Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 69)
«Ти знаєш і так. Ці де… ці духи, що вирвались на волю… вони хочуть напасти на Лондон, винищити там усіх людей!»
«Хіба вони досі цього не зробили? — недбало поцікавився хлопчина. — Які ж вони мляві!»
«Не будь жорстоким! — Кіті так схвилювалася, що її подоба змахнула своїми руками-паличками й рушила через кімнату вперед. Хлопчина здивовано позадкував. — Мешканці Лондона ні в чому не винні! Вони так само ненавидять чарівників, як і ви! Благаю тебе від їхнього імені, Бартімеусе. Адже це їм доведеться постраждати, коли військо Ноуди вирветься на волю!»
Хлопчик сумно кивнув:
«Фекварл із Ноудою — хворі. Таке трапляється з тими, кого часто викликають. Рабство псує нас. Ми стаємо брутальними, дурними, мстивими. Більше думаємо про безглузді приниження, пережиті у вашому світі, ніж про радощі й чудеса
Кіті поглянула на спалахи світла й нескінченне море рухомої сутності:
«А що ви взагалі тут робите?»
«Ми не робимо. Ми
Тепер, коли Кіті була трохи захищена від шаленої енергії Іншого Світу, їй стало легше змушувати свою подобу рухатись. Вона гордовито походжала маленькою залою, вимахуючи руками й киваючи на всі боки, ніби з кимось вітаючись. Хлопчина схвально кивнув:
«Можливо, це допоможе поліпшити тебе
Кіті не звернула уваги на ці слова. Її подоба зупинилась поряд із хлопчиною.
«Я зробила те саме, що Птолемей, — подумала вона. — Я довела, що довіряю тобі. І ти відповів на мій поклик — ти визнав його. А тепер мені потрібна твоя допомога, щоб зупинити те, що задумали де… Фекварл з Ноудою».
Хлопчик усміхнувся:
«Ти справді принесла велику жертву, і я — в пам’ять про Птолемея — зробив би те саме. Але цьому заважають дві речі. По-перше, тобі знову довелося б викликати мене на Землю, а тепер це може в тебе не вийти».
«Чому?» — запитала Кіті. Хлопчина дивився на неї лагідно, майже зі співчуттям. Це схвилювало її. «Чому?» — повторила вона.
«А по-друге, — провадив хлопчина, — я, на жаль, ще дуже немічний. Я ще не пробув тут так довго, щоб цілком відновити свою силу, тож в одному-єдиному пальці Фекварла — я вже не кажу про Ноуду — зараз більше сили, ніж у мене. Я не хочу потрапити в рабство, яке напевно стане для мене фатальним. Пробач, але це правда».
«Це не рабство! Я ж казала тобі!» — фігурка нерішуче простягла руки до хлопчика.
«Все одно це буде фатальним».
Фігурка Кіті опустила руки:
«Гаразд. А якщо в нас буде посох?»
«Посох Ґледстона? Як?! Хто скористається ним? Ти цього не зможеш!»
«Натаніель саме зараз намагається його роздобути!»
«Це все чудово, але як він… Стривай! — осяйне обличчя хлопчини зненацька розпливлося, ніби розум, що контролював його, здивовано відсахнувся. За мить, однак, воно стало таким, як було. — Стривай! Він сказав тобі своє справжнє ім’я?!»
«Так. Отже…»
«Отакої… Отакої! Він стільки років мучив мене — через те, що я міг відкрити комусь його ім’я, а тепер сам відкриває його першому-ліпшому перехожому! Кому він ще сказав його? Фекварлові? Чи Ноуді? Чи може, написав його неоновими літерами — й тепер носить його містом? Отакої! А я його так нікому й не відкрив!»
«Ти випадково згадав його, коли я викликала тебе».
«Ну, хіба що тоді…»
«Але ж ти справді міг відкрити його ворогам! Правда ж, Бартімеусе? Ти міг би знайти спосіб завдати йому шкоди — якби справді хотів. Натаніель про це, думаю, знає так само! Я розмовляла з ним!»
Хлопчик замислено поглянув на неї:
«Хм-м… Знаю я ці ваші розмови!»
«Будь-що він пішов роздобувати посох, а я — шукати тебе. Разом…»
«Одне слово, ніхто з нас не спроможний битися! Всі виснажені! Ти — насамперед. А щодо Мендрейка — коли він минулого разу спробував скористатись посохом, то знепритомнів. Чому ти гадаєш, ніби зараз у нього вистачить сил? Востаннє, коли я його бачив, він був геть-чисто зморений… А моя сутність така понівечена, що на Землі я не зміг би прибрати навіть якнайпростішої подоби — що вже казати про якусь допомогу! Можливо, я взагалі не переживу нового втілення. Фекварл каже правду: йому не доводиться хвилюватись через біль… Ні, Кіті, погляньмо правді в очі…»
Дівчина мовчала.
«Що? Що сталося?»
