Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 72)
— Це просто зморшки, Кіті. Просто зморшки. Вони є в багатьох людей. До того ж вони можуть і зникнути.
— Невже?
— Так. Їх уже менше, ніж тоді, коли я тебе знайшов.
— Справді?
— Я саме збиралася спитати про них…
— Це від Морового Закляття. Коли я добував посох.
— Он як… Але ця кволість мене дуже лякає, Натаніелю! Невже я ніколи не зможу…
— Зможеш. Поглянь, як ти махаєш руками, — п’ять хвилин тому ти цього не могла.
— Ой… Це добре! Ну, а тепер, коли ти це сказав, я ніби й справді трохи зібралась на силі…
— Все ще буде гаразд — сама побачиш.
— Просто це так важко, — провадила Кіті, — дивитись у дзеркало й бачити…
— Не все, — відповів юнак.
— Не все?
— Так. Твої очі. Вони анітрохи не змінились.
— Он що… — вона недовірливо поглянула в дзеркало. — Ти так гадаєш?
— Не змінились, поки ти не почала мружитись… Можеш мені повірити, — Натаніель опустив дзеркало й поклав його на стіл. — Кіті, мені треба дещо тобі сказати. Демони увірвались у Лондон. Після того, як я знайшов тебе, я спробував використати посох Ґледстона… але, — зітхнув він, — у мене нічого не вийшло. Річ тут не в закляттях. Зараз я знаю багато такого, чого не знав раніше. Просто я… просто мені бракує фізичних сил, щоб підкорити його своїй волі. А без посоха ми не вистоїмо проти Ноуди.
— Натаніелю…
— Можливо, десь іще залишились чарівники — живі й не одержимі. Поки що я не шукав їх. Та навіть якщо ми зберемо кілька спільників — і привернемо їхніх джинів на свій бік, Ноуду нам не подолати. Посох — наша єдина надія.
— Це не так, — Кіті подалася вперед. Так, Натаніель сказав правду: вона рухалась уже трохи вільніше. Спочатку все її тіло здавалось їй незграбним і неповоротким, ніби її не слухались власні жили й кістки. — Я ж вирушила до Іншого Світу не просто з цікавості. Ти знайшов посох, а я — Бартімеуса. Тепер нам треба просто поєднати їх, — усміхнулась вона.
Чарівник розгублено труснув головою:
— Тобто як?..
— Ось ми й дійшли до того, що тобі не сподобається…
32
Сірчана хмара стяглася в тонкий стовп диму, що висів у центрі пентакля. Дим здіймався до стелі з силою струменя води в фонтанчику для пиття. В глибині стовпа з’явилися двоє несміливих жовтих очей. Вони стривожено заморгали.
Я, здається, передумав…
У протилежному пентаклі стояв чорнявий юнак, що важко спирався на посох. Посох я впізнав одразу. Та й як було не впізнати: його аура била в моє коло, наче сонячний спалах. Моя сутність аж скулилася з переляку.
Це вже погано. Я надто слабкий. Не слід було погоджуватись…
Проте чарівник, здається, думав так само. Його обличчя мало чудовий колір свіжої сметани.
Він виструнчився, як тільки міг, і спробував прибрати поважний вигляд.
— Привіт, Бартімеусе!
— Привіт, Натаніелю[90].
Він кахикав, тупив очі в підлогу, чухав потилицю, щось муркотів під ніс… одне слово, робив усе, щоб не дивитись мені в очі, як личить чоловікові. Хоч я, правду кажучи, почувався не краще. Замість того, щоб люто здійматися, стовп диму заплітався в якісь чудернацькі кіски. Якби нас кінець кінцем облишили, я, може, сплів би з себе пристойний светр або щось подібне, та після того, як ми кілька секунд отак поволоводились, нас сердито перервали.
— Ну-бо! Чого ви чекаєте?!
Здогадатись, хто це, було неважко. Чарівник і стовп диму знервовано засовались у своїх колах, кахикаючи й бурмочучи. Обидва здавались ображеними й засмученими.
— Знаю, знаю, — провадила Кіті. — Я вам обом не заздрю. Просто зробіть це. Часу в нас обмаль.
Мушу визнати, що вона була набагато жвавіша, ніж я сподівався. Ні, звичайно, вона трохи всохла, волосся в неї посивіло, шкіра взялася зморшками, та все ж таки її не так потріпало, як Птолемея. Та й очі в неї залишились ясні, наче в пташки, — вони відбивали світло того, що їм довелось побачити. Я дивився на неї з сумішшю шаноби й співчуття.
— Не підганяй нас, — відповів я. — Зараз почнемо.
— Правда, — погодився Натаніель. — Тут поспішати не годиться.
— Звідки тобі це знати! — пирхнула вона. — Що ж стримує вас?
— Ну, — почав він, — річ у тім, що…
— Щодо
Чарівник спідлоба позирнув на мене:
— Що ти хочеш цим сказати?
— Ти ж не купуватимеш коня, не оглянувши його? Ану, покажи зуби!
— Іди ти до дідька!
— Пробач, — сказав я, — він нікуди не годиться. Він ледве на ногах стоїть! Шкіра обпечена Моровим Закляттям. З плеча йде кров. А може, в нього ще й глистюки!
Дівчина насупилась:
— Що там з плечем? Де?
Натаніель махнув рукою — й скривився:
— Нічого. Дурниця.
— Чому ж ти не сказав мені?
— Це правда, — підтакнув я.
— Насправді я не певен, чи готовий це зробити, — вів далі чарівник, позирнувши на мене з огидою. — Я не певен, що це подіє. Він надто кволий, щоб допомогти мені впоратись із посохом, і до того ж безмежно підступний. Хтозна, чим він може нашкодити мені! Це все одно, що оселити в своїй спальні стадо свиней…
— Он як?! Гаразд, я теж не в захваті від твоєї брудної земної туші! — вигукнув я. — Подумати гидко, скільки в тобі всіх цих шмарклів, слизу, сірки у вухах…
— Ану, замовкніть! — наказала Кіті. Остання мандрівка, здається, нітрохи не зашкодила їй. — Замовкніть! Там, надворі, гине моє місто, і нам треба скористатись цим посохом! Єдиний спосіб, який ми можемо придумати, — це поєднати твої знання, Натаніелю, з твоїми силами, Бартімеусе. Обидва ви, звичайно, трохи не в формі, але…
Я позирнув на хлопця:
— Ти чув це?! «Трохи не в формі!»
Він, скривившись, хитнув головою:
— Кому ти кажеш…
— … але довго це не триватиме. Якнайбільше — кілька годин. А потім, Натаніель, ти можеш відпустити Бартімеуса назавжди.
— Стривай! — сказав він. — Мені потрібні гарантії, що цей демон не знищить мій розум! Він на таке цілком здатний!
— Еге ж! — вигукнув я. — Щоб спалити свій єдиний квиток додому? Ні, хлопче, я не збираюсь вікувати у твоїй довбешці. Не бійся! Я хочу, щоб мене відпустили. І нічого там у тебе не чіпатиму!
— От і не чіпай.