Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 71)

Він насупився:

— Це не так, Бартімеусе.

Стіни аж гули від глухих ударів.

— Саме так.

— Я не зможу звідси вибратись. А ти— зможеш.

— Із оцим крилом?! Ти, мабуть… Зрозуміло! — лев крутнув головою. — Навіть і не думай!

— Я досі твій господар, не забувай. Я кажу тобі, що ти можеш іти. Я наказую тобі йти!

Замість відповіді я встав, вийшов на середину святилища — і з викликом гаркнув. Храм здригнувся, на кілька секунд усе вщухло. А тоді почалося знову.

Я люто клацнув зубами:

— Через кілька секунд вони вдеруться сюди, й тоді я навчу їх боятися сили Бартімеуса Урукського! А що буде далі — хтозна? Мені вже траплялося впоратись із шістьома джинами водночас.

— А скільки їх тут зараз?

— Десь із двадцять.

— Гаразд. Тоді все вирішено… — хлопчина сів, спираючись на кволі руки. — Притули мене до тієї стіни. Ну-бо, ну-бо! Невже ти хочеш, щоб я помер лежачи?

Лев виконав наказ — і знову випростався. Я став навпроти дверей, які в центрі вже почервоніли від жару й почали прогинатися всередину.

— Навіть і не проси, — сказав я. — Нікуди я не піду.

— А я й не прошу, Бартімеусе.

Щось у його голосі змусило мене озирнутися. Я побачив, що Птолемей немічно всміхається мені, піднявши руку. Я про-стяг до нього лапи:

— Не треба!..

Він ляснув пальцями — й вимовив закляття Звільнення. Тієї ж миті двері вибухнули дощем розтопленого металу — і до святилища вдерлись три високі постаті. Птолемей ледь помітно кивнув мені — і його голова притулилася до стіни. Я обернувся до ворогів, заніс уже був лапу, щоб завдати їм удару, — та моє тіло вже розвіювалось, наче дим. Хоч як я силкувався, та не міг його втримати. Світло довкола згасло, моя свідомість попливла геть, — Інший Світ тяг мене до себе. Люто, всупереч своїй волі прийняв я останній Птолемеїв дар.

31

Першим відчуттям Кіті була страшенна тіснота. Коли дівчина отямилась, її свідомість, що вже звикла до нескінченності, раптово стяглась в одну точку. Її знову обмежувало тіло, обтяжувала його земна вага. На мить Кіті задихнулась — їй здалося, ніби її поховали живцем, — аж тут вона пригадала, як треба дихати. Вона лежала в темряві, слухаючи ритми власного тіла: як струменіє кров, як виходить і входить у легені повітря, як бурчить у шлунку й кишках. Досі Кіті ніколи не думала, яка ж вона гучна й важка, як міцно збите її тіло. Все це здавалось надзвичайно складним. Як можна цим керувати? Навіть думка про те, щоб пересуватись у земному тілі, видавалася незбагненною.

Поволі, однак, Кіті почала впізнавати обриси свого тіла: підібгані аж до живота коліна, покладені одна на одну стопи, міцно притулені до грудей руки. Вона подумки уявила це все, і її огорнула ніжність до власного тіла — і вдячність йому. Це почуття зігріло її — самосвідомість потроху зростала. Кіті відчула твердість поверхні, на якій вона лежала, м’якість подушки під головою. Дівчина пригадала, де вона зараз — і де була до того.

Кіті розплющила очі. Все було якесь розпливчасте. На мить непевні переходи світла й тіні спантеличили її — здавалось, ніби вона знову ширяє серед Іншого Світу… Нарешті дівчина опанувала себе, зосередилась — і розмиті лінії потроху перетворились на людину, що сиділа в кріслі.

То був юнак, що сидів у позі, яка свідчила про крайнє виснаження. Голова його схилилась убік, ноги були розкинуті в різні боки. Кіті почула його хрипке дихання. Очі в нього були заплющені.

На шиї в юнака висів на ланцюжку золотий овал із темно-зеленим каменем у центрі: амулет ритмічно піднімався й опускався в такт диханню. Між його колінами навскоси лежав довгий дерев’яний посох. Однією рукою юнак несвідомо підтримував посох, а друга рука немічно звисала з поруччя крісла.

Через якусь хвилину Кіті пригадала його ім’я:

— Натаніелю?

Голос її був такий тихий, що Кіті й сама не знала — чи вимовила вона це ім’я вголос, чи тільки подумала. Будь-що, одначе, це подіяло: чарівник закректав і щось забурмотів, його руки й ноги здригнулись, ніби від удару електрикою, — й посох упав на підлогу. Чи то підскочивши, чи підкравшись, юнак опинився навпочіпки біля Кіті.

Вона спробувала всміхнутись. Це було важко — обличчя боліло.

— Привіт, — сказала вона.

Чарівник не відповів нічого — лише дивився.

— Ти все-таки роздобув посох, — провадила Кіті. — Мені пересохло в горлі… Тут є вода?

Він знову не відповів. Кіті помітила, що шкіра в нього почервоніла й висохла — ніби від потужного вітру Він надзвичайно пильно дивився на дівчину, та водночас якимось чином не звертав уваги на її слова. Кіті це почало дратувати.

— Відійди! — наказала вона. — Мені треба встати.

Напруживши м’язи живота, вона витягла руку, вперлась пальцями в підлогу, щоб підвестись… Із її руки щось випало з глухим брязкотом. Її занудило. М’язи були немічні, як вода.

Кіті опустила голову назад на подушку. Щось у цій кволості злякало її.

— Натаніелю… — прошепотіла вона. — Що це?..

Він уперше заговорив до неї:

— Нічого, все гаразд. Відпочивай.

— Я хочу встати!

— Тобі не треба цього робити.

— Допоможи мені встати! — лють, підкріплена тривогою, несподівано перетворилась на жах. У цій кволості було щось не те. — Не хочу я тут лежати! Що це таке? Що зі мною сталося?!

— Усе гаразд. Просто лежи спокійно.

Слова чарівника не переконали Кіті. Вона ще раз спробувала встати — і, вилаявшись, знову впала на підлогу. Юнак вилаявся водночас із нею.

— Ну, гаразд уже! Зараз я підтримаю тобі спину. Тільки не пробуй стояти сама! Твої ноги ще не… Ось! Що я тобі казав?! Ти можеш хоч раз мене послухатись?

Він підхопив Ті під пахви, підняв і потяг до крісла. Її ноги волочились по підлозі, черевики дряпали лінії пентакля. Чарівник безцеремонно посадив Кіті в крісло — і зупинився навпроти, важко відсапуючи.

— Тепер ти рада? — запитав він.

— Ні, не дуже. Що зі мною сталось? Чому я не можу ходити?

— Цього я тобі не можу сказати, — він потупився, поглянув на свої чоботи — великі потерті шкіряні чоботи, — а потім озирнувся на порожній пентакль. — Коли я вдерся сюди, Кіті, в кімнаті було страшенно холодно. В тебе не билося серце, ти не дихала — просто лежала в колі. Я думав, що ти… я справді подумав, що ти мертва! А натомість… — він підняв очі. — Ну, то розкажи мені! Невже ти…

Кілька хвилин вона мовчки дивилась на нього.

Напруження на чарівниковому обличчі змінилося збентеженням. Він поволі відсапнув — і чи то сів на стіл, чи притулився до нього.

— Зрозуміло, — промовив він. — Зрозуміло…

Кіті кахикнула:

— Зараз я все розповім тобі. Тільки спочатку передай мені буде ласка, оце дзеркало.

— Гадаю, що не варто…

— Ні, я все-таки подивлюся, — сухо відповіла Кіті. — Це краще, ніж давати волю уяві. Ну-бо, мерщій. У нас ще багато роботи.

Жодні умовляння її не переконали.

* * *

— Врешті-решт, — помовчавши, сказала вона, — це майже те саме, що було з Якубом після Чорної Молотарки… А з ним усе було гаразд.

— Це правда, — руки в чарівника втомились; він зручніше перехопив дзеркало.

— І волосся можна буде пофарбувати.

— Так.

— А щодо всього іншого, то я коли-небудь до цього доросту.

— Так.

— Років через п’ятдесят…