Подоба Кіті схилила свою величезну голову — й дивилася на хлопця спокійно й пильно. Йому стало тривожно.
«Що? Що ти?.. Ні! Нізащо!»
«Але ж це захистить твою сутність, Бартімеусе. Ти не відчуватимеш ніякого болю».
«Еге ж, еге ж… Ні!»
«А якщо ви об’єднаєте свої сили, тоді, можливо, посох…» «Ні!»
«А як би вчинив Птолемей?»
Хлопчина відвернувся. Відійшовши до найближчої колони, він сів на сходи — і втупився в порожнечу.
«Птолемей показав мені, як це
Поки він говорив, між колонами зали мерехтіли якісь маленькі образи. Кіті не могла роздивитись їх, але не мала сумніву: це уривки тих чудес, які він тоді бачив. Вона посадила свою подобу на сходи поруч із ним; їхні ноги звішувались у порожнечу.
«Як це було чудово! — провадив хлопчина. — Я був вільний — майже як удома, — і водночас бачив стільки цікавого! Я відчував біль, проте він не дуже дошкуляв мені — адже я міг повернутись сюди, коли побажаю! О, як я танцював між світами! Птолемей обдарував мене великим даром, і я ніколи цього не забував. Ми зналися з ним два роки. А потім він загинув».
«Як? — запитала Кіті. — Як він загинув?»
Спочатку він нічого не відповів. А потім заговорив:
«У Птолемея був двоюрідний брат — спадкоємець єгипетського трону. Він боявся сили мого господаря. Кілька разів він намагався позбавитись від нього, але ми — я та інші джини — стояли в нього на дорозі».
Серед вихору сутностей Кіті побачила нові образи — виразніші, ніж досі: темні постаті, що причаїлись на підвіконні з довгими кривими мечами, демонів над нічними дахами, воїнів біля дверей.
«Я забрав би його з Александрії — надто після того, як подорож сюди зробила його ще слабшим. Але він був упертий. Відмовлявся тікати — навіть тоді, коли в місто увійшли римські чарівники і його двоюрідний брат поселив їх у своєму замку».
Кіті знову побачила короткі спалахи в порожнечі — гострі трикутні вітрила, кораблі біля підніжжя маяка, шістьох блідих людей у бурих плащах, що стояли на пристані.
«Моєму господареві, — провадив хлопчина, — подобалось, коли його виносили в місто зранку, що він міг дихати повітрям ринку — запахами прянощів, квітів, смоли, хутра й шкіри. В Александрії бував цілий світ, і мій господар це знав. До того ж народ любив його. Я зі своїми товаришами-джинами носив його в паланкіні».
Кіті побачила перед собою щось на взірець крісла з завісками, піднятого на жердинах. Крісло несли чорношкірі раби. Вдалині було видно торговельні ряди, людей, яскравий крам, блакитне небо…
Образи згасли; хлопчина мовчки сидів на сходах.
«Одного разу, — заговорив він далі, — ми понесли його на ринок прянощів — його улюблене місце з найп’янкішими запахами. Зробили ми це з дурного розуму: ряди там були вузькі й залюднені. Ішли ми повільно…»
Кіті побачила довжелезний низький прилавок, захаращений дерев’яними скриньками з барвистими прянощами. При відчинених дверях майстерні сидів, підібгавши ноги, бондар, що вбивав клепки в металевий обід. З’являлися й інші образи: вибілені будинки, кози, що сновигали в натовпі, діти, які весело бігали, — й знову завішене крісло на жердинах…
«Коли ми були в самісінькому центрі ринку, я помітив, як попереду на даху щось ворушиться. Я передав свою жердину Пенренутетові, обернувся птахом — і злетів, щоб перевірити, що там таке. Над дахами я побачив…»
Він замовк. Матерія Іншого Світу почорніла, мов патока; вона повільно, гнівно нуртувала, освітлювана спалахами блискавок. Перед Кіті майорів один образ: далекий ряд дахів, вибілених, мов кістки, сліпучим сонцем. На тлі неба вирізнялись чорні силуети з величезними розпростертими крилами, довгими витягнутими хвостами, блискітками сонця на металевих лусочках. А потім дівчина побачила справжні страхіття: зміїну голову, вовчу пащу, вишкірене в посмішці обличчя без шкіри… Образ пропав.
«Римські чарівники викликали багато джинів. І афритів теж. Вони кинулись на нас зусібіч. А нас було лише четверо. Що ми могли вдіяти? Ми стояли до останнього. Там, на вулиці, серед натовпу, ми билися за нього».
Знову скупчились образи — розмиті, швидкоплинні: дим, вибухи, зеленаві блискавки у вузенькій вуличці; крики людей; демон з обличчям без шкіри падає з неба, затискаючи діру посередині свого тулуба; ще два джини — один з головою бегемота, другий із дзьобом ібіса, — що затуляють собою завішене крісло…