший, ніж раніше; з такого слуги користі майже не було. Правду кажучи, його слід було б відпустити, та хлопцеві — як і завжди — сама ця думка видавалась прикрою. Чому — сказати було важко; цей джин — єдиний з усіх його слуг — ставився до господаря без жодної пошани. Його зухвальство втомлювало, дратувало… та водночас дивним чином підбадьорювало. Мендрейк жив у світі, де справжні почуття завжди ховалися за догідливо усміхненими машкарами. А Бартімеус не любив його — і не таївся з цим. Якщо Аскобол і компанія поводились запобігливо й принижено, Бартімеус був так само зухвалий, як і того дня, коли вони вперше зустрілись, — коли Мендрейк був ще дитиною й мав зовсім інше ім’я…

Мендрейк дозволив собі облишити ці міркування. Він кахикнув і зібрався на думці. Звичайно ж, отут і є проблема! Джин знає його справжнє ім’я! А це неабиякий ризик для людини в його становищі! Якщо інший чарівник викличе демона й дізнається про те, що йому відомо…

Юнак зітхнув. Його думки перебігали з однієї протоптаної стежки на іншу. «Чорнява дівчина. Гарненька…» Неважко вгадати, чию подобу прибрав джин. Відтоді, як Кіті Джонс загинула, Бартімеус користувався її подобою, щоб подратувати господаря. І, до речі, не без успіху. Навіть через три роки, побачивши її обличчя, Мендрейк відчував гострий біль у боці… Він труснув головою і втомлено дорікнув собі самому: «Забудь про неї! Вона зрадниця, вона вмерла й зникла…»

Гаразд, цей каліка-демон — зараз не найголовніше. Найголовніше — те, що серед люду зростає невдоволення, пов’язане з війною. А ще — небезпечні нові здібності, які дедалі частіше з’являються в простолюду. Фританґова розповідь про вуличних хлопчаків, які жбурляють яйцями в демонів, — лише остання з цілої низки тривожних подій.

Іще з часів Ґледстона чарівники дотримувались загального правила: що менше простолюд знає про магію та її знаряддя, то краще. Тому всім рабам — від наймізернішого біса до найпихатішого африта — було суворо наказано: під час виконання наказів господарів не потрапляти людям на очі. Дехто ставав невидимим, проте більшість удавалася до маскування. Отож на столичних вулицях і над дахами будинків юрмилися десятки тисяч непомічених демонів.

Однак тепер це правило порушувалось дедалі частіше.

Щотижня надходили вісті про нові випадки виявлення демонів. Кілька школярів помітили над Вайтголом зграю бісів-посланців — і з вереском порозбігались: чарівники доповідали, що біси були, як і слід, у подобі голубів, отож не мали збудити жодної підозри! Тиждень потому учень ювеліра, новачок у Лондоні, очманіло промчав по Горсфері-Роуд і стрибнув через парапет у Темзу: свідки стверджували, що він кричав про привидів у натовпі. Подальше розслідування з’ясувало, що на Горсфері-Роуд тоді справді працювали демони.

Якщо в простолюду розвивається вроджена здібність бачити демонів, то безладдя, яке віднедавна заповнило Лондон, лише зростатиме… Мендрейк сердито труснув головою. Треба піти до бібліотеки, пошукати там історичних прецедентів. Можливо, такі випадки траплялись і раніше… От тільки часу бракує — вистачає й теперішніх прикрощів. Минувшині доведеться зачекати…

У двері постукали. Ненав’язливо увійшов служник, бокуючи від пентаклів на підлозі:

— До вас помічниця начальника поліції, сер.

Мендрейк здивовано зморщив чоло:

— Справді? Чудово. Проведіть її до мене.

На те, щоб спуститися до приймальні, розміщеної двома поверхами нижче, й повернутися з відвідувачкою, служник витратив три хвилини. Отож пан Мендрейк мав досить часу для того, щоб дістати кишенькове дзеркальце й уважно оглянути себе. Він пригладив своє підстрижене волосся — там, де воно настовбурчилось, — і змахнув з рукавів кілька порошинок. Удовольнившись нарешті, він занурився в читання паперів на своєму столі, вдаючи зразкове службове завзяття.

Він розумів, що отак чепуритися — смішно й безглуздо, та нічого не міг із собою вдіяти. В товаристві помічниці начальника поліції він завжди був надміру уважний до самого себе.

Пролунав короткий стукіт у двері. До кімнати легко, впевнено увійшла Джейн Фаррар. У руці вона тримала футляр із кулею. Пан Мендрейк чемно підвівся з-за столу, та вона помахом руки попросила його сісти.

— Ні, не слід говорити мені, яка це честь для вас, Джоне. Облишмо церемонії. Я маю показати вам дещо важливе.

— Будь ласка… — він показав на шкіряний стілець біля стола. Джейн сіла, недбало поклавши на стіл футляр, і всміхнулася до Мендрейка. Він усміхнувся у відповідь. Так вони й сиділи, вишкірившись, наче два коти над придушеною мишею, — хижі, дужі й самовпевнені у взаємній недовірі.

Три роки тому справа з ґолемом завершилася тим, що колишній начальник поліції, Генрі Дюваль, потрапив у немилість і загинув. Відтоді прем’єр-міністр так і не знайшов йому наступника. Ба більше: не довіряючи чарівникам із свого оточення, він призначив начальником поліції самого себе, а більшу частину роботи звалив на помічницю. Джейн Фаррар перебувала на цій посаді вже два роки. Всі знали про її здібності — і це дозволило їй вижити, незважаючи на тісний зв’язок із паном Дювалем, і знову добитися довіри пана Деверо. Тепер вони з Мендрейком були двома найближчими спільниками прем’єр-міністра. Саме тому між собою вони були дуже люб’язні — хоч часом крізь цю люб’язність проглядалося давнє суперництво.

Мендрейка, одначе, Джейн Фаррар бентежила ще й з іншої причини. Вона досі була дуже гарна: темне блискуче волосся, лукаві зелені очі під довгими віями. Її краса відвертала його увагу. Він мав зібрати всю свою дорослу самовпевненість, щоб спокійно розмовляти з нею.

Мендрейк недбало поринув глибше в крісло:

— Я теж маю дещо сказати вам. Хто говоритиме перший?

— Гаразд, починайте ви. Я — потім. Тільки швидше.

— Чудово. Нам украй потрібно привернути увагу прем’єра до цих нових здібностей, що з’являються в окремих простолюдинів. Учора викрили ще одного з моїх демонів. І знову — дітлахи. Навряд чи треба пояснювати, якими проблемами це загрожує.

Тоненькі брівки панни Фаррар насупились:

— І справді не треба. Цього ранку ми дістали нові повідомлення про страйки докерів і машиністів. Вони кидають роботу. Влаштовують демонстрації. Не лише в Лондоні, а й у провінції. І все це очолюють люди з тими самими незвичайними здібностями. Нам скоро доведеться відловлювати їх.

— Це все так, але яка тут причина, Джейн? Звідки це береться?

— Ми зможемо це з’ясувати, коли їх надійно замкнуть у Tаyepi. Зараз у пивницях працюють наші шпигуни — збирають інформацію. Наш удар буде жорстокий і раптовий. Щось іще?

— Треба буде також обговорити останній напад у Кенті. Проте це може зачекати до засідання Ради.

Панна Фаррар двома пальчиками розстебнула футляр, відкинула полотно й дістала маленьку кришталеву кулю — світло-блакитну, ідеально рівну, з пласкою основою. Вона посунула кулю на середину стола.

— Зараз моя черга, — зауважила вона.

Чарівник трохи подався вперед:

— Це один з ваших шпигунів?

— Так. Тепер будьте уважні, Джоне, — це суттєво. Чи знаєте ви, що пан Деверо просив мене стежити за нашими чарівниками — на випадок, якщо хтось із них піде стежкою Дюваля або Лавлейса?

Пан Мендрейк кивнув. Більше, ніж американські повстанці, європейські вороги чи розгніваний простолюд на вулицях, прем’єра лякали власні міністри — люди, що сиділи з ним за одним столом і пили його вино. Боявся він недарма — всі його колеги були вельми амбітні, — та це відвертало прем’єрову увагу від інших нагальних справ.

— І що ж вам пощастило виявити? — запитав він.

— Дещо пощастило, — вона провела долонею над кулею, нахилившись уперед так, що довге темне волосся затулило їй обличчя. Мендрейк, кахикнувши, теж подався вперед, насолоджуючись — як і завжди — її рисами, постаттю, близькістю. Попри всі її небезпечні котячі звички, товариство панни Фаррар чарувало його.

Вона промовила кілька слів. Поверхнею кулі попливли вниз блакитні цятки, зібравшись урешті на дні в калюжку. Горішня частина кулі залишалась прозорою. Аж тут у ній з’явилося зображення — примарне обличчя, що мерехтіло, ворушилось, однак не наближалось.

Панна Фаррар поглянула на Мендрейка.

— Це Йоль, — сказала вона. — Йому було доручено спостерігати за одним з молодших чарівників, що зацікавив мене. Його звуть Палмер, це маг другого рівня, працює в Міністерстві внутрішніх справ. Його кілька разів обійшли з підвищенням на посаді, тож він почувається розчарованим. Учора Палмер повідомив, що він хворий, і не вийшов на службу. Натомість він пішки залишив своє помешкання й подався до заїзду біля Вайтчепела. Убраний він був як простолюдин-робітник. Йоль вирушив за ним — і тепер може доповісти про те, що сталося. Гадаю, вам це буде цікаво